Підкликав до себе Дем’янка і поважно заговорив:

— Посвідчення, певно, скоро пришлють, так що ти той… виріж на блясі моє ім’я — “Неїжмед”. Приб’ємо при вході. Щоб так, як в осла Буридановича.

Хоч Дем’янко й не знав, як там у того осла, бо й не чув про нього, але зробив з бляшанки з-під консервів пластинку і почав на ній вирізувати літери…

Минуло кілька тижнів, і нарешті молоденька Черепаха, мабуть, родичка тієї старої, що чимчикувала до Лисовичів, принесла вуйкові пакет. Сонце вже сховалося за високою горою, ліс облягли сизі тіні, а в небі жевріла хмара. Узявши того пакета в лапи, вуйко аж затанцював. Та коли роздер і почав читати — радісного настрою як не було, наче корова язиком злизала. У невеличкому папірці говорилося, що Неїжмед — нічого не тямить у бджільництві і до пасіки його не можна підпускати й близько!

Ведмідь розлютився, зіжмакав папірця й вишкірився на Дем’янка:

— Отак ти мені допоміг?! Ах ти, халамиднику! Та я тебе за-р-раз потрощу!

Дем’янко позадкував до виходу, виправдуючись, що він не винуватий, що він старався… Та Неїжмед не хотів і слухати, кинувся за Дем’янком, наздогнав його за порогом та як замахнеться лапою! На щастя, Дем’янко відскочив убік, і тяжка ведмежа лапа ударилася об гострий пеньок, що стирчав тут із землі. Від болю Неїжмед заревів, закрутився на місці, пхаючи в пащу забиту лапу. Вискочила Ведмедиха, за нею Ведмежата — що там зчинилося!

— Хуліган! Бандит! — ревіла ведмедиха, а малі наздогнали Дем’янка, учепилися — те лапами, те зубами — та й давай тягнути його назад. Бідолашний Дем’янко ледве випручався.

Тим часом, похукавши та посмоктавши лапу, Неїжмед знову кинувся за Дем’янком. Ось він уже майже наздоганяв утікача.

— Ага, попався, навпакикало!.. — ревнув Неїжмед, націлившись стрибнути просто на Дем’янка. А тому й тікати нікуди — перед ним темніє урвище, присів, припав до землі над самісіньким краєм яруги. Ведмідь з розгону перелетів через нього і, хапаючи лапами повітря, мелькнув униз. А урвище — глибоке, поросле чагарником, усіяне камінням, десь там унизу шуміла річечка. Навіть важко було збагнути, де скінчив свій політ вуйко. Урвище ніби ковтнуло ведмедя.

Дем’янко підвівся і помалу почвалав у глиб лісу. Його не залишала думка, чим же він завинив перед вуйком? Зробив йому добро, а, бач, яка відплата…

Задумався Дем’янко і не помітив, що за ним гналася Ведмедиха. Уздрів, коли та вигулькнула з сусідніх кущів. Дем’янко навтікача, Ведмедиха за ним.

“Куди бігти — знову до урвища? — пульсували електрони в Дем’янковій голові. — Е, ні, вдруге номер не пройде”. І почав видиратися на сосну. Мабуть, щось сталося з його електронною пам’яттю, бо він забув, що Ведмеді також лазять по деревах…

— Отепер ти в моїх пазурах! — ревнула Ведмедиха й собі подерлася по сосні.

Дем’янко ліз вище, вище, а вона за ним — от-от наздожене… Відстань між ними скорочується, вже не більше метра… І тут Дем’янко дістався до першої товстої гілляки — це був порятунок. Легенький, він побіг по ній далі й далі від стовбура. Коли це гілка під ним задрижала, Дем’янко оглянувся — Неїжмедиха суне за ним! Дем’янко скік на гілку сусідньої сосни! Майже тієї миті та, на якій він щойно був, одчахнудася і… Неїжмедиха шугнула вниз, як мішок з глиною.

Дем’янко поглянув — Ведмедиха лежала, постогнуючи та проклинаючи “шкодливого халамидника”. Звичайно, йому було жаль Неїжмедихи, але хіба ж він винен? І чого це він “шкодливий”? Що рятувався од нападу? Здається, й не дурні звірі Ведмеді, а бач — несправедливі…

Дем’янко зліз із сосни та й подався від Неїжмедової берлоги.

В лісі — це вам не в місті, де асфальтовані вулиці та ще й з назвами. Тут на кожному кроці — то кущ, то густа орішина перепиняє тобі шлях, не кажучи вже про величезні буки або високі модрини. Енергії он скільки треба витрачати! І Дем’янко відчув, що непогано приберегти її до ранку, коли зійде сонце й можна буде зарядити сонячні батареї. Примостився під розлогим кущем калини і зменшив споживання струму.

ЩЕ ОДНА ХАЛЕПА

Уранці, коли сонячні промені визолотили гори, пронизали ліс, Дем’янко весело схопився, промив росою свої лінзи і пішов далі, мугикаючи щось собі під ніс.

Та ось раптом почув якийсь гомін і став наче вкопаний: він знов опинився біля тих сосен, де вчора впала Ведмедиха. Видно, заблукав звечора між деревами.

Але що тут відбувається? Стоять два вухаті молоді зайці з пов’язками на лапах, начебто на варті, біля Неїжмедихи порається Борсук у білому халаті й чепчику — швидка допомога. Тут же товчуться Ведмежата. Уздрівши Дем’янка, вони закричали в один голос:

— Осьдечки він! Ловіть його, держіть!

Зайченки вмить стрибнули до Дем’янка.

— Я ні в чому не винен, — сказав Дем’янко.

— Ходімо з нами! Там розберемося. По всьому лісу тебе розшукують.

— Це якесь непорозуміння… — почав Дем’янко, та йому не дали договорити.

— Не прикидайся дурником! — гукнув Зайченко. — Скалічив обох Неїжмедів та ще й виправдується…

— Ходім, ходім, там розберемося.

Що було робити Дем’янкові? Зайченки дуже прудкі — від них не втечеш. Пішов, сердега.

Десь так у полудень дочимчикували вони до великої галявини, на якій стояв дерев’яний будинок, оздоблений різьбою. Дашок ганку підтримували чотири красиво обточені соснові стоячки. Тут же, праворуч і ліворуч — високі копиці запашного сіна і біля кожної криниця, повна води.

— Ти диви — цілі… — тихо сказав один Зайченко.

— Еге, він таки не їсть, — обізвався другий.

На дверях будинку сяяла золотом пластинка з консервної бляшанки. А на ній напис:

БУРИДАНОВИЧ

Приймає завтра

Старший Зайченко прочинив двері, зазирнув і поспитав:

— Можна сьогодні?

— Ну, чого тобі? — почулося зсередини.

— Побачили, спіймали, привели!

— Що-що?

— Хулігана, кажу, привели, спіймали, побачили!

— А-а… Давайте його сюди.

Зайченки пропустили Дем’янка всередину.

За високим товстелезним окоренком сидів, підперши морду коліньми передніх ніг, худющий Осел. Морда йому видовжилась, наче товкачка, одяг звисав, лопатки випирали, та навіть копита покришились. Великі очі сумовито дивилися на відвідувачів.

— Ось якого ми злочинця спіймали! — доповів старший Зайченко.

— Хіба ви мене спіймали? Я сам…

— Добре, добре, — засурмив Осел. — Ми з тобою побалакаємо. А ви, — наказав Зайченкам, — тим часом впіймайте і приведіть сюди Сірого Вовка.

Зайченки злякано перезирнулися, затремтіли.

— Коли ви наказуєте… — пробелькотів старший. — Тільки ж той… У Вовка такі гострі зуби…

— А ви поясніть йому, що я звелів його заарештувати, — мовив бундючно Осел. — Ідіть.

Коли Зайченки пішли, Осел звісив вуха, поглянув на затриманого.

— Ну, признавайся, злочинцю…

— Я ніякий не злочинець… — почав Дем’янко, та Осел його перебив:

— А чого ж, коли Зпіченко доповів, що спіймали злочинця, ти не заперечував своєї вини, а тільки доводив, що вони тебе не спіймали? Отже, ти визнав себе злочинцем. І Лис Микита заявив, що ти полював на стару Черепаху. Скажи мені, чому ти не пасешся, а полюєш?

— І зовсім я не полюю! — заволав Дем’янко. — Я ніякої їжі не вживаю.

— Го-го-го! — затрубив Осел. — Чи ти гадаєш, що я дурний? Усе, що рухається, потребує їжі. По собі знаю.

— Та я ж електронний, нащо мені та їжа!

— Хочеш мене обдурити!? А де ж тоді Черепаха поділася? Де, я питаю? Коли б винен був Лис Микита, то чого б він заявляв, га! І чомусь ні на кого не кажуть — ні на Зайця, ні на Білку, ні на Барана, а тільки на тебе. Чому?

Дем’янко стояв ні в сих ні в тих. Ну, що тут скажеш?

Тим часом повернулися Зайченки.

— Привели Вовка? — спитав Буриданович.

— Та ми йому сказали…

— А він що?

— Та не розчули, бо далеко було!

— У вас поганий слух, — буркнув Осел і знову поглянув на Дем’янка Дерев’янка. — Ага… тепер про вуйка Неїжмеда… Нащо ти скалічив бідолашного Ведмедя і його Ведмедиху? Він готувався стати пасічником — такий старанний звір, а ти бач, що скоїв…