- Який з ме­не там пан! - мирк­нув Лемішка. - Чо­го вже, чо­го, а од цього гос­подь ми­лу­вав. Ста­но­вий жар­тов­ли­во засміявсь.

- Які-бо ви, Тро­хи­ме Си­до­ро­ви­чу! Їй-бо­гу! - крик­нув він і поцілу­вав йо­го в ко­лю­чу що­ку. - Те­пер не той світ нас­тав. Те­пер всі рівня­ються! І в книж­ках всю­ди пи­шуть, що на світі всі лю­ди - рівня, що не по­вин­но бу­ти ні стар­шо­го, ні мен­шо­го, ні панів, ні му­жиків. Всі рівня та й годі…

Лемішка пок­ру­тив го­ло­вою.

Догадуючись, що з Лемішкою по­га­на спра­ва, Пшеп­шинський прос­то прис­ту­пив до діла.

- Де ж ваш пер­ве­нець! - спи­тав він, підроб­лю­ючись зу­мис­не під цер­ков­ну мо­ву, щоб як-не­будь уб­ла­га­ти ста­ро­го. - Чи во здравії обрітається? Як йо­го гос­подь ми­лує?

- Та здо­ро­вий собі, нівро­ку, - од­ка­зав по­ну­ро Лемішка.

- Гарний у вас син та ро­зум­ний! - го­во­рив Пшеп­шинський. - Рветься вго­ру, мов той орел у синє не­бо. Ска­жу вам щи­ру прав­ду: ваш син не цу­рається мо­го до­му. Не го­диться і вам, ста­рим, од­хи­ля­тись та од­со­ву­ва­тись, ко­ли мо­лоді при­со­ву­ються: я та­ки про­шу вас до се­бе на ха­зяй­ську хліб-сіль і на по­ра­ду.

- На яку ж це по­ра­ду? - спи­та­ла ціка­ва Леміщи­ха.

- Чи го­во­рив вам син ваш про мою доч­ку?

- Щось то­ро­чив там старій ма­тері, - про­мо­вив Лемішка, - та я не ду­же дос­лу­хав­ся.

- Та що тут таїтись? - ска­за­ла Леміщи­ха. - Син го­во­рив, що йо­му ду­же при­па­ла до впо­до­би най­мен­ша ва­ша доч­ка. Та й гар­на ж бо, нівро­ку їй! Ко­ли б ще не нав­ро­чи­ти.

- Стара! - мурк­нув Лемішка.

- Так, так, моя лю­ба ма­ту­сю! - вхо­пив­ся за її сло­ва Пшеп­шинський. - Ваш син навіть пи­тав ме­не про цю спра­ву…

- Батькам тре­ба б підож­да­ти тро­хи, по­ки мо­ло­да дум­ка пе­рег­рає, - ска­зав Лемішка.

- От про це ж то я й хотів би по­ра­ди­тись із ва­ми, - ска­зав ста­но­вий. - Наші діти мо­лоді, а ми, хва­ли­ти бо­га, лю­ди досвідні, вже підтоп­та­лись на віку. Ко­му ж більше їх нас­тав­ля­ти на доб­ру путь? З щи­рим ша­ну­ван­ням од­хо­жу од вас і про­шу, як­най­лас­кавіше, одвіда­ти ста­ро­го удівця в йо­го гос­поді. Там про все й по­ба­ла­каємо і пе­ре­го­во­ри­мо. Про­ща­вай­те! Зос­та­вай­те­ся здо­ро­венькі!

Вклонившись привітненько і та­ки геть-то вже низько, Пшеп­шинський одс­ту­пив до по­ро­га та й зос­та­вив са­мих ста­рих у хаті. Сто­яли во­ни й ди­ви­лись од­но на од­но­го.

Невважаючи на про­хан­ня ста­но­во­го, Лемішка ні ра­зу не пішов до йо­го в гості в йо­го жит­ло і не пус­кав навіть своєї жінки. Він ду­мав, що все те сва­тан­ня пе­рет­реться, пе­рем­неться та й так ми­неться. Од­нак же син не ки­дав своєї дум­ки. В ціло­му місті він не зна­хо­див кра­щої мо­ло­дої для се­бе.

- Тату! - го­во­рив не раз Яким, - я в вас єди­ник. Не робіть ме­не без­щас­ним! Бла­гос­ловіть мені ста­ростів сла­ти. Я слу­жу, гроші за­роб­ляю. Ко­ли хо­че­те, я в вас не візьму ні ша­га на про­жи­ток. На свої гроші і зо­дяг­ну, і про­хар­чую се­бе й жінку. Не тре­ба мені нічо­го ва­шо­го!

- А ко­му ж дос­та­неться все моє доб­ро, ко­ли тобі не тре­ба? В ме­не ж дітьми не по­ле засіяно. Шли, про ме­не, ста­ростів! Не­хай тобі бог бла­гос­ло­вить! Да­руй, бо­же, тобі щас­тя. Ко­ли б же моя ста­ра го­ло­ва по­ми­ли­лась у тім, що я тобі го­во­рив про Зо­сю! Ми пом­ре­мо, тоді бу­де твоя ха­та, твоя й гос­по­да. А тим­ча­сом я тобі прис­тав­лю до ха­ти ще од­ну кімна­ту. Там бу­де­те жи­ти вдвох з мо­ло­дою жінкою.

Швидко та хап­ком май­ст­ри бу­ду­ва­ли но­ву кімна­ту. Яким пішов з ста­рос­та­ми на за­ру­чи­ни до ста­но­во­го. По­би­ли мо­лоді пок­ло­ни. Сто­ронніх гос­тей, панів, па­ня­нок, окрім своєї сім'ї, ніко­го не бу­ло. Мо­лоді поміня­лись перс­ня­ми. Ли­це мо­ло­до­го аж па­ла­ло, а Зо­ся бу­ла спокійна, ти­ха, не­на­че во­на за­таїла якусь ду­му в душі. Тільки ста­но­вий радів за всіх! Ве­се­лий, жва­вий, він то­чив якісь те­ре­вені, час­ту­вав ста­ро­го Лемішку, ста­ростів і все обнімав­ся та цілу­вав­ся зо всіма, навіть з ста­рою Леміщи­хою. Тільки Лю­ци­на та Ру­зя сиділи цілий вечір смутні та не­ве­селі. Мен­ша сест­ра по­би­ла пок­ло­ни, а во­ни, старші, зос­та­лись у дівках, і на який кінець? І для яких же­нихів зос­та­лись їх білі ру­ки? Ве­селість спли­ла з гор­дих брів в Лю­ци­ни, а Ру­зя навіть трош­ки зап­ла­ка­ла.

- Коли ж, батьки, наз­на­чи­те весілля? - спи­тав один ста­рос­та з уряд­ників.

- Про ме­не, хоч і в пер­шу неділю, - од­ка­зав ве­се­ло ста­но­вий.

- Але ж, па­не сва­ту, на­ша кімна­та ще не до­бу­до­ва­на, - обізвав­ся Лемішка. - Го­лу­бе­нят ми ви­ве­ли, а гніздеч­ка та ку­бе­леч­ка не зви­ли, - до­дав Лемішка іронічно.

- Е! Чи то їм те­пер в думці ва­ша кімна­та! - про­мо­вив ста­но­вий. - Ми вже, старі, по­за­бу­ва­ли, як же­ни­лись. Чи прав­ду я ка­жу, пані сва­хо? - обер­нув­ся він до Леміши­хи.

- Через місяць гніздеч­ко мо­ло­дим, надісь, бу­де зви­те, а ви, сва­ту, тим­ча­сом на­го­туєте скри­ню й пе­ри­ну нашій кня­гині, - ска­зав Лемішка.

- Годі вже тобі, ста­рий, до­пев­ня­тись! - ска­за­ла Леміщи­ха. - Нам тре­ба доб­рої доч­ки, а си­нові вірної дру­жи­ни. А про скри­ню бай­ду­же! Я про це та­ки зусім не дбаю.

- Так, моя сваш­ко, так! Свя­та прав­да! - ска­зав ста­но­вий, осміха­ючись. - Не­дур­но співа­ють у пісні, що «во­ли та ко­ро­ви - все те поз­ди­хає, а біле лич­ко, чорні бро­ви - повік не зли­няє!» Ой, па­не сва­ту! Дав­но те діялось, як ми бра­ли­ся та вінча­ли­ся!

Пізненько вже ха­зяїн вип­ро­ва­див гос­тей і мо­ло­до­го да­ле­ко за двір, цілу­ючись та обніма­ючись.

- Поздоровляю те­бе, Зо­сю! - про­мо­вив ста­но­вий, вер­нув­шись з доч­ка­ми до ха­ти. - От ти те­пер вже пані Лемішковська! Ко­ли прав­ду ска­за­ти, то прізви­ще не ду­же лепське, але що ж маємо ро­би­ти, ко­ли кра­ще не трап­ляється в цій глу­шині! Сядьмо ж те­пер, мої доч­ки милі, та по­ра­ди­мось про весілля. Лю­ци­но! Ти моя стар­ша ди­ти­на, ти в нас ха­зяй­ка та й по­рад­ни­ця. Що нам діяти з весіллям? Як нам обійтись з Лемішка­ми і їх міщанським ро­дом? Чи кли­ка­ти їх на весілля, чи ні? Та-же ж у ста­ро­го Лемішки є брат, а в то­го бра­та є жінка й діти. Є в їх ще й більше ро­ди­ни. Все то люд прос­тий, міщанський: жінки по­завірчу­вані хуст­ка­ми чи намітка­ми, чо­ловіки в чек­ме­нях чи в жу­па­нах. А нам тре­ба ж кли­ка­ти на весілля сусідніх знай­омих дідичів і ба­га­тих і просвіче­них по­ляків. Аж ме­не страх бе­ре, як тільки по­ду­маю, що ска­жуть наші знай­омі па­ни, ли­цем до ли­ця стрівши та­ку гро­ма­ду в моєму домі!

- І бог з ним, з тим ро­дом Лемішок! - од­ка­за­ла Лю­ци­на. - Нам не до­ве­деться з ни­ми жи­ти і бра­та­тись. Ко­ли вже та­ке діло скоїлось, то поп­ро­си­мо тільки Лемішку з жінкою та й годі. За­са­ди­мо їх десь у ку­точ­ку, щоб не ду­же бу­ло вид­ко. За мо­ло­до­го не со­ром. Він па­нич хоч ку­ди.

Зося чу­ла, як го­во­ри­ли про батьків її же­ни­ха, і бай­дужність ви­яв­ля­ла­ся на її лиці, не­на­че мо­ва мо­ви­лась про якихсь най­митів або най­ми­чок.

- То й доб­ре ра­диш, Лю­цин­ко, - од­ка­зав батько, - а все-та­ки наші па­ни й пан­ни, пев­но, кру­ти­ти­муть но­са­ми… Бу­ло б най­луч­че, як­би пішла по­го­лос­ка, що буцімто Яким вик­рав Зо­сю з мо­го до­му і повінчав­ся десь на селі… Потім во­ни приїха­ли б до ме­не… я б ніби прос­тив за цей вчи­нок мо­ло­дим і поб­ла­гос­ло­вив їх. От і обійшло­ся б і без весілля. А те­пер вже тро­хи пізно. Тре­ба справ­ля­ти весілля і по­не­волі знес­ла­ви­ти се­бе й свою сім'ю. Ох! го­ре, го­ре на світі! І тут га­ря­че - і там бо­ля­че!

Становий важ­ко зітхнув, а за ним доч­ки.

- Вам-то, та­ту, нічо­го! - про­мо­ви­ла Лю­ци­на. - А нам же то, нам! Як лю­ди по­див­ляться на нас, на Зо­сю? Чи бу­дуть потім пус­ка­ти нас у свої са­ло­ни, чи од­кас­нуться од нас, як од за­чум­ле­них?

На очах усіх до­чок вис­ту­пи­ли сльози. Зо­ся впа­ла на пле­че Лю­пи­ни і за­ри­да­ла. День за­ру­чин Зо­си­них з Лемішковським скінчив­ся смут­ком і навіть слізьми.