1882

Осінній вітре, що могучим стоном

Над лісом стогнеш, мов над сином мати,

Що хмари люто гониш небосклоном,

Мов хочеш зиму, сон і смерть прогнати -

Що у щілинах диким виєш тоном

І рвеш солому із сільської хати,

Зів'яле листя гоном перегоном

По полю котиш, - вітре мій крилатий!

Я довго, пильно слухав стону твого

І знаю, чом так стогнеш ти і плачеш:

Тобі жаль сонця, цвіту, дня літнього!

О вітре, брате! Як мене побачиш

Старим, зів'ялим, чи й по мні заплачеш,

Чи гнівно слід буття завієш мого?..

1882

Як двоє любляться, а ждуть

Розлуки хоч би на часок,

То одно одному дають

На пам'ять незабудь-цвіток.

Я теж люблю. Палка, важка,

Нерадісна моя любов;

Вона, мов слабість десь яка,

Ввійшла мені вже в кість і кров.

Та хоч би й нині жизнь моя

Попала в жертву ворогам,

Тому, кого кохаю я,

Я незабудьки не подам.

Забудь мене, народе мій,

Коли щасливий і міцний,

До праці станеш на свій лан

І в своїй хаті будеш пан;

Коли не буде між тобою

Ані голодних, ні трудних,

Ані обійдених судьбою,

Ні слуг, ані панів бутних;

Коли у всіх твоїх дітий

Чуття та мислі розцвітуть,

Ти станеш чистий, мов святий,

Тоді про мене ти забудь.

Написано в р.1883.

Спинили кров. Пощо спиняти?

Нехай тече та клекотить,

Як та криниця! Час вмирати,

Бо страшно, тяжко в світі жить.

Ох, як болить! Та се лиш хвилю.

Вже полекша, знать, настає…

Великий пан прийде, похилю

Остатній раз чоло своє

Під сильною його рукою

Й війду у царство супокою.

Що там за гомін? Надо мною

Лавиною він кам'яною

Гримить, мов чорная гора.

Що то за крик? Ах, знаю, знаю!

Виразно, ясно споминаю:

Се та сподівана пора!

Там вулицями стугонить

Ріка народу і валить

Тиранський трон! Гармати грають,

Реве пожежа, кровця рине,

А люди вереск підіймають,

Страх їм замовкнуть не дає.

То революція, єдине,

Коханеє дитя моє.

Га, де я? Чом я не між ними,

Не між борцями молодими,

Не в вирі лютої війни?

О боже! Трони і тирани

Втонуть у крові, а вони

Сказать готові:"Де ж був ти?

Чому не бився разом з нами

Проти неволі й темноти?"

Я ж довго, тяжко працював

І слушного часу все ждав, -

Де ж я тепер? Куди попав?

Понурі стіни і склепіння

Злорадо пнуться наді мною,

Мов вороги, - бліде проміння

Ледве тісненькою шпарою

Знадвору ллється. Прояснилось…

На мні, довкола мене кров…

Не можу встати… Чи то снилось,

Що в пропасть впав я стімголов?

Немов потовчене все тіло…

А там… а там кипить десь діло,

Що час його тепер прийшов.

Година тому - я дав знак

До лютого, страшного бою.

Я сильний був, здоров… О, як

Бажав я кинуться стрілою…

Хоч наложити головою,

Аби лиш ворога зламать!

І впав я в першому ряду.

Куди піду, туди піду, -

Чи буде хто про мене знать,

Чи ні, байдуже се мені.

Зробив я те, що міг зробити;

Чи добре - не мені судити,

А те, що жде по кінчині,

Ось-ось ввижається, немов у сні.

Написано 1883 р., докінчено д[ня] 15 вересня 1914.

Не схиляй своє личко прекрасне,

Не затулюй повіками віч,

Із котрих то мигоче, то гасне

Промінь світла в життя мого ніч.

Дай мені ссать з жагою голодного

Теє райське проміння живе,

Що з таємних глибин благородного,

Непорочного серця пливе!

Щоб, тебе над життя я кохаючи,

Так добро теж і правду кохав,

Про твоє ущасливлення дбаючи,

Я й про бідних, покривджених дбав.

Ти будь іскрою в мні громовинною,

Що і в мертвому збуджує рух,

Будь вітхнення струєю невпинною,

Що рве вгору і серце, і дух.

Хай у серденьку віру в будущеє

Відновлять твої ніжні слова,

Відновлять пісень джерло цілющеє,

Що зморозила жизні зима.

Розігнавши всі сумніви й муку,

Ти цілим мене мужем зроби,

Щоб з тобою я жив рука в руку

Для добра, для людей, для борби.

Написано в Станіславові в вересні 1883

Я й забув, що то осінь холодна,

Я й забув, що то смерті пора,

Я й забув, що ти кров благородна,

Що між нами безодня стара,

Що між нами народнії сльози,

Що любиться нам зовсім не слід;

Я й забув, що столітні погрози

Відлучили від мого твій рід.

Я забув - ні, я думав, безумний,

Що засипана прірва стара,

Заповнили її трупи й трумни…

Отже ж ні! Ще, мабуть, не пора!

О, забув я про тин той спижевий,

Що між нами границею став,

І тебе я, мій цвіте рожевий,

Як лиш міг, як умів, покохав!

Я й забув, що вже квіти пов'яли

І ні з чого віночка плести,

Що вони й не мені розцвітали, -

Я забув, і тяжкую нести

Доведесь мені кару за теє!

Я забув, моя біла лілеє,

Що моєю не можеш назватися ти, -

Я забувся, прости!

Написано д[ня] 10 падолиста 1883 р.

Ей, не люби мене, дівчино!

Як хочеш любощів речистих,

Як хочеш розкоші й огнистих

Присяг, заклять і зітхань много,

Щоб нерви мліли, дух спирало,

Кров билась бурно, безупинно

І серце в груді завмирало, -

Коли бажаєш всього того,

То не люби мене, дівчино!

Ей, не люби мене, дівчино,

Як хочеш жити в супокою,

Плідне мов древо над рікою,

Діток коханих годувати,

Синів давати в школу, в люде,

Дочкам готовить нишком віно,

На власну путь благословляти, -

Зо мною, хто зна, чи те буде,

Тож не люби мене, дівчино!

Бо я борець, моя рибчино!

Бо я робітник твердорукий,

Мене труди ждуть, бої й муки,

Мене ждуть бурі громовії,

Що, може, й розіб'ють судно те,

В котрім ми попливем, дитино!

Як зможеш ти тягти весло те

І не злякають бурі тії,

Тоді люби мене, дівчино!

Написано 10 падолиста 1883 р., досі не друковано.

Квітко осінняя,

Квітко бліда!

Вже пора змінная,

Сльоти, біда,

Ранки з морозами,

Млистії дні, -

Вмитая сльозами

Зв'янеш на пні.

Ох, не розвивши ще

Сил весь засіб

І не нажившись ще,

Ляжеш у гріб.

Квітко осінняя,

Що се тобі,

Що не розвилась ти

В раншій добі?

Чи доля лютая,

Мачуха, знай,

Не привела тебе

В легітний май?

Чи з милосердя

Далась ти на глум,

Щоб потішати наш

Осінній сум?

Написано д[ня] 11 падолиста 1883, досі не друковано.

Квітко осінняя,

Бита сльотою, -

Чом так тяжкий мені

Жаль за тобою?

Стрівши мельком тебе

На своїй пути,

Чом же не можу я

Тебе забути?

Чом в самоті мені,

В хвилях задуми,

Чуються ті грізні

Бурі та шуми,