– Не потрібні, графе.
– А може, колись…
– Ні.
– Але ж я так хотів дочекатися завершення будівництва нового Зимового палацу для Вашої Величності! Так хотів подивитись на завершену роботу вашого Растреллі – адже він обіцяв справжнє…
– Це абсолютно виключено, графе.
– Ну що ж, – Сен-Жермен вдягнув на обличчя маску образи. – В такому разі не насмілююсь і надалі затримуватись тут. На все добре, Ваша Величносте!
Він церемонно вклонився.
– Прощавайте, графе, – не відповівши на поклон, імператриця розвернулась та пішла бічною алеєю геть.
Сен-Жермен не пішов – майже побіг до карети. Всю дорогу до столиці провів, всміхаючись так весело, ніби нічого й не сталося. Ніби всесильний канцлер могутньої імперії зовсім не гнівався на нього. Ніби він не уникнув ув'язнення лише завдяки втручанню самої імператриці. Ніби й на мить не втрачав прихильності Її Імператорської Величності…
Вдома і справді знайшов офіційного листа за особистим підписом канцлера Бестужева-Рюміна про висилку з Росії та довічну заборону вертатися сюди, а також обіцяну подорожню до кордону. Уважно перечитавши папери, Сен-Жермен велів служникам негайно збиратися в путь, але від обіду не відмовився. За обідом же з'їв звичайну порцію вівсянки з білим м'ясом курчати й випив трохи більше червоного вина, ніж зазвичай, – уперше за багато років зі справжньою насолодою.
Весна 1762 року від Р. X ., Санкт-Петербург
Як і обіцяв Растреллі, Зимовий палац був блискуче-розкішним: всюди золото, блакить, різноколірний мармур, вітіюваті візерунки, мозаїка, інкрустації, пишні, але якісь бляклі настінні розписи, статуї та бюсти, Амури та Психеї, Венери і Тритони, надраєна до блиску ажурна бронза, пухнасті килими… Втім, Сен-Жермен був поціновувачем більш солідного та виважено-стриманого стилю, який нині остаточно відходив у небуття. Тож краса і велич нового царського палацу, котрий імператриця Єлизавета Петрівна замовляла на свій смак, але яким вже ніколи не милуватиметься (з причини переходу її душі до вищих небесних сфер, де є значно прекрасніші від земних хороми Царя Небесного), лишили графа байдужим.
Такими самими байдужими були й суворого вигляду набундючені лакеї, котрі зверхньо, з неприхованим презирством оглядали його притрушений пилом скромний дорожиш каптан. Але поглянувши також на чоловіка, що крокував попереду Сен-Жермена, розуміли: це всього лише відвідувач цариці – то що з нього взяти?!
– Чи нам довго ще плутати коридорами, месьє Панін? – спитав нарешті граф, коли «оглядини» йому остаточно набридли.
– Зараз, уже майже прийшли, – тихо мовив супроводжувач. Вони звернули у наступний коридор, пройшли його наскрізь.
– її Царська Величність чекає на вас. І говоріть, будь ласка, тихіше.
Зробивши це трохи дивне попередження, майбутній автор Декларації про озброєний нейтралітет, а в коротку епоху імператора Петра III – просто месьє Панін – прочинив перед гостем двері, запускаючи його до невеличкої, погано освітленої кімнати. Втім, попри слабке освітлення, Сен-Жермен відразу оцінив ситуацію: Її Царська Величність Катерина Олексіївна знов опинилась у «дуже цікавому», а відтак безвихідному для неї становищі. Вагітність була дуже помітною, хоча за вісім років, протягом яких вони не бачились, цариця до всього ще й значно погладшала.
Втім, чогось на кшталт вагітності слід було чекати…
Тим паче, граф і справді розраховував побачити щось подібне.
– Ваша Величносте, – тихо мовив він, згинаючись у поклоні.
– А-а-а, графе… – Катерина, яка зацьковано забилась у найтемніший куточок кімнати, озирнулась на гостя й автоматично простягнувши руку для поцілунку, недбало кинула: – Як завжди, анітрохи не постарішали та виглядаєте років на сорок… ну, можливо, трохи більше – але це жахливе освітлення… А може, просто притомились у дорозі? Я би запросила вас сісти, але тут, як бачите, немає ні крісел, ні стільців, ані лав. Отак-от живе російська цариця!
– Нічого, постоїмо, – бадьоро мовив Сен-Жермен та поспішив зробити співбесідниці комплімент: – Зате Ваша Величність з примхливої дівчини перетворились на по-справжньому прекрасну зрілу жінку. А враховуючи те, що я пам'ятаю Вашу Величність іще зовсім юним дівчиськом…
– Ви натякаєте на першу нашу зустріч? Це саме тоді, коли я втратила цноту з нашим конюхом? – Катерина мимоволі опустила очі й подивилась на округле своє черевце. – Так-так, графе, я теж пам'ятаю першу симпатію мого серця – Рябого Ганса… Як тоді розлютилась моя бідолашна матуся, її високість принцеса Йоганна-Єлизавета!..
– Ваша Величність настільки безсоромно-відверті зі мною, наскільки це можуть дозволити собі лише дуже сильні особистості, – мовив Сен-Жермен і знову вклонився.
– А-а-а, навіщо вдавати із себе сором'язливу скромницю!.. – махнула рукою Катерина. – Ви й без того знаєте про мене все, що тільки може знати людина… і навіть трохи більше. Іноді мені навіть здається, що за чутками про вічно молодого Сен-Жермена ретельно приховується справжня чортівня… хоча великі просвітителі й заперечують таку можливість, як існування Вічного Жида, котрий лишатиметься живим і молодим до самого Страшного суду.
– Про мене чого тільки не пліткують! – всміхнувся граф із загадковим виглядом.
– Про мене теж пліткують, хоча я, як бачите…
Катерина знов кинула побіжний погляд на своє роздуте черево та повернулась до попередньої думки:
– Слухайте, графе, якщо ви той самий Вічний Жид, то скажіть, будь ласка: коли ви уперше зустрілися із Сином Божим?
– Коли нашому Спасителю виповнилося тридцять три роки.
– Але ж якщо ви – Вічний Жид, або проклятий самим Богом апостол-зрадник Юда Іскаріот, то мусили знати Христа раніше!
– Що поробиш, Ваша Величносте, людський поголос не завжди точний, – Сен-Жермен лиш руками розвів. – Утім, з багатьма іншими видатними людьми я також зустрічався уперше, коли їм виповнялося саме тридцять три, – а то були переламні моменти їхньої долі.
– Тобто?..
– Наприклад, з Її Імператорською Величністю Єлизаветою Петрівною.
– Справді?! З тіткою мого чоловіка, котра фактично запросила його на царювання до Росії?!
– Так, з нею, – Сен-Жермен відзначив про себе, що цариця назвала імператора Петра не на ім'я, а лише «своїм чоловіком», та продовжив: – Або взяти інший приклад – польного маршала Григора Орлі…
– Цього інтригана й затятого ворога нашої імперії?!
Знов-таки відзначивши про себе, як владно прозвучали слова про «нашу імперію», граф поквапився уточнити:
– Польний маршал Григор Орлі – це мертвий ворог, котрий більше не загрожує ні Вашій Величності, ані Російській імперії. Кажу це тому, що Вашій Величності піде лише на користь, якщо Ваша Величність навчаться по достоїнству цінувати не тільки друзів, але також і ворогів.
Тут Сен-Жермен раптом пожвавішав і мовив:
– До речі, Вашій Величності зараз також майже тридцять три… Скажіть на милість, хіба це не містичний прояв вищої – Божої волі?!
– Але ж ми з вами бачимось не вперше…
– Це ще, знаєте, як сказати, – посміхнувся граф. – Адже вісім років тому всемогутній канцлер Бестужев-Рюмін виставив мене з Росії, згідно з його власноруч підписаним наказом, назавжди! Тобто це він тоді вважав, що висилає мене навічно… Отже, я з'явився у Північній Пальмирі, так би мовити, через вісім років довічного вигнання. Можна вважати, це сталося вперше, бо ще давньогрецькі філософи вчили: двічі увійти в одну й ту саму річку неможливо. Тим паче – після безкінечно довгої відсутності.
– Але тепер ви знову тут, у Санкт-Петербурзі…
– Оскільки граф Бестужев-Рюмін зараз перебуває на засланні, милуючись краєвидами свого підмосковного маєтку, – так, я справді маю змогу приїхати сюди… за терміновим викликом Вашої Величності. – Сен-Жермен ще раз шанобливо вклонився й мовив: – Під час останньої нашої зустрічі Ваша Величність… а тоді ще ваша високість висловили небажання дослухатись до моїх скромних, проте щирих і дружніх порад.
