Фіакри мигають і гинуть вмить.

На тротуарах ще прохожих сила:

Циліндри, шуби, модні боа дам

І драні лахи - різнобарвна хвиля

Пливе, гуде, зіпреться тут і там.

І я в юрбі, сумний і одинокий,

Пливу безвладно, щоб від власних дум

Втекти - та, невідступний і глибокий,

У серці все несесь зо мною сум.

І наче той, що тоне і в знесиллі

Шукає гілки, корня, стебельця, -

Так я між лиць тих в пестрій люду хвилі

Шукаю щиро дружнього лиця.

І враз я здеревів і стрепенувся,

Щось горло стисло, в груді сперло дух…

Втікать бажав, та не поворухнувся,

Мов оглушив мене важкий обух.

То не обух! То йшла передо мною

Висока постать, пряма та струнка.

Оглянулась, хитнула головою,

Моргнула на прохожого панка.

Оглянулась ще раз. Великі очі,

Глибокі, темні, мов та чорна ніч,

Зустрілись з моїми й в бездонній ночі

Пропали. Двоє їх спішило пріч.

А я стояв мов стовп. Юрба юрбою

Мене тручала, штовхала раз в раз,

Та я не чув ні холоду, ні болю,

Мов огник свідомості в мізку згас.

“Вона!” - Із уст одно те слово присло,

Та в нім була магічна міць страшна!

Мов камінь млиновий, за шию тисло

Мене одно се словечко: “Вона!”

Вона, ся гарна квітка “сон царівни”,

Котрої розцвітом втішався я,

Котрої запах був такий чарівний,

Що й досі п'яна ним душа моя!

Вона, котрій я все бажав віддати,

Весь скарб душі, всі думи, всі чуття,

Котрої слід я рад був цілувати,

В котрій вбачав красу і ціль буття!

Та, що мене одніським словом своїм

Могла героєм, генієм зробить,

Обдарувать надією й спокоєм,

Заставить все найвищеє любить, -

Та, що в руці від раю ключ держала,

Вона його закинула в багно

І чарівного слова не сказала…

Чи хоч в душі гризе її воно?

Не словом - рухом, поглядом холодним

Мене зіпхнула в темний рів без дна.

Лечу!.. Валюсь! Та там внизу, в безодни,

Хто се пропащий, стоптаний? Вона!

Стій, привиде! Скажи, яка неволя

Тебе зіпхнула з радісних вершин?

Хто смів красу й пишноту сього поля

Втоптать в болото і з яких причин?

Чи голод, холод і сирітства сльози,

Чи та жага, що серце рве й скребе,

Що хилить волю, мов та буря лози,

На сей торг ганьби випхнула тебе?

Постій! Постій! Я вмію се відчути.

Моя любов не згасла, ще горить,

Зуміє райський ключ із дна добути,

Зуміє рай запертий створить.

Не чує? Щезла з ним у пітьмі ночі,

Лиш вид її прошиб мене, як ніж.

О, щоб були мої осліпли очі,

Було б в душі ясніш і спокійніш!

Відень, 6 падолиста 1892 р.

1895

З таємної безодні небуття

Маленьку іскорку, людськую душу

Покликано до земного життя,

На земні радощі, на земную катушу.

Вона летить, мов зірка тая,

Що з неба в безмір улітає, -

Та ось спинилась на момент;

В півшляху три богині-Долі

Її стрічають, щоб по волі

Їй на дорогу дать презент.

І мовила одна: "Душе щаслива,

Даю тобі талант яркий,

Будь сильна ти, і ясна, і мислива,

Твій ум живий, твій зір палкий!"

А друга мовила: "Від мене

Прийми багатий скарб чуття,

Бажання правди неструждене,

Бажання вільного життя.

Фантазія твоя хай буде многоплодна,

А в серці твоїм хай горить

Огнем могутнім гордість благородна,

Перед ніким чола щоб не корить".

Та третя, злобная старуха,

Всміхаючись на ті слова,

На душу своїм духом хуха

І ось що скиглить, мов сова:

"Ай-ай, розщедрились сестриці!

Ось цяцю винайшли яку!

Добра повніські рукавиці

На неї сиплють без ліку.

Та що се, ви якогось Данта, Гете

Чи Шеллі з неї хочете зробить?

Ну, любоньки, без мене ви не втнете,

Мені ж героїв тих по вуха вже досить!

Чекайте ж, я даруночок їй дам

Такий, що ваші пишні дари

Їй будуть не коштовний крам,

А гірш тяжкої муки й кари.

Іди ж собі, душе, у свою путь, -

Що терням встелена тобі, не розмарином!

А чим тобі на світі буть?

Будь русином і хлопським сином!

Талант твій буде рвать тебе

Між люди, в вир життя могучий,

В великих діл і намірів ігрисько,

Та вродження й мій присуд неминучий

Тебе по пояс загребе

В багно грузьке, в клопотів муравлисько.

Той зарід сили, що іскриться в тобі, -

Ні, ти не розів'єш його як слід.

Без вправ, без змагань, наче в гробі,

Його задушить твій нездарний рід.

Твій ум хоч буде вічно рваться

До світла, правди і добра,

Та ввік не здужає добраться

До тої течії, котра

Його б запліднила на зріст,

Йому дала би власний зміст,

Ярку створила б індивідуальність,

Дала би форм, думок оригінальність.

Се не для тебе, синку мій!

Ти будеш за чужим слідом все гнаться,

Із помилок чужих нічого не навчаться

І повторять зади по указці чужій.

Твоє чуття тобі за пекло стане,

Його топтатимуть усі,

Аж сміття з скарбу зробиться погане,

Аж зависть розростесь, любов зав'яне,

Гірка отрута лишиться в душі.

Бажати будеш правди дуже,

Та з помилки у помилку блукать, -

Ніхто тебе не витягне з калюжі,

Хіба лиш божа благодать".

Написано д[ня] 27 мая 1895 р., досі не друковано.

1898

Поклін тобі, моя зів'яла квітко,

Моя розкішна, невідступна мріє,

Останній се поклін!

Хоч у життю стрічав тебе я рідко,

Та все ж мені той спогад серце гріє,

Хоч як болючий він.

Тим, що мене ти к собі не пустила,

В моїх ти грудях зглушила і вгасила

Любовний дикий шал,

Тим ти в душі, сумній і одинокій,

Навік вписала ясний і високий

Жіночий ідеал.

І нині, хоч нас ділять доли й гори,

Коли на душу ляжуть злії змори,

Тебе шука душа,

І до твоєї груді припадає,

У стіп твоїх весь свій тягар скидає,

І голос твій весь плач її втиша.

А як коли у сні тебе побачу,

То, бачится, всю злість і гіркість трачу

І викидаю, мов гадюк тих звій;

Весь день мов щось святе в душі лелію,

Хоч не любов, не віру, не надію,

А чистий, ясний образ твій.

(1898)

1901

Весно, ти мучиш мене! Розсипаєшся сонця промінням,

Леготом теплим пестиш, в сині простори маниш!

Хмари вовнисті, немов ті клубочки, шпурляєш по небу

І, мов шовкові нитки, дощ із них теплий снуєш.

Сірую грудку з землі ти підкинеш під небо блакитне,

І в жайворонкову трель грудка розсиплеться вмить.

Ти журавлиним ключем навертаєш нестерпную тугу,

Мрії про вольний простір, щастя далеке моє.

Ти лебединим крилом кришталевії хвилі скородиш -

Чую їх плеск аж у сні на лазуровій ріці.

Бачу, як чайкою ти колихаєшся над глибиною,

Як над широким Дністром гнешся лозою к воді.

Весно, ти мучиш мене! Міліонами кольорів, тонів,

Ліній і творів кричиш: воля, і рух, і життя!

І, мов безсильне стебло в бистрину ту, ти рвеш мою душу,

В серці зів'ялім, черствім будиш нові почуття.

Будиш бажання, яким не сповнитись; освітлюєш пустку;

Ніжно гойдаєш в гілках осамотіле гніздо;

Пильно схиливши лице, роздуваєш погасле огнище;

Свистом від гаю зовеш, наче мій друг молодий.