– Казав, Ваша Величносте.
– Казали, що коли Великий князь вдався у свого діда Петра Великого, то його мають приваблювати дівчата з незаможних родин?
– Правда Вашої Величності – казав.
– Але ж як Петро Федорович лишався байдужим до Великої княгині, так байдужий до неї й понині… Скільки довгих місяців після шлюбної ночі Катерина Олексіївна лишалась незайманою – хіба вже забули?!
– І це правда.
– То це ви так знаєтесь на чоловічих забаганках і жіночих серцях?!
– Між іншим, про жіночі серця я не казав ані слова, – наважився мовити Сен-Жермен.
– І навіть після таких грубих помилок ви ще насмілюєтесь перечити мені?! – знов гримнула імператриця. – Ще тоді ви не змогли порекомендувати нічого путящого…
– Перепрошую, саме тоді я запропонував Вашій Величності найдієвіший у таких випадках засіб – пригостити молоде подружжя любовним еліксиром, спеціально привезеним мною з далеких країн, – хіба ж не так?
– Так, але… – попри те, що граф дуже неввічливо перервав імператрицю, вона трохи засмутилась.
– Але Ваша Величність послухались не мене, а канцлера Бестужева-Рюміна, котрий не вірить у дієвість любовних еліксирів.
– Так – бо сучасна наука спростовує…
– Канцлер Бестужев-Рюмін порекомендував Вашій Величності приставити до великокняжого двору спеціальну людину, – жорстко продовжив Сен-Жермен, – котра спостерігала б за молодятами, за тим, скільки часу вони проводять разом, наскільки лагідні та прихильні одне до одного і таке інше. Ваша Величність довірились канцлеру Бестужеву-Рюміну та приставили до великокняжого двору гвардії офіцера Сергія Салтикова. Але оскільки Великий князь продовжував приділяти молодій дружині рівно стільки уваги, скільки й торішньому снігові, Велика княгиня швиденько завела шури-мури з месьє Салтиковим, у результаті чого понесла явно не від Великого князя, а від молодого привабливого офіцера…
– Отут ви й справді мали рацію, графе! – презирливо мовила Єлизавета Петрівна. – Фліртувати та скакати у гречку – це у Великої княгині виходить дуже добре!
– А що ж Ваша Величність хотіли від молодої темпераментної жінки, якщо власний чоловік абсолютно ігнорує її?..
– О, так, так! Темперамент у Великої княгині справді невичерпний, немов діжка данаїд, – здається, це теж ваші слова?
– Мої.
– Тож майте мужність належним чином відповідати за свої висновки та дії, а не відмежовуватись від припущених помилок!..
– Ваша Величність хотіли оженити Великого князя Петра Федоровича на темпераментній особі? А також хотіли, щоби молода дружина Великого князя якнайшвидше завагітніла та народила спадкоємця престолу Російської імперії?
– Так, але…
– Насамкінець Ваша Величність досягли того результату, якого й домагались: її високість Катерина Олексіївна завагітніла…
– Але ж скандал!..
– Ваша Величність домоглись очікуваного результату: вагітності Великої княгині. Тільки результат досягнуто за методом канцлера Бестужева-Рюміна, а не графа Сен-Жермена. Тоді до чого тут я?! Якби Ваша Величність послухались мене, то не мали б зайвих клопотів ні з питанням про батьківство майбутньої дитини, ні з висилкою за кордон месьє Салтикова, ані з протестами її високості.
– Якби ви підшукали Петру Федоровичу іншу наречену, результат теж був би іншим! Гадаєте, з Катериною мало клопоту і без цього ганебного скандалу?! Ви чудово знаєте, що від першого ж дня вона розпочала таємну гру на користь Пруссії…
– Між іншим, я передбачав таку можливість заздалегідь. І заздалегідь порекомендував Вашій Величності у разі чого пригрозити Великій княгині монастирем або ж ганебним висиланням додому.
– Ну… припустимо, – неохоче погодилась Єлизавета Петрівна.
– Бозна-чому Ваша Величність дослухались до моїх порад, і все швиденько владналось – хіба ж ні? Тож треба було Вашій Величності й надалі не міняти радника… Або як кажуть у вас в Росії – коня на переправі.
– Ну от що, графе: мені набридла ця пустопорожня безцільна бесіда! – різко мовила імператриця, чудово розуміючи, до чого веде Сен-Жермен. – Кого мені краще слухати, це вирішувати мені й тільки мені. Але якщо ви не знаєте, як поводитись у ситуації, створеній нехай не вами, але ж не без вашої участі…
Єлизавета Петрпша суворо глянула на графа, очікуючи заперечень. Проте Сен-Жермен лише уважно слухав і заперечувати не збирався.
– Отже, графе, я вбачаю єдиний прийнятний вихід із ситуації: у вас є двадцять чотири години, щоб полишити Санкт-Петербург і його околиці. На вас уже чекає карета, що негайно довезе вас додому, там ви знайдете подорожню на безперешкодний проїзд до кордону Російської імперії. Але якщо надалі тільки насмілитесь повернутися!..
– Я все зрозумів, Ваша Величносте! – Сен-Жермен шанобливо вклонився, тихо мовивши при цьому: – Либонь, Вашу Величність напоумив на таке канцлер Бестужев-Рюмін. Не інакше, він…
Виникла пауза, після якої Єлизавета Петрпша заговорила з неприхованим сарказмом:
– Між іншим, графе, нещодавно Бестужев розповів мені цікаву історію. Мовляв, вірні люди донесли йому, нібито ви, графе, якось нещодавно почули ім'я, котре здалось вам надто знайомим… Іван Богданович – чи можете ви все-таки пригадати бодай щось про цю людину? Чи, може, встигли вже щось згадати?..
– Ні, Ваша Величносте! Знаєте, я й сам дивуюсь: ну, найменшої гадки не маю, де я бачив або де чув про того Богдановича…
– Зате він пригадав!
– Хто?
– Він сам – цей Іван Богданович. Виявилось, він був, що називається, дрібною сошкою в одній з колегій. На Богдановича можна було б не звертати уваги, але канцлер бозна-чому вирішив усе-таки таємно доправити його в один з підвалів до катів, щоби ті здійснили допит з тортурами, звідки це іноземному графові відомо його ім'я. І знаєте, який результат?
– Який же, Ваша Величносте? – Сен-Жермен зібрав у кулак всю силу волі, аби зобразити на обличчі здивування.
Насправді ще п'ять годин тому він вже довідався про результати допитів особисто від Бестужева-Рюміна: канцлер не міг відмовити собі в задоволенні особисто покепкувати над «прикрою помилкою» ненависного суперника…
– Перш ніж померти на дибі, цей Іван Богданович зізнався, що таємно шпигував на користь Французької корони. Ви, графе, бували у Франції неодноразово, отже, після зізнання Богдановича в канцлера Бестужева руки чешуться взятись і за вашу особу…
– Тоді я не розумію, чому… – тепер Сен-Жермен вдавав розгубленість.
– Бо враховуючи наші попередні стосунки та вашу чудодійну косметику й інші засоби, що так добре впливають на самопочуття, я наполегливо порекомендувала канцлерові вислати вас, графе, за межі Російської імперії. Розумієте? Порекомендувала. Особисто я. Всього лише вислати за кордон.
– А не могли б Ваша Величність порекомендувати канцлеру Бестужеву-Рюміну дозволити мені хоча б час від часу повертатися сюди, якщо я й надалі постачатиму Вашу Величність своїми чудодійними засобами?..
Єлизавета Петрівна кинула на графа надмінний погляд, відвернулась і спитала:
– Невже ви, графе, розраховуєте підкупити мене так дешево?
– Але ж дорогоцінне здоров'я Вашої Імператорської Величності…
– Моє здоров'я – це ще не здоров'я імперії. Врешті-решт, графе, ви таки маєте рацію: хто б не був батьком майбутньої дитини Великої княгині, саме це немовля колись успадкує корону. Отже, без імператора або принаймні без імператриці Росія не лишиться.
– Зрозуміло, – мовив граф доволі прохолодно. – Мені все зрозуміло: спочатку канцлер Бестужев домігся висилки звідси посла Шетарді, тепер домагається моєї висилки.
– Можете вважати і так, графе. Але дякуйте мені та Богові, що ви відбулись лише висилкою за кордон, а не засланням до Сибіру – як це сталося з родиною цього вашого… як його?! О – Івана Богдановича!
– Дякую, Ваша Величносте! До речі, яка в нього була сім'я?
– Я не повинна вникати у такі подробиці. Здається, двоє синів, один одружений, з дітьми, інший самотній… А вам що за діло, графе?
– Та Господь з ними, Ваша Величносте! Мені б зі своїми справами розібратися… – Сен-Жермен зітхнув із показною сумовитістю. – Отже, я Вашій Величності більш не потрібен?
