- Білі ру­ки, пев­но, не при­нес­ли б мені стільки щас­тя… А ко­ли збе­ре­мо тро­хи гро­ше­нят, тоді ма­ти­ме­мо більше слуг. Тоді я по­са­жу те­бе в уб­раній світлиці, одяг­ну те­бе в шовк та ок­са­мит, не дам тобі взя­тись і за хо­лод­ну во­ду, нак­ли­чу ве­се­лих гос­тей, да­ва­ти­му по на­ших дос­тат­ках ве­чор­ки та ба­ли з му­зи­ка­ми, щоб те­бе тіши­ли гості мо­лоді, щоб тобі шко­ли бу­ло і ну­ди­тись. А нас­та­не зи­ма, заг­ля­не­мо і в Київ, на­ку­пи­мо вся­ко­го доб­ра…

- Коли б ти знав, та­ке са­ме мені верз­лось оце не­дав­но; вранці, як я че­са­ла ко­су. А знаєш, що розвіяло всі мої ве­селі мрії?

- А що, моє сер­це?

- Сива сви­ня! На­си­лу виг­на­ла з ого­ро­ду. Ска­че че­рез тин, як со­ба­ка. Завт­ра за­га­даю лю­дям стри­но­жи­ти.

- Кинь, сер­це, той клопіт хоч на цей час! Бо­же, бо­же! як би то нам уд­вох за­во­юва­ти те щас­тя?

- Мабуть, ми бу­де­мо тільки дум­кою ба­гатіти. Чи ми ж не щас­ливі те­пер? Чи слід же нам наріка­ти на свою до­лю? На­ша ро­бо­та не геть-то важ­ка. А чи ма­ло ж на світі лю­дей, що по­за­ви­ду­ва­ли б нам?

- Хіба одні му­жи­ки по­за­ви­ду­ють, - од­ка­зав Ясь. - А чо­му вже му­жик не по­за­ви­дує?

- Хіба ж му­жи­ки не лю­ди? Дасть біг луч­че, - бу­де луч­че; але й те­пер не­по­га­но…

Повернула мо­ло­да па­ра ко­ло ста­воч­ка і пішла далі яром, поміж го­ра­ми та гор­ба­ми, ук­ри­ти­ми гаєм. Знов во­ни обоє за­мовк­ли. Не­ви­мов­на кра­са то­го місця одібра­ла в їх ду­ми й роз­мо­ву.

Дивні ук­раїнські яри гай­ові між не­ви­со­ки­ми та кру­ти­ми го­ра­ми та шпи­ля­ми, між ду­бо­ви­ми та гра­бо­ви­ми га­ями, що розкішно по­рос­ли на кру­тих по­ка­тах та реб­рах, на верш­ках гір та шпилів! Ще не­давніми ча­са­ми йшли ти­ми яра­ми ста­ви за ста­ва­ми. А ліс, не спи­ня­ючись во­ро­жою людською ру­кою, обсіяв, об­са­див де­ре­вом усі го­ри й нег­ли­бокі до­ли­ни. Те­пер ті ве­селі ста­воч­ки, знать, уп­ли­ли в якусь кра­щу сто­ро­ну! На їх місці по­рос­ла тон­ка, як нит­ки, гус­та, як повісмо, зе­ле­на тра­ва, ус­ла­ла яри і до­ли­ни, мов ки­ли­ма­ми. Ко­лись у ве­селі став­ки заг­ля­да­ли з гір столітні ду­би та гра­би, свідки сла­ви ко­зацької, а те­пер їх уну­ча­та обс­ту­пи­ли рівною ме­жею ті зе­лені яри. А більш то­го, що панська со­ки­ра без жа­лю об­лу­пи­ла, об­го­ли­ла милі го­ри на­шої Ук­раїни. І більш там те­пер стир­чить їжа­ком ма­ло­рос­ла ліщи­на, ко­лючі бу­дя­ки, як во­лос­ся на сирітській мир­шавій го­лові, обс­куб­ле­не ру­ка­ми ма­чу­хи. Сох­нуть наші яри, ви­си­хає на­ша во­да, го­рять од сон­ця наші го­ри, га­ди­ною ви­си­сає ос­тан­ню си­лу на­шої землі наш во­рог, без сліду їдять панські са­харні на­шу бла­го­дать, наші «зе­лені дібро­ви», наші «темні лу­ги», що так лю­бо виспіва­но їх у піснях.

Ідеш яра­ми, ніби чу­до­ви­ми по­ко­ями. Чи є ж в світі по­кої, кращі од тих ярів? Під но­га­ми сте­леться зе­ле­ний трав'яний ки­лим; по обид­ва бо­ки йдуть стіна­ми го­ри з зе­ле­ним де­ре­вом. На шпи­лях сто­ять ду­би зуб­час­тою стіною, розіслав­ши міцне гілля з міцним лис­том по синьому небі. Над го­ло­вою сте­ля з гли­бо­ко­го, бе­зоднього не­ба, синього, аж тем­но­го. А по тій стелі не мальовані, а живі птиці пе­реліта­ють з го­ри на го­ру: то ря­ба гор­ли­ця, то си­вий при­по­тень, то си­ня си­во­раш­ка; то пе­ре­ни­зу­ють не­бо низ­кою дикі кач­ки, дрібно тріпа­ючи гост­ри­ми крильця­ми, то пе­ре­су­неться важ­кий бу­сел, прос­тяг­нув­ши на­зад свої довгі, як ло­ма­ки, но­ги.

В ти­хих за­кут­ках сто­ять там пасіки, гу­дуть там бджо­ли, пах­не свіжим ме­дом, гай­ови­ми квітка­ми, свіжою тра­вою, гри­ба­ми. З де­ре­ва на де­ре­во пе­рес­ка­ку­ють білоч­ки. Си­дить там пасічник з білою бо­ро­дою, в білій со­рочці, цю­кає со­ки­рою або ди­бає ста­ре­чою сту­пою попід гаєм з тик­вою по во­ду до ко­пан­ки. І сте­жок там не про­топ­та­ла людська но­га. І ти­ша там, як в небі, як між зо­ря­ми, не мерт­ва, хат­ня ти­ша, а пов­на по­ва­ги, уро­чис­та ти­ша спо­чи­ва­ючої на­ту­ри. Тільки ча­сом жалібно йде по гаю тур­ко­тан­ня гор­лиці, про­но­ситься лу­ною по кільки разів цю­кан­ня со­ки­ри пасічни­ка.

Не див­ля­чись на сон­це, не ліча­чи го­дин, йшла мо­ло­да па­ра дов­гим зе­ле­ним яром, що га­дю­кою вив­ся поміж го­ра­ми то нап­ра­во, то наліво, то зви­вавсь на всі чо­ти­ри бо­ки світа. Яр кінчав­ся узірем між дво­ма шпи­ля­ми. На са­мо­му узірі між осо­кою бли­ща­ла во­да, а ви­ще тро­хи під ку­ща­ми ліски та ка­ли­ни, мов уп­рав­ле­на в зе­лені рам­ця, бли­ща­ла кри­нич­ка в траві, обп­ле­те­на ло­зою. Во­да сто­яла чис­та, як сльоза. Все дно, всі піщин­ки на дні бу­ло вид­ко че­рез во­ду. Во­да бу­ла по­го­жа, хо­лод­на. Як нап'єшся, то аж поз­до­ров­шаєш.

- Втомилась я, хо­чу пи­ти, - про­мо­ви­ла Га­ня.

- Ходім до кри­нич­ки.

Поки Ясь шу­кав ши­ро­ко­го, як си­то, ло­пу­хо­во­го лис­ту, щоб за­черп­ну­ти ним во­ди, Га­ня при­па­ла ли­цем до во­ди, став­ши нав­колішки і об­пер­шись ру­ка­ми об зем­лю. В кри­ниці, на­че в дзер­калі, між синім знадвірнім не­бом і синьою бе­зод­нею, з'яви­лось її свіже ли­це, її біла хуст­ка, а чер­воні ус­та з во­ди впи­ли­ся в її чер­воні ус­та і цілу­ва­ли її дов­го, аж до­ки во­на на­пи­лась во­ди. Чер­воні то­роч­ки шов­ко­вої хуст­ки по­ляг­ли на криш­та­ле­ву во­ду і, ле­ге­сенькі, навіть не ввігну­ли во­ди під со­бою.

- Втомилась я. Сядьмо на час під ли­пою на взгір'ї та од­по­чиньмо.

Сіли во­ни й за­мовк­ли. По­ча­лась вечірня ти­ша в небі чис­то­му на землі, в гаю. Де­ре­во сто­яло, ніби кам'яне. Сон­це зай­шло за од­ну го­ру. По яру по­ляг­ла гус­та тінь. Дно ярів зро­би­лось тем­но­зе­ле­ним. А звер­ху на ду­бах та на ли­пах ти­хо світи­ло сон­це, роз­ки­нув­ши своє чер­во­ну­ва­те проміння по гіллі. Тільки десь да­ле­ко в гаю сту­ка­ло ка­ла­тай­ло на шиї ва­таж­ка во­ла, а потім десь у полі за­рев­ла ко­ро­ва, ну­дя­чись за те­лям.

- Щаслива я з то­бою, Ясю, оту­теч­ки на еко­номії. Як хо­ро­ше в цьому яру! Я б ра­да тут і вік віку­ва­ти.

- А як ось че­рез тиж­день поїде­мо до Хоцінсько­го на бал, де в ве­ли­ких по­ко­ях горіти­муть по стінах свічки та лам­пи, де бли­ща­ти­муть дзер­ка­ла, де тан­цю­ва­ти­муть мо­лоді па­ничі та пан­ни… Що ска­жеш тоді, Га­ню? Га?

- Дивись лиш, яка он­деч­ки кар­ти­на! В став­ку бли­щить чер­во­не не­бо, і знад­во­ру го­рить чер­во­не не­бо. І над­ворі шпиль, і в воді - шпиль, пе­ре­ки­ну­тий до­го­ри, не­на­че зе­ле­ний пу­чок квіток. А ко­ло став­ка сто­ять ло­зи, зе­леніють ко­ноплі, а за ко­ноп­ля­ми знов чер­во­на во­да, ніби во­гонь го­рить… Бай­ду­же мені про панські бу­дин­ки; тут би я і вік звіку­ва­ла. Вря­ди-го­ди тільки поїха­ла б до міста, щоб на лю­дей на­ди­ви­тись, яка но­ва мо­да, як лю­ди хо­дять, як уби­ра­ються…

- Гарно й тут на яру, а ще кра­ще між людьми, та ще ба­га­ти­ми; а ще кра­ще в ба­га­то­му, ве­ли­ко­му до­мові, де все бли­щить і сяє, як сон­це на цьому яру.

Знялись во­ни з місця і вер­та­лись яром до­до­му. Сон­це вже згас­ло, яр темнішав, ста­вок вкри­ла чор­на тінь бе­ре­га­ми, тільки се­ре­ди­на бли­ща­ла тем­ним цвітом. Як наб­ли­жа­лись до став­ка, з осо­ки схо­пи­лось дві кач­ки, тріпа­ючи крильця­ми, і схо­ва­лись за шпи­лем. Скрізь бу­ло ти­хо й ніби по­рожньо. Вся­ка жи­ва ду­ша з гаю, з по­ля пішла до се­ла або при­ляг­ла на спо­чи­нок під зо­ря­ми.

Дома най­мич­ка вже на­го­ту­ва­ла їм ве­че­рю. Після ве­чері підлес­тив­ся до їх мовч­ки сон, той сон сільський, міцний, що й не сниться чо­ловікові нічо­го, бо він обійме те­бе всього, мов ма­ти ди­ти­ну, та й не ви­пус­тить, до­ки га­разд не відпо­чи­неш і од ро­бо­ти, і од уся­ко­го кло­по­ту, і од уся­ко­го го­ря і щас­тя.

Через кільки місяців Га­ня сиділа ко­ло вікна і ко­ли­ха­ла си­на, в простій ко­лисці, при­чеп­леній до стелі на вер­веч­ках, пог­ля­да­ючи на яр. А менші сест­ри по черзі жи­ли в Гані і по­ма­га­ли їй де в чо­му у ро­боті, дог­ля­да­ючи ди­ти­ни. Че­рез рік пан Хоцінський вже спев­нив своє сло­во, знай­шов Ясеві кра­ще місце в не­да­ле­ко­му селі. Поп­ро­ща­ла­ся Га­ня з своїм рідним се­лом, зе­ле­ним яром, ста­вом, розп­ро­щу­ва­ла­ся, пла­чу­чи, з матір'ю, з сест­ра­ми. Не­на­че виїжджа­ла за синє мо­ре, так пла­ка­ла во­на. Ко­му пак не жаль то­го місця, де хто ро­див­ся і зріс, де жи­ли батьки і діди? Ясеві бу­ло бай­ду­же. Ніби не рідною зем­лею бу­ла йо­му на­ша Ук­раїна!