Восени, після дру­гої пре­чис­тої, в чи­ма­ло­му селі Нес­те­рин­цях раз якось вечірньою до­бою сидів отець Хве­дор Че­пур­новський на ка­напі в своїй світлиці. На другім кінці ка­на­пи сидів близький йо­го сусіда, отець Мой­сей. Бу­ло вже пізненько. Сім'я о. Хве­до­ра, по­ве­че­ряв­ши з гос­тем, розійшла­ся по кімна­тах од­по­чи­ва­ти. О. Хве­дор зос­тав­ся з гос­тем по­ба­ла­ка­ти, як бу­ває між близьки­ми сусіда­ми й при­яте­ля­ми.

Вони вдвох при­яте­лю­ва­ли ще зза­мо­ло­ду, навіть змал­ку. Не бу­ли во­ни й то­ва­ри­ша­ми по школі, але всі зна­ли, що о. Хве­дор з о. Мой­сеєм жи­вуть ду­ша в ду­шу, ду­же час­то їздять один до од­но­го в гості, і як зійдуться, то не швид­ко розійдуться, до­ки не на­ба­ла­ка­ються всмак.

О. Хве­дор був ве­се­лий, ре­го­тун. Не один повіт знав о. Хве­до­ра; йо­го зна­ла навіть уся гу­бернія. Хто не пам'ятав йо­го круг­ло­го, пов­но­го, чер­во­но­го ви­ду, йо­го круг­лих, здо­ро­вих, ве­се­лих сірих очей! Які ж то бу­ли ве­селі очі! Самі ніби ре­го­та­ли­ся навіть тоді, як о. Хве­дор жу­рив­ся або су­му­вав. йо­го повні чер­воні ус­та, здається, бу­ли зро­ду скла­дені зад­ля сміху. Во­ни сту­ля­лись хіба тільки тоді, як в сон­но­го о. Хве­до­ра зли­па­лись очі. А то все бу­ло між чер­во­ни­ми гу­ба­ми бли­щать два ряд­ки білих, рівних, дрібних зубів! Го­ло­ву йо­го вкри­ва­ли ко­ро­тенькі, до пліч, ясні ко­си, зро­ду за­виті ку­че­ря­ми по всій го­лові; так і стир­ча­ли кру­гом, не­на­че в київських про­то­ди­яконів.

Реготуном йо­го заз­на­ли всі: й по­пи, і дя­ки, і му­жи­ки, навіть па­ни й жи­ди. Ку­ди бу­ло не приїде в гості, вже бу­ло най­ми­ти, по­го­ничі над­ворі підніма­ють регіт. Бу­ло сту­пить на пoріг, по­ка­же ку­че­ря­ву го­ло­ву, блис­не ве­се­ли­ми очи­ма, - всі гості вже чо­гось ре­го­чуться, аж за бо­ки бе­руться. Ска­же й при­ка­же, - за­раз піде регіт по ха­тах. Всі лю­би­ли о. Хве­до­ра, - всі, навіть діти біга­ли за ним слідком, лов­ля­чи йо­го ве­се­ле сло­во й жар­ти.

З се­бе був о. Хве­дор ог­ряд­ний, тілис­тий, не­ви­со­кий, але пле­чис­тий. На м'яких пле­чах в йо­го ря­са аж вли­пає! Шия в йо­го бу­ла та­ка ко­рот­ка, ніби го­ло­ва ле­жа­ла на са­мих пле­чах. Мов­ча­ти не лю­бив о. Хве­дор. Бу­ло або го­во­рить, або ре­го­четься, або ра­зом і ре­го­че й го­во­рить, та все го­ло­ву за­ки­дає аж на плечі; ку­че­ря­ве во­лос­ся бу­ло дри­жить на го­лові, а плечі й гру­ди - аж хо­до­ром хо­дять.

О. Мой­сей був ви­со­кий, су­хор­ля­вий. Довгі, рідкі, м'які ко­си поп­ри­ли­па­ли до йо­го стов­бо­ва­тої го­ло­ви, роз­си­пав­шись то­неньки­ми, позліплю­ва­ни­ми пас­ма­ми по пле­чах. З-під гус­тих брів бли­ща­ли чорні, як те­рен, очі. На су­хо­му, по­жовк­ло­му, дов­го­му ви­ду що­ки гли­бо­ко по­за­па­да­ли і по­мурх­ли, а між рідкою бо­ро­дою та мир­ша­ви­ми ву­са­ми темніли ніби прис­маглі, аж сині гу­би.

Тоді як о. Хве­дор жар­ту­вав, сміявсь навіть з рідно­го батька, з своєї жінки, йо­го при­ятель все бу­ло су­мує та жаліється на слуг, на жінку, на па­рафіян, на гос­по­дарст­во. Не од­на тільки од­на­ковість вдачі зво­дить лю­дей до­ку­пи: частіше ро­бить лю­дей близьки­ми при­яте­ля­ми суп­ро­ти­лежність їх вдачі.

- Якби, о. Мой­сей, з нас двох та зро­бив­ся один піп! - ка­же бу­ло о. Хве­дор, - що б то за ди­во вий­шло! Який би то був піп! і ве­ли­кий, і ши­ро­кий, і товс­тий, і дов­гий!

Світлиця о. Хве­до­ра бу­ла не­ве­ли­ка. Попід стіна­ми сто­яло два­над­цять стільців, в кут­ках - косі сто­ли­ки, а над ни­ми вгорі - ко­син­чи­ки з кар­ни­зом на книж­ки та на прос­ку­ри; ко­ло стіни сто­яла ка­мо­да, а пе­ред ка­на­пою - стіл. На стінах висіло ба­га­то об­разів, не­ве­ли­ких кар­ти­нок у чор­них узеньких рам­ках, а ко­ло по­ро­га висів у біло­му кло­буці, на­мальова­ний олійни­ми фар­ба­ми, який­сь давній мит­ро­по­лит, чер­во­ний на ви­ду і ввесь обвіша­ний чер­во­ни­ми стрічка­ми, на­че мо­ло­ди­ця на­мис­том.

О. Мой­сей при­ту­ливсь, ніби зщу­лив­шись, в однім кут­ку ка­на­пи, а о. Хве­дор розлігся в дру­го­му, за­ки­нув­ши го­ло­ву на спин­ку ка­на­пи. При двох свічках, на полі тем­ноб­рон­зо­вої об­бив­ки ка­на­пи, обидві пос­таті так ви­раз­но ма­лю­ва­лись, не­на­че на чор­но­му полі кар­ти­ни ду­же яс­не ма­лю­ван­ня.

Довгий, су­хор­ля­вий о. Мой­сей тро­хи ски­нувсь своєю пос­тат­тю й ви­дом на тих дов­гих, тем­них ас­кетів свя­тих, що ма­лю­ють на візантійських об­ра­зах. І ря­са йо­го, з доб­ря­що­го товс­то­го ба­ра­ка­ну, спа­да­ла навк­ру­ги йо­го та­ки­ми ж дов­ги­ми цуп­ки­ми фал­да­ми, й фал­ди пе­ре­ла­му­ва­лись так са­мо гост­ро впо­пе­рек, як на візантійських об­ра­зах.

На другім боці ка­на­пи чер­воніло пов­не, круг­ле ли­це о. Хве­до­ра, не­на­че ли­це товс­то­го свіжо­го аму­ра, що ви­ши­ва­ють га­ру­сом на по­душ­ках, за­над­то на­ля­пав­ши йо­му що­ки чер­во­няс­ти­ми нит­ка­ми.

Вже в ха­тах все пос­ну­ло, всю­ди ста­ло ти­хо, тільки го­дин­ник на стіні цо­кав, мля­во й ліни­во гой­да­ючи ма­ят­ник.

Перед па­нот­ця­ми на столі, нак­ри­то­му чер­во­ною вов­ня­ною ска­тер­кою, між дво­ма свічка­ми, сто­яв пов­ний гра­фин горілки. Проміння од свічок про­ни­зу­ва­ло пляш­ку з обох боків, виг­ра­ва­ло в жовтій, чистій, як сльоза, горілці, зап­рав­леній па­ху­чи­ми корінця­ми, - бо­дя­ном, ка­ма­ном та гвоз­дич­ка­ми, - бли­ща­ло ве­се­ли­ми іскра­ми на гран­частій різаній за­тичці, на чис­тих, про­зо­рих бо­ках гра­фи­на. Ко­ло гра­фи­на сто­яла тарілка з скиб­ка­ми па­ля­ниці і ми­соч­ка з виш­не­вим ва­рен­ням.

- А що, о. Мой­сей! Чи вип'ємо по чарці? - за­пи­тав о. Хве­дор.

О. Мой­сей так смут­но, так жалібно по­ди­вив­ся на гра­фин, не­на­че він жал­ку­вав за яко­юсь ве­ли­кою втра­тою, не­на­че в йо­го або ди­ти­на вмер­ла, або коні вкра­де­но. Аж при­тух­ли йо­го чорні очі, а тем­не, смуг­ля­ве ли­це ста­ло ще темніше.

- Хіба ж ти не знаєш, що мені не мож­на пи­ти? - од­ка­зав о. Мой­сей.

- А що ж ми оце ро­би­ти­ме­мо оту­теч­ки? Хіба бу­де­мо ди­ви­тись один од­но­му в вічі та й годі?

- Отой док­тор ос­танніми ча­са­ми ду­же ля­кає… - од­ка­зав о. Мой­сей. - І по­зав­чо­ра ка­зав моїй Марії Іва­новні, щоб я по­ки­нув горілку пи­ти, а то по­га­но бу­де…

- А ти ймеш віри док­то­рам! Що не док­тор, то й бре­хун! Він го­во­рить, аби язик вертівся, - так собі, - на вітер…

О. Хве­дор за­ки­нув го­ло­ву на­зад, підняв уго­ру ку­ценьку борідку і за­хи­хи­кав, по­ка­зу­ючи усі ще­ле­пи і два ряд­ки білих зубів. Ка­на­па зад­вигтіла, а ближ­ча стільці аж ніжка­ми зас­ту­котіли об поміст.

- А я док­торів не слу­хаю! - про­мо­вив далі о. Хве­дор. - Він мені ска­же не їсти то­го й то­го, а я на злість наїмся та й поз­до­ров­шаю. Док­тор ка­же, а ти ро­би нав­па­ки: тоді як­раз бу­де га­разд.

О. Хве­дор знов за­ре­го­тавсь і на­лив дві чар­ки горілки. За­пах­ло в хаті спир­том, корінням.

- Будьмо здо­рові! - про­мо­вив о. Хве­дор і ви­пив пе­редніше, як гос­по­дар, приц­ма­ку­ючи.

В о. Мой­сея аж слин­ка по­ко­ти­лась. Чу­дові па­хощі торк­ну­ли йо­го фан­тазію, на­га­да­ли йо­му про якісь чу­дові са­ди теп­ло­го краю. Ома­на сма­ку ра­зом з ома­ною фан­тазії бу­ла аж над­то ве­ли­ка! О. Мой­сей на­хи­лив го­ло­ву ниж­че, не од­ри­ва­ючи очей од чар­ки.

- Починай-бо, о. Мой­сей! Ти ж гість! Чо­го ж ти скри­вив­ся, як се­ре­да на п'ятни­цю?

- Не мож­на, бра­те, не мож­на! Ти ж ба­чиш, як я по­га­но каш­ляю. Не­дур­но ж ка­зав док­тор, що в ме­не зро­ду на­хильність до якоїсь гру­дя­ної сла­бості, бо в ме­не шия ду­же дов­га.

- Хи, хи, хи, - за­ре­го­тавсь о. Хве­дор. - От тобі й на! Не од­ру­бу­ва­ти ж тобі тро­хи шиї, щоб мож­на бу­ло горілку пи­ти. В дов­гу шию кра­ще й зручніше тек­ти­ме, мов у ло­то­ки… Ось спро­буй ли­шень!

О. Хве­дор підняв чар­ку про­ти свічки. Криш­та­ле­ва чар­ка не­на­че засміялась про­ти вог­ню. Чер­во­но-жов­тий чис­тий на­пи­ток за­ми­готів іскор­ка­ми, не­на­че в йо­му гра­ло літнє ма­ре­во, а чу­дові па­хощі лос­ко­та­ли в носі, в горлі, по язиці.