Свобідно, ярко в сонячному світлі

Пишатися! Коли у школах діти,

На торжищах дорослі мужі явно,

Свобідно зможуть повторять те слово!

Ох, та далекий ще, мабуть, той час!

І не Мойсей я, щоб з вершка гори

Зирнути міг в обіцяную землю,

В котру веду людей, а сам ніколи

Ввійти не можу. Скорбна доля наша,

Людей, що прокладають новий шлях

Будущини, відвічні скали ломлять,

Обалюють відвічнії запори.

Вони звичайно, як Самсон той, гинуть

В момент побіди і не бачать навіть

Побіди тої. Христофор Колумб

Вертав в кайданах із Нового світу,

Котрий відкрив. Та він ще щасливіший

Сто раз від мене. Він відкрив таке,

Що міг усім невірним показати,

Чого ніяка злоба ні ненависть

Сховати не могла. А я? Моє

Відкриття - пустота, ніщо в тім місці,

Де досі всього бачили основу.

Моє відкриття - воля і простір,

Котрий заповнювати треба трудом

І дослідом століть. Моє відкриття -

Се не мета, лиш шлях, котрого краю

Не видно; не спокій для втомлених,

Але товчок могучий для міцних,

Для руху й поступу; не певність та

Лінива, що хапається одного

Й лежить на тім, неначе пес на сіні, -

А сумнів, критика і дослід правди,

І думка та, шо всеї правди нам,

Дрібним атомам, не вловить ніколи.

Написано в р. 1885.

1 З нічого (лат.). 2 Нема бога (лат.). 3 Не бог людину, а людина бога з нічого створила (лат.).

Так, ти одна моя правдивая любов,

Та, що не суджено в житті їй вдовольниться;

Ти найтайніший порив той, що бурить кров,

Підносить грудь, та ба - ніколи не сповниться.

Ти той найкращий спів, що в час вітхнення сниться,

Та ще ніколи слів для себе не знайшов;

Ти славний подвиг той, що я б на нього йшов,

Коб віра сильная й могучая десниця.

Як згублену любов, несповнене бажання,

Невиспіваний спів, геройське поривання,

Як все найвищеє, чим душу я кормлю,

Як той огонь, що враз і гріє й пожирає,

Як смерть, що забива й від мук ослобоняє,-

Отак, красавице, і я тебе люблю.

Хоч ти не будеш цвіткою цвісти,

Левкоєю пахучо-золотою,

Хоч ти пішла серед юрби плисти

У океан щоденщини й застою,

То все ж для мене ясна, чиста ти,

Не перестанеш буть мені святою,

Як цвіт, що стужі не зазнав ні спеки,

Як ідеал все ясний - бо далекий.

Я понесу тебе в душі на дні

Облиту чаром свіжості й любові,

Твою красу я переллю в пісні,

Огонь очей в дзвінкії хвилі мови,

Коралі уст у ритми голосні…

Мов золотая мушка, в бурштиновий

Хрусталь залита, в нім віки триває,

Цвістимеш ти,- покіль мій спів лунає.