Вовк ухопив бідолашну Овечку зубами за вухо та й потяг у ліс. А Дем’янко, підстрибуючи, побіг собі далі. Радий, бо думав, що зробив добре діло.

Проминув долину, перейшов перелісок. Дивиться — синіє ставок, а біля нього сидить Кіт і лапою сльози втирає. Такий здоровенний Котисько — і рюмсає! Дем’янко підійшов до нього.

— Чого плачеш, Котику?

— Як же мені не плакати, ня-а-ав… Риба топиться у воді, пропадає, треба спустити воду, а я не подужаю підняти ось заставки. Може, спробуємо вдвох? Зроби добре діло, бо загине риба, ня-у-у…

— Охоче допоможу! Адже я вирішив робити добрі діла.

Підійшли вони до греблі, Дем’янко як наліг, як натиснув — заставка так і піднялася. Тепер вода з шумом ринула в прохід. Кіт аж засміявся. Вода вибігає, а рибу сітка затримує, що перед заставкою стоїть. Ходить він понад ставком, потирає лапи, розгладжує вуса:

— Молодець, хлопчику, допоміг!

Дем’янко аж підскочив з радощів, попрощався з Котом і подався далі.

Сонце торкнулося вечірнього пруга, а там і сховалося в травах.

Іде Дем’янко, дивиться — посеред луків сизий димок в’ється. Підійшов ближче, бачить — згасле багаття. З-під попелу блимнуло червоне око, знесилений Вогонь прохрипів:

— Допоможи мені, хлопчику… Помираю без їжі… Підклади сухої травички чи ломаччя, щоб я міг до лісу дістатися…

— Гаразд, дядьку Вогонь! — гукнув Дем’янко.

Кинувся назбирав сухого галуззя й поклав його валком аж до густого лісу. Вихопився гострий вогняний язик, лизнув дрівця і загоготів од задоволення.

— Смачно! Ох і смачно! Го-го-го-го-го…

Вогонь жадібно пожирав гіллячки, наближаючись до лісу. А Дем’янко дивився і радів, бо думав, що й цього разу зробив добро.

І побіг далі.

Тим часом стемніло. Тільки позаду видно було яскраві спалахи — то Вогонь порався на узліссі.

На ранок Дем’янко перейшов ліс, подивився — перед ним розіслалося безмежне поле пшениці. Вона стояла суцільною стіною. Вусаті колоски звисали донизу.

Раптом бачить Дем’янко — понад колоссям пливе чиясь голова. Все ближче й ближче. Можна вже розгледіти обличчя — воно привітно усміхається. Що за дивина?

Та ось ще хвилина, і з пшениці виїхав на велосипеді білявий хлопчик.

— Доброго ранку! — гукнув він Дем’янкові.

— Доброго ранку.

Хлопчик скочив з велосипеда, підійшов, придивляється.

— Ти хто? — питає.

— Я Дем’янко Дерев’янко! Електронний хлопчик.

— Он воно що! А я було подумав, що зустрів Буратіно, — так на нього схожий!

— А ти хіба не схожий на інших хлопчиків? — спитав Дем’янко. — Схожий, правда? Але не такий самісінький. Оце я тебе побачив раз і вже де завгодно впізнаю!

— Тепер і я тебе впізнаю, — сказав хлопчик, придивляючись до Дем’янка. — Ти хоч і схожий на Буратіно, але якийсь не такий, інакший… Давай дружити!

— Охоче!

Дем’янко простягнув хлопчикові дерев’яну руку. Той потис її своїми теплими пальцями.

— А тебе як звати, друже? — спитав Дем’янко.

— Звуть мене Живчик, тобто жвавий хлопчик.

А далі Живчик посадив Дем’янка на раму велосипеда й повіз до свого батька.

— Ти не лякайся, Дем’янку, коли побачиш мого татка, — казав він, женучи машину межівником. — Мій тато — Велетень, але дуже добрий. Він тебе полюбить.

Довго вони їхали. Дем’янко встиг розповісти про свої пригоди. Нарешті попереду засяяли на сонці дахи височенного будинку. Садок, що розкинувся навколо нього, здавався дуже низькорослим.

— У цьому будинку ми живемо, — сказав Живчик. — А ота довжелезна будівля із скляним дахом — то майстерня. Там тато працює.

Живчик запросив Дем’янка до своєї кімнати.

— Гарно в тебе, — зрадів Дем’янко. — А книжок скільки!

— От і будемо жити тут разом, — сказав Живчик. — Згода?

— Згода!

Живчик і Дем’янко жили весело, дружно. І кроку не могли ступити одне без одного — куди Живчик, туди й Дем’янко.

А одного разу Дем’янко попросив Живчика повести його до майстерні. Той охоче погодився.

Ох, яка ж вона велетенська, ця майстерня! Дем’янко побачив, що будівля має безліч воріт і з кожних щось виїжджає. Живчик розповів йому, що то таке. З одних воріт сунуть електропоїзди, з інших — автомашини, а там далі — трактори, комбайни, літаки. Отут Дем’янко побачив і ракету. її везли на довжелезному візку. Живчик пояснив, що за допомогою цих ракет запускають штучні супутники. Так он які ракети! І зовсім вони не для того, щоб добиратися до Палацу науки!..

Зайшли всередину. Ой леле! Дем’янко став як укопаний.

Посеред майстерні, біля важкого ковадла стоїть величезний чоловік. Руки в нього, видно, дужі-дужі, бо тримають важелезного молота. Велетень розмахує тим молотом, наче іграшкою, б’є по ковадлу.

Г-гух! Г-гех!

Дзвенить метал, іскри снопом віються.

Г-гух! Г-гех!

Довго стояли друзі, все дивилися, як працює Велетень.

Та ось він їх помітив, усміхнувся привітно. Докінчив якусь складну машину, і вона посунула до виходу. Велетень подивився на годинника, поклав молота й підійшов до хлопчиків. Нахилився, обережно взяв Дем’янка, поставив на долоню і підняв угору, підніс до свого обличчя.

— А що, малюк, як діла? — Велетень придивився до Дем’янка. — Ти хто, звідкіля?

— Це, тату, Дем’янко Дерев’янко, — пояснив Живчик. І тут же розповів про Дем’янка і про його мрію стати справжньою людиною.

— Що ж ти робиш, щоб твоя мрія збулася? — спитав Велетень. Він намагався говорити якомога тихіше, та однаково голос його гуркотів, наче грім.

Дем’янко став розказувати, як він робив добро:

— Я допоміг бідному Вовкові зустрітися з Вівцею, допоміг Котові врятувати рибу, щоб не потопилася, підклав конаючому вогневі сухого ломаччя…

— Ох і дивак же ти! — похитав головою Велетень. — Якщо ти й далі робитимеш таке “добро”, то багато лиха накоїш!

— А чому? — здивувався Дем’янко.

— Вертай у ліс і побачиш, що ти накоїв, — порадив Велетень.

Велетень поставив дерев’яного хлопчика додолу, поруч із своїм сином, а сам знову взявся за молот.

— Ну, тоді підвези мене назад до лісу, — попросив Дем’янко свого нового друга.

Він перебирав у пам’яті свої вчинки, і ніяк не міг здогадатися, що ж він не так зробив.

Швидко мчить Дем’янко разом із своїм товаришем. Обабіч дороги стіною стоїть золота пшениця, важке колосся хилиться до землі… А вдалині вже синіє густий ліс.

Крокує Дем’янко лісовою стежкою, посвистує та замашною лозиною цьвохкає. Коли це чує — щось йому назустріч іде та так гупає, що аж земля двигтить. Зашелестіли кущі, і ось бачить наш хлопчик — просто на нього суне якась жива гора! Придивився — великі вуха ворушаться сюди-туди, аж вітер здіймається: маленькі очі уважно дивляться вперед, а замість носа довжелезний хобот аж до землі теліпається.

Дем’янко став на стежці, взявся в боки:

— Заждіть, дядьку!

— Насамперед треба вітатися, нечемний ти хлопчиську, — лагідно сказала тварина і, легенько вхопивши Дем’янка хоботом, посадила собі на шию — коло вуха. Не зупиняючись, потупала далі. — Я слон Туп-Гуп. Чув про мене?

— Добрий день, дядьку Слон, добрий день! — загукав Дем’янко і вхопився за Слонове вухо, щоб не впасти.

— Ну, здоров був.

— А скажіть, чи ви часом не з мухи зроблені?

— Що таке? — перепитав Слон і затрясся од сміху.

Слони, бачте, реготати не вміють, а коли їм дуже смішно, то їх тіпає.

— Та це мені муха Росяниця казала, що мудрий Сич збирався з мух робити слонів.

Нічого не відповів Слон, тільки знову затіпало його так, що Дем’янко мало не впав.

— Не слухай дурниць, — нарешті спромігся промовити Слон. — Отакі Сичі та Росяниці тільки голови затуманюють. Я споконвіку Слоном був… А бачиш, яких я хижаків наловив?

Тільки тепер Дем’янко обернувся назад і побачив на Слоновій спині дві клітки. В одній сидів Лис Микита, його Лисиця, Мицько й Міна, в другій — Вовчисько.