Дем’янко розгубився. От тобі й маєш! Виходить, що це не та ракета… На ній до Палацу науки не потрапиш… Що ж робити? І він, зажурений, одійшов до борту.

За бортом миготіла вода. Так неначе синій шовк на вітрі. А де ж оті підводні крила? Дем’янкові дуже закортіло побачити їх. Та як їх побачиш, коли вони аж там, під низом? Дем’янко здерся на поручні…

А вздовж річки на обох берегах темніли гаї, стіною підступали до самісінької води. Коли ж ця стіна обривалася, видно було луки і мочарі, повиті сизим туманом.

Дем’янко перехилився через поручні, заглядаючи вниз, і — мельк! — упав у річку. Упав з розгону — так що мало не дістав дна. А коли випірнув — “Ракета” вже була далеченько. Про те, щоб догнати її, нічого було й думати.

Вибрався Дем’янко на берег та й замислився. Куди йому йти? Де знайти оту ракету, яка доправить його до Палацу науки? Побрів навмання. Йшов дубнячками, березнячками, густими гаями, глибокими ярами — насилу продирався. Колючі кущі хапали його за руки й за ноги — виплутувався, простував далі. Через галявини кидався бігти, вихвицуючи, наче лошатко.

Та от якось несподівано місцевість понизилася, і під ногами у Дем’янка захлюпала вода. То там, то тут чорніли невеликі купини. Дем’янко розігнався, хотів скочити на одну і — шубовсть у трясовину! Загруз по самісінькі пахви. Ні туди ні сюди.

А тим часом закрадалася ніч.

Розпростав Дем’янко руки, щоб не втонути, та й роздивляється навколо. Коли це зовсім поряд на одній купині помітив якогось великого птаха. Очі у птаха то блиснуть, то згаснуть. Мабуть, дрімає. Дем’янко зрадів: значить, не пустельне це болото, є тут мешканці!

— Здрастуйте, дядьку! — звернувся Дем’янко до птаха.

Той щось почав невдоволено буркотіти. Спочатку Дем’янко не міг второпати того буркотіння, бо, знаєте, кожен птах, кожен звір по-своєму белькоче. Але ж у Дем’янка голова електронна, і він може навчитися першої-ліпшої мови. Йому варт лише уважно прислухатися — й він одразу почне розуміти не те що мову птаха чи якоїсь тварини, а навіть шелест листя на дереві.

Отож, затямивши буркотіння птаха, Дем’янко гукнув уже пташиною мовою:

— Чуєте, дядьку!

Птах обурився.

— Який я тобі дядько? Я — вчений Сич.

— Шановний учений Сичу! — заволав Дем’янко. Очі птаха в темряві швидко-швидко закліпали. — Допоможіть вибратися з болота! — Сич навіть не ворухнувся. — Чи чуєте? Виручіть з біди!!

— А ти хто такий?

— Я Дем’янко Дерев’янко.

— А звідкіля ти?

— З Непитайлівки.

— А куди прямуєш?

— До Палацу науки.

— Ну, так що тобі від мене треба?

— Допоможіть вибратися з болота!

— А чого ти сюди забрався?

— Та випадково. Я впав з “Ракети”.

— Ще й вигадує. З якої ракети?

— З річкової.

— Тьху! — розсердився учений Сич. — Верзеш дурниці! Краще не заважай мені, я не маю часу правити з тобою теревені. Можу тільки порадити: треба мати крила і треба навчитися літати.

Як не благав Дем’янко допомогти, Сич більше й пари з дзьоба не пустив. Натомість над Дем’янковим вухом задзижчала муха:

— Дз-з-з… Цить! Перестань докучати!

— Так я ж утоплюся в цьому болоті, — виправдувався Дем’янко.

— Хоч і втопишся — невелика біда. У Сича важливіші справи! Це кажу тобі я, муха Росяниця.

— Він же сидить і нічого не робить.

— Він думає! — джеркотіла муха. — Думає, думає!..

— Про що?

— Він думає про те, як нас, мух Росяниць, перетворити на слонів.

— Ха-ха-ха! — засміявся Дем’янко. — Оце так… Ха-ха-ха! А нащо це треба?

— Чого ти, дурню, смієшся? — пропищала муха, сіла на Дем’янків ніс і вже мацала його своїм хоботком. — Коли ми станемо слонами, уявляєш, які в нас будуть хоботи?!

Дем’янко знову розсміявся. Та так сильно, що його аж затіпало зо сміху і виштовхнуло з багнюки.

Все ще сміючись, він підповз до Сича і вхопився за купину, на якій той сидів. Купина була така трухлява, що враз розвалилася.

— Що ти робиш, зухвальцю? — просичав Сич, падаючи в болото. Він широко розкинув крила, та чомусь не знявся в повітря.

Тривожно задзижчали мухи:

— Що ти наробив?!

— Що накоїв!

— Що заподіяв!..

“Ти диви, яка кумедія, — подумав Дем’янко, — іншим він дає поради, а сам крильми й не ворухнув”.

І глузливо зареготав:

— Можу дати йому пораду: хай навчиться літати!

— Літати… літати… — бурчав Сич. — Обважнів я, гладкий став, хіба не бачиш?

От уже халамидник, оцей Дем’янко! Сич, розпластавши крила, лежить у болоті, навколо заклопотано гудуть мухи, а він аж трясеться од сміху.

Нарешті Дем’янко вибрався на тверде.

— Спасибі, дядьку Сич! — гукнув.

— За таку мудру пораду — і тільки “спасибі”? — сердито обізвався з болота Сич.

— Та ні, я не за пораду!

— А за щ-що ж?

— За те, що навчили сміятися! Х-ха-ха!..

І, регочучи, Дем’янко подався геть.

Ішов він довгенько, не розбираючи дороги. Аж ось і сонце зійшло, настав погожий ранок. Защебетали пташки, засюрчали, засвистіли, задеренчали. Шугають у небі, перестрибують з гілки на гілку — все щось своє роблять, стараються: та хробачків собі визбирує, інша розучує пісеньку, а та он несе в дзьобику галузочку — мабуть, гніздо ремонтує… Захопився птаством Дем’янко — роздивляється, слухає. От гарно бути птахом! їм і земля належить, і небо!..

І тут наш маленький мандрівник почув тривожне щебетання. Пташки заметушилися: то вниз шугали, то знову злітали вгору. Зчинився такий лемент! На одній з гілок густого куща гойдалася Чубата Птиця.

— Що тут за гармидер? — спитав у неї Дем’янко.

— Біда-а… — пропищала Птиця. — Мій друг Кучерявий Канарок… Стривай, а це не ти сильце тут наставив? Геть, геть, не підходь!

Вся пташина зграя накинулася на Дем’янка — дзьобають його, сердито цвірінчать!

— Чи ви показилися? — вигукнув Дем’янко, затуляючи обличчя руками. — Що я вам зробив?

— Він ще й питає! — запищала Чубата Птиця. — Ви, шкодливі хлопчиська, тільки те й знаєте, що ловити пташок та видирати гнізда.

— Та мені таке й на думку на спадало, — заперечив Дем’янко.

— А чого ж ти сюди припхався? Не по нашого Кучерявого Канарика?

— Та ні. Я йду своєю дорогою, коли чую — ви тут лементуєте. От я й завернув — може, думаю, в пригоді стану… Я птахів не ловлю.

— Це добре, хлопчику, — проспівала Чубата. — Тоді зарадь нашому горю: визволи Кучерявого Канарика із сильця!.. Поглянь, як він мучиться…

Дем’янко підійшов до куща і одразу побачив прив’язану до гілки коноплину, на якій безпорадно бився Кучерявий Канарок.

Бідолаха жалібно попискував, коли Дем’янко розривав петлю, що міцно тримала його тоненькі лапки. А коли пурхнув на дерево, то так радісно, так весело защебетав, що наш мандрівець аж усміхнувся.

— Ой, спасибі тобі, хлопчику, спасибі! — запищали пташки. — Ти справді добрий! А як же тебе звати?

— Дем’янко Дерев’янко.

— І куди ж це ти чимчикуєш? — поцікавилася Чубата.

— Та далеко — аж до Палацу науки. Там, я чув, людиною можна стати… Але…

— Але що — стомився?

— Та ні, я з міцнющої деревини та ще й електронний — мене втома не бере. Але побачив, як ви, птахи, гарно живете, та й подумав собі: чого мені теліпатися хтозна-куди! Зроблюся і я птахом. Та й Сич радив…

— А я не раджу, — похитала голівкою Чубата.

— Чому?

— Бо людиною бути краще. Люди розумні… Людина і ходить і бігає, і літає, і їздить, і плаває, і пірнає. І все те робить краще за тварин, звірів, риб і птахів. А хто вміє так будувати, як людина! Вона все здужає. Бачу я, що й ти можеш стати людиною… Тільки для цього треба навчитися робити добро.

— А що воно таке, оте “добро”?

— Ну, ось ти порятував Кучерявого Канарика, — значить, зробив добро. Допомагай іншим — це й буде добро.