До берега далеко, айсберг ближче. Подався до нього. Над водою здіймається тільки вершина цієї крижаної гори, а основна маса — під водою. Дем’янко поплив навколо, шукаючи притулку. І знайшов! Помітив невеличкий отвір у крижині, протиснувся крізь нього й опинився у просторій печері. Звідси Дем’янкові добре видно товщу води, от він і спостерігав. Притулився носом до криги і дивився, наче на якийсь екран. Десь там, угорі, валами перекочуються хвилі океану, а тут вода здається застиглою, непорушною. І важко повірити, що айсберг — велетенська крижана гора — пливе й пливе, не зупиняючись ні вдень, ні вночі…

Дем’янко дивився крізь стіну і спостерігав життя моря, щоб згодом розповісти про все Андрійкові.

Одного разу він побачив, як полював ненажерливий кальмар. Величезне, кількаметрове страховисько схопило своїми довгими “руками” якусь товсту рибину. Вона пручалася, рвалася, відчайдушно махаючи хвостом.

“Невже не вислизне? — тривожно подумав Дем’янко. — Мабуть, що ні. У кальмара ж десять “рук”, усіяних присосками, а на кінцях ще й гачки”. Так і вийшло — кальмар проковтнув рибину, і тулуб його помітно роздувся. Та раптом хижак почав наливатися жаром. Це вже для нього небезпека, і він хоче когось налякати. Бачить Дем’янко — щось пливе, наче підводний човен. Кашалот! Широка паща з гострими зубами націлилась на кальмара. Той кількома “руками” ухопився за морду напасника, намагаючись стиснути роззявлену пащу. Але, певно, присоски не встигли присмоктатися, а гачки вчепилися у м’якоть, бо три кальмарові “руки” так і одлетіли, наче відтяті бритвою. Кальмар випустив чорнильну рідину, усе довкола заволокло чорною хмарою, та було вже пізно. Кашалот уже міцно тримав багаторуке чудисько у своїй пащі…

Минали дні за днями, навколо айсберга вирувало життя. Дем’янкові якось пощастило побачити, як величезна Китиха годувала своє малятко. Китеня довго смоктало в неї молоко, певне, йому смакувало, бо аж хвостом ворушило від задоволення. А Кит-батько кружляв неподалік, викидаючи вгору фонтани води…

Кити зникли вдалині, Дем’янко походив по своїй крижаній печері, обмірковуючи, як йому далі бути. “А чого я тут сидітиму? — подумав. — Я ж хлопчик хоробрий, помандрую в океан!”

Більше не вагався. Виліз через отвір та й шубовсть у воду!

Вода — вгорі, внизу, кругом вода. Прозора як скло, зеленкувата, податлива. Дем’янко був трохи важчим за воду, бо його металева “начинка” щось-таки та важила, і він повільно опускався в глибінь.

Поглянув угору — над ним пропливав айсберг. Наче величезна хмара.

Поглянув униз — яка краса!

Великі, положисті і гірські кряжі вкриті різнобарвними гаями: той он масив — червоний, той — синій, далі — зелений. Високі, густі рослини стоять урочисто. А в тих гаях, як горобці, пурхають риби. Окремо, поодинці, рослини тут не ростуть, лише масивами — наче хмари опустилися на схили гір.

Щоб зануритись ще глибше, допомагав собі руками й ногами, як вправний нурець. Спускався навскіс у розлогу долину поміж горами. Тут, треба сказати, не якась там була й глибина велика.

Раптом Дем’янка накрило якимось чорним покривалом. Не встиг він і рукою змахнути, як опинився в слизькому мішку, у непроглядній темряві. От тобі й маєш… Мішок почав збігатися, усе щільніше стискаючи Дем’янка. Ну, що за напасть? Почував, що в цього хижака не вистачить сили, щоб роздушити, але ж він може довго тримати його в цій живій в’язниці!

Чи вони пливуть, чи стоять на місці — Дем’янко не знав. Притулив до грудей руки, почав ворушити носками, щоб намацати краї покривала. Де там! Воно, певне, склеїлося, коли накрило здобич. Гра ставала небезпечною.

І тут подумалося: чи не вдарити цю потвору електричним струмом? Ні, струм треба берегти. Бо коли розрядить свої акумулятори, то вже ніколи не вибереться з океану. А може, ця дурна істота відчує, що він дерев’яний, та й випустить з полону? Але ні, стискує ще дужче.

Чорне покривало ніби намотувалось на нього, вже не можна й руками ворухнути…

Та ось несподівано Дем’янка кинуло вбік. Обійми страховища начебто ослабли, чорне покривало поволі почало сповзати. Нарешті зовсім стало легко. Засиніла вода! Порятунок! Огидний “мішок” відпливав геть. А біля Дем’янка кружляв Дельфін.

— Це ти врятував мене?

Голос бідолахи на такій глибині дуже змінився — наче це не він говорив, а півень заквоктав. Проте Дельфін зрозумів його і відповів тонким попискуванням, наче передавав телеграму азбукою Морзе:

— Я бачив, як він схопив тебе, хлопчику… От і…

— Моє ім’я Дем’янко Дерев’янко.

— А мене акванавти назвали Піратом.

— Пірати — це ж були колись морські розбійники, — сказав Дем’янко. — Вони грабували кораблі — я про це читав…

— Саме через тих піратів мене так і назвали, — пояснив Дельфін. — Ми, дельфіни, давно знайшли затонулий піратський корабель із скарбом. А коли сюди припливли акванавти, я показав його. От вони й назвали мене Піратом. А мені хіба що? Тепер і я маю ім’я. Почую: “Пірат, віднеси лінь Петрові”, хапаю кінець ліня і пливу до Петра. Бо у воді, знаєш, як буває? Пройде акванавт, намул здійметься хмарою — нічого не видно. А тримаючись за лінь, людина може спокійно дістатися до свого будиночка…

— А хто такі акванавти?

Дельфін пояснив:

— Акванавти — це люди, які працюють під водою, досліджують водні глибини.

— Цікаво… Значить, у космосі — космонавти, а в морях та океанах — акванавти. Ти молодець, Пірате, що допомагаєш людям. Бо товща океанських вод — це космос нашої планети. Досліджувати цей водяний космос, мабуть, набагато важче, ніж отой, міжпланетний.

— Та що ти кажеш? — здивувався Пірат.

— Поміркуй сам. На Місяці людина вже побувала, так? А на дні океану, ну хоча б на кількакілометровій глибині? Чи ступала там нога людська?

— Ні… Навіть ми, дельфіни, туди не добирались.

— Ну от. А що там робиться, в самісінькому низу, от цікаво! — Дем’янко Дерев’янко скерував свої лінзи в темну глибочінь і якийсь час мовчав. Потому обізвався:

— Отже, ти, Пірате, допомагаєш акванавтам. І я теж допомагатиму. Де вони, далеко? Я хочу стати акванавтом.

— Сідай мені на спину, — пропищав Дельфін, — я тебе швидко доправлю до них. База наша за кілька кілометрів — плавником подати!

“Наша”, — відзначив про себе Дем’янко. — Бач, недаремно кажуть, що дельфін — друг людини”.

Дем’янко мусив міцно триматися за спинного плавника, щоб не впасти з Дельфінової спини. У слухавках не те що шуміло, а ревло!

Пливли не менше години. Дем’янко помітив — удалині щось бовваніє, схоже на дирижабль. Це завис у товщі води підводний човен.

Коли вони з Дельфіном підпливли зовсім близько, Дем’янко побачив біля хвостової частини човна величезну кулю з круглими ілюмінаторами. Куля з’єднується з човном за допомогою ребристої труби. Це, як потім дізнався Дем’янко, — шлюз, по якому акванавти переходять з човна до свого будиночка, одержують усе необхідне для життя і роботи на глибині.

— А он і акванавти, — пропищав Пірат.

На схилі підводної гори, неподалік від човна Дем’янко побачив три людські постаті у водолазних костюмах. Вони поралися біля якоїсь химерної конструкції з металевих ферм.

— Добрий день!

Дем’янко хотів вимовити ці слова дзвінко, а вийшло — наче молоденький півник пробує кукурікати. Проте акванавти розібрали.

— Здоров, здоров, якщо не жартуєш! — у них теж слова були невиразні, схожі на квохтання.

— Мене звуть Дем’янко Дерев’янко, я електронний хлопчик, Пірат розповів, що ви — акванавти…

— Ого, ти можеш з Піратом розмовляти?

— Аякже, мене такого хлопці зробили, що я все можу…

Дем’янко розповів про себе: і як народився в Непитайлівці, і як у космосі побував, а потім сюди потрапив. Одне слово, нічого не втаїв.

Розповідав довго. На кінець попросив:

— Візьміть мене в акванавти. Я разом з Піратом допомагатиму вам.

— А чого ж, помічники нам потрібні, — обізвався, мабуть, командир акванавтів, бо під час Дем’янкової розповіді найбільше розпитував. — Ми зараз великі глибини досліджуємо, то ти якраз став би нам у пригоді.