Знов Зо­ся літа­ла бас­ки­ми кіньми, вби­ра­ла­ся в гарні сукні, вби­ра­ла дітей, як ляльок, не ма­ла ні в чо­му не­до­го­ди й не­дос­тачі. Ні од­но­го діла не ро­бив Яким, не по­ра­див­шись із Зо­сею. Во­на ж да­ва­ла йо­му ли­ху по­ра­ду, як зручніше ко­рис­ту­ва­тись чу­жим доб­ром… Швид­ко за­ува­жив Яким, що сту­пив знов на стеж­ку ду­же не­без­печ­ну… Тро­хи не що­ро­ку ти­няв­ся він по еко­номіях, пе­ре­хо­див він з місця на місце. Трап­ля­лось і доб­ре, трап­ля­лось і по­га­но. Раз про­сиділи Лемішковські дов­го на бур­ку, без місця, про­жи­ли, що на­жи­ли, й збідніли. Яким му­сив на той час зай­ня­ти не­по­каз­не місце еко­но­ма в Тхорівці, навіть в не­ба­га­то­го па­на, в бідній еко­номії. Отут же йо­го і знай­шов Ясь Се­ре­динський се­ред бідної обс­та­ви.

Після ве­се­ло­го жит­тя в ве­ли­ко­му місті Зосі бу­ло ду­же важ­ко жи­ти в Тхорівці. На еко­номії бу­ло не по­га­но жи­ти. І на по­жи­вок бу­ло доб­ре: харч бу­ла довільня. Був там і розкішний сад, та не бу­ло там то­го, чим жи­ве і тішить се­бе вда­ча польської панії; жит­тя там бу­ло нуд­не й ду­же нуд­не для Зосі. До міста бу­ло да­ле­ченько; кру­гом по око­лиці то­ва­рист­во бу­ло не ба­га­те. Зо­ся му­си­ла най­ня­ти для своєї доч­ки гу­вер­нант­ку, но­са­ту не­мо­ло­ду пан­ну Те­одо­зю. З нею тільки Зо­ся тіши­ла се­бе роз­мо­вою про Вар­ша­ву, про гу­лян­ня, про ба­ли, про котрі роз­ка­зу­ва­ла Те­одо­зя, са­мо по собі по­по­ло­вині з неп­рав­дою та влас­ним підма­лю­ван­ням і ви­гад­ка­ми.

В своєму без­та­ланні Зо­ся ви­ну­ва­ла од­но­го Яки­ма, гриз­ла йо­му го­ло­ву, нас­ти­ра­лась, до­ко­ря­ла за йо­го нед­бай­ність, за лінивст­во. Яким слу­хав й вже не вип­рав­ду­вавсь і не ог­ри­завсь, опус­тив ру­ки і став по­пи­ха­чем у своєї жінки.

Візит та­ко­го знач­но­го па­на, як Ясь Се­ре­динський, но­во­го уп­ра­ви­те­ля всього кня­жо­го доб­ра, нес­ка­зан­но стри­во­жив і зве­се­лив Зо­cю. Но­вий ба­га­тий сусіда, ду­же гар­ний з ли­ця, ще мо­ло­дий, сам приїхав до Лемішковських і зап­ро­шу­вав до се­бе. Од­ним тільки зос­та­ва­лась Зо­ся нев­до­во­ле­на: мо­ло­да уп­ра­ви­тельша не приїха­ла до неї з візи­том.

- Якиме! їдь ти сам з візи­том до Се­ре­динських. Я не поїду, до­ки йо­го жінка не одвідає ме­не. Во­на більша пані, ніж я.

- Чого я поїду? - насміливсь Яким го­во­ри­ти.

- А ти, пев­но, хо­чеш, щоб я за­ниділа отут, в цій по­ганій Тхорівці, без по­ряд­но­го то­ва­рист­ва, без лю­дей! По­ка­рав ме­не гос­подь та­ким чо­ловіком! І не знаю, ко­ли я те­бе хоч тро­хи об­те­шу, вив­чу!

- Покарав ме­не гос­подь та­кою жінкою! - тро­хи не зірва­лось в Яки­ма з язи­ка; од­на­че він при­ку­сив язик і му­сив їха­ти до Се­ре­динських. Са­ма Зо­ся на­тяг­ла на йо­го фрак, при­че­пу­ри­ла йо­го і тро­хи не випх­ну­ла з ха­ти.

Серединські привітно й лас­ка­во прий­ня­ли Лемішковсько­го. Га­ня про­ха­ла че­рез Яки­ма Зо­сю в гості і са­ма обіця­ла при­бу­ти до їх. Зго­дом тро­хи во­на са­ма поїха­ла в Тхорівку якось в ве­ли­кий піст і про­си­ла Зо­сю і пан­ну Те­одо­зю бу­ва­ти в неї у гос­тях без це­ре­монії, по-сусідській.

Настали ве­ли­кодні свят­ки. Га­ня сподіва­лась в гості Лемішковських; од­на­че ми­нув третій і чет­вер­тий день, а їх не бу­ло.

- Щось ду­же гор­до­виті наші нові знай­омі! - про­мов­ля­ла Га­ня до Яся. - Не їдуть до нас у гості. Не­дур­но во­ни го­во­ри­ли з то­бою все про князів та про Па­риж.

Весна над­ворі сто­яла ран­ня; дні бу­ли чу­дові, тихі, со­нячні. Кня­жий сад по­де­ку­ди вкрив­ся брос­тю, навіть зе­ле­ним лис­том, на­че пу­хом, а над ним ніби пла­ва­ли зо­лоті вер­шеч­ки двор­ця. Квар­ти­ра Се­ре­динських сто­яла на взгір'ї се­ред са­ду, що був од­го­ро­же­ний од кня­жо­го тільки не­ве­лич­ки­ми зе­ле­но по­мальова­ни­ми шта­хе­та­ми. Князів са­дов­ник-німець піклу­вав­ся і ко­ло уп­ра­ви­тельсько­го са­ду. З кня­жо­го пар­ку в уп­ра­ви­тельський сад мож­на бу­ло ввійти че­рез ле­ге­сенькі ворітеч­ка з то­че­них кілочків, гарні, як цяцька.

- Пані! - крик­ну­ла най­мич­ка до Гані якось уранці п'ято­го дня ве­ли­код­них свят. - До нас йде в гості князь з кня­ги­нею і з тою па­нею, що оце гос­тює в їх… От по­дивіться в вікно, ко­ли не во­ни! Бо за со­бою тяг­нуть такі хвос­ти, що я ще та­ких ізро­ду не ба­чи­ла!

Ганя ки­ну­лась до вікна, а Ясь за нею. З кня­жо­го са­ду че­рез ворітеч­ка вис­ту­па­ли па­ни по ши­рокій доріжці, що йшла прос­то до по­коїв Се­ре­динсько­го, до бо­ко­вих две­рей.

Попереду ти­хою сту­пою йшла рівна пані, вся в чор­но­му, ніби чер­ни­ця. Сук­ня спа­да­ла з неї ряс­ни­ми фал­да­ми та жму­та­ми і тяг­ла­ся по­зад неї дов­гим шлей­фом. По­ло­ви­на її ли­ця бу­ла зас­ло­не­на чор­ною сіточ­кою. По­руч з нею, взяв­ши її під ру­ку, йшла мо­ло­денька дівчин­ка в біло­му тон­ко­му ку­ценько­му уб­ранні. За пер­шою па­рою йшла дру­га па­ра: то був пан з розкішни­ми чор­ни­ми ку­че­ря­ми, в ви­со­ко­му ка­пе­люсі; він вів під ру­ку пані, так са­мо уб­ра­ну в чор­ну сук­ню, що во­лок­ла­ся да­ле­ко по­зад неї.

Обидві па­ри йшли так по­волі, ніби сто­яли на од­но­му місці. Во­ни роз­див­ля­лись на дім, що сто­яв пе­ред їх очи­ма, з ве­ли­ки­ми про­зо­ри­ми вікна­ми та здо­ро­вецьки­ми шиб­ка­ми, з го­тицьки­ми стрілка­ми, по­на­ти­ку­ва­ни­ми скрізь на покрівлі зад­ля кра­си. Во­ни роз­див­ля­лись на ви­сокі теп­личні квітки, що бу­ли вже пос­тав­лені гар­ни­ми ку­па­ми попід стіна­ми до­му, по гряд­ках в квітни­ку, чис­то зас­ка­ро­же­них і засіяних. А над ни­ми гой­дав ти­хий вітер зе­ле­не свіже гілля, а ко­ло їх сто­яли вже зовсім по­роз­пу­ку­вані кущі тро­ян­ди, буз­ку, аґру­су, цвіли вже якісь ранні ку­щи­ки лелії. Над зе­ле­ним дер­ном вже ви­со­ко підійма­ли­ся ши­рокі круглі кущі півонії, півників, ки­ти­ця­ми стриміли пуп'янки тюльпанів, цвіла вже ран­ня жов­то­га­ря­ча лелія. Доріжка бу­ла чис­та, за­ме­те­на. І дім, і сад, і квітки - все бу­ло за­ли­те зо­ло­тим вес­ня­ним со­неч­ком, кот­ре не жа­лу­ва­ло проміння і щед­ро об­си­па­ло дві парі, що ти­хою хо­дою лед­ве по­су­ва­лись до до­му, ми­лу­ючись всім, що ки­да­лось їм в вічі.

Ганя з Ясем ба­чи­ли в вікно, як гості од­чи­ня­ли ворітця, як йшли по доріжці, роз­див­ля­ючись на всі бо­ки.

- Князь іде з кня­ги­нею і з пе­тер­бурзькою гра­фи­нею; - про­мо­вив Ясь гор­до й ве­се­ло. - Тільки не вга­даю, що то за дівчин­ка тяг­неться з кня­ги­нею по­руч!

- А я не уб­ра­на! Що ж мені ро­би­ти? - крик­ну­ла Га­ня, од­хи­лив­шись од вікна.

Дві парі наб­ли­жа­лись до до­му, кив­ну­ли на хлоп­ця, що ско­ро­див залізни­ми гра­белька­ми гряд­ки, і про щось йо­го пи­та­ли. Ясь при­ди­вив­ся га­разд, - аж то не князь з кня­ги­нею, а Яким Лемішковський з своїми да­ма­ми прос­ту­вав до йо­го жит­ла. Він аж засміявся.

- Добрих князів бу­де­мо віта­ти, Га­ню! І вби­ра­тись не вби­рай­ся, і не ду­же че­пу­рись. І при­нес­ла ж їх ли­ха го­ди­на, та ще та­ким чу­до­вим ран­ком!

Ганя вий­шла в свою убірну кімна­ту, щоб тро­хи при­че­пу­ри­тись, а Ясь зос­тав­ся в гос­тинній віта­ти гос­тей.

Гарно уб­ра­ний ла­кей од­чи­нив двері. В гос­тин­ну всту­па­ла Зо­ся, дер­жа­чи за ру­ку свою мо­ло­деньку доч­ку; за нею слідком увійшла Те­одо­зя з Лемішковським. На всю прос­тор­ну гос­тин­ну за­шуміли їх шов­кові сукні, їх довгі шлей­фи, що во­лок­лись по блис­ку­чо­му пар­кеті. За­раз-та­ки вий­шла до гос­тей і Га­ня. Всі ду­же це­ре­мон­но посіда­ли на фо­те­лях ко­ло сто­ла.

Зала й гос­тин­на бу­ли ду­же прос­торні і світлі. Світ за­ли­вав гос­тин­ну з двох боків; з двох боків освічу­вав Зо­сю, що сиділа на самім пе­реднім кріслі ко­ло ши­ро­ко­го мар­му­ро­во­го сто­ла, як­раз про­ти Яся, освічу­вав Те­одо­зю, що сиділа по­руч із Зо­сею. Яким і Га­ня помісти­лись про­ти їх, а мо­ло­денька доч­ка Лемішковських при­ту­ли­лась ніби під кри­лом своєї ма­тері, при­хи­лив­ши ру­ся­ву го­лов­ку до її пле­ча. Вся гру­па ду­же доб­ре од­би­ва­ла­ся в ши­ро­ко­му дзер­калі, що висіло над дру­гою ка­на­пою ко­ло про­тив­ної стіни, а най­значніше пос­тать Зосі і Яся, що сиділи на пе­редніх кріслах. В блис­ку­чо­му склі дзер­ка­ла Ясь роз­див­ляв­ся на Зо­сю, ніби ба­чив її впер­ше. І справді, те­пер в гар­но­му чис­тенько­му уб­ранні во­на зда­ва­лась йо­му зовсім іншою, ніж тоді, як він був у неї з візи­том.