- А чом же ви там не зос­та­лись, в вашім Па­рижі, та приїха­ли в на­шу Тхорівку? - спи­тав нес­подіва­но Лемішковський.

Жінка ки­ну­ла на йо­го не­лас­ка­вим оком. Во­на все сер­ди­лась, що він своєю прос­то­тою зав­да­вав брех­ню Те­одозі, як во­на по­чи­на­ла чва­ни­тись та вже ду­же вис­лав­ля­ти Вар­ша­ву. Лемішковський за­мовк.

- А тим при­бу­ла сю­ди, що невідо­мий го­лос долі велів мені сю­ди їха­ти, до­кон­че сю­ди! - про­мо­ви­ла Те­одо­зя, важ­ко зітхнув­ши, і схи­ли­ла го­ло­ву, за­гу­лю­ючи но­сом усе підборіддя.

- Чи виїжджає ва­ша жо­на, чи не нудьгує на селі? - спи­та­ла ха­зяй­ка.

- Мало ще маємо знай­омих. Бу­ла во­на кільки раз у кня­гині, - про­мо­вив Ясь.

- Шо за чу­до­ва панія, на­ша кня­ги­ня! що за доб­ра, ян­гольська ду­ша! Яка во­на привітна! - про­мо­ви­ла ха­зяй­ка, не­на­че во­на з кня­ги­нею вкупі зрос­ла і вік звіку­ва­ла.

- Таких паній тільки в Вар­шаві мож­на знай­ти, та­ких ми­лих, лас­ка­вих, хо­ча й на­ле­жа­чих до ви­що­го світу, - до­да­ла Те­одо­зя. - Ос­танній бал в кня­гині зрівняється з ба­ла­ми на­ших ви­щих і ба­гатіших вар­шавських арис­ток­ратів, - про­мо­ви­ла Те­одо­зя, не­на­че во­на й справді гу­ля­ла на тих ба­лах.

- Чи не чу­ли ви ор­кест­ра на­шо­го кня­зя? - спи­та­ла гос­по­ди­ня. - Вар­то пос­лу­ха­ти! Хоч тут і се­ло, й ди­чи­на, але в нас мож­на по­чу­ти най­кра­щих італійських і німецьких ком­по­зи­торів: і Бет­хо­ве­на, і Россіні, й Белліні. Як чу­до­во не­дав­но грав ор­кестр «Травіату» й «Нор­му»!

Так вертіла­ся роз­мо­ва ко­ло ма­терій ви­со­ких, по­важ­них, ду­же не гар­мо­ню­ючих з бідною, дра­ною обс­та­вою ста­рої еко­номської ха­ти.

Ясь підвівся і по­чав про­ща­тись. Да­ми за­во­ру­ши­лись і про­си­ли навіду­ва­тись до їх в їх сільську пу­щу. Лемішковський не про­сив і сло­ва не про­мо­вив.

Дві най­мич­ки з ко­ро­мис­ла­ми од­га­ня­ли со­бак. Ясь, під за­хис­том ко­ро­ми­сел, вий­шов з ґанку і сів на сан­ки. Лемішковський мовч­ки пок­ло­нив­ся до йо­го. З усіх чо­тирьох вікон виг­ля­да­ло на двір кілька­над­цять го­лов, і ве­ли­ких, і ма­леньких, котрі поп­ри­ту­лю­ва­ли ло­би й но­си до ши­бок, аж но­си влип­ли, - щоб по­ди­ви­тись на ба­га­то­го гос­тя, на коні, на по­го­ни­ча.

Через кільки го­дин при обіді Га­ня роз­пи­ту­ва­ла Яся про йо­го не­давній візит, про но­вих знай­омих, а Ясь, ре­го­чу­чись, роз­ка­зу­вав їй за еко­номію та за гос­по­да­ря й гос­по­ди­ню.

- Не смійся, сер­це Ясю, з бідних лю­дей, не цу­рай­ся їх. Зга­дай, що й ми бу­ли не­дав­но бідні. Ко­ли ти гор­дуєш ни­ми і не хо­чеш зна­ти­ся з ни­ми, то я са­ма поїду ко­лись до їх і зап­ро­шу їх до се­бе. - Поїдь, Га­ню, то по­ба­чиш, як Лемішковський спа­ти­ме при гос­тях у залі.

- Годі тобі ви­га­ду­ва­ти та ви­ду­му­ва­ти! - од­ка­за­ла Га­ня.

- Лемішковська, нігде прав­ди діти, гар­на панія, тільки вже над­то ба­га­то го­во­рить про щось ду­же вже ви­со­ке… А діти де­руть самі пір'я! Та, пев­но, й са­ма панія з пан­ноч­кою дер­ла пір'я, як я приїхав. Міркую, що й Лемішковсько­му за­га­дує жінка пір'я дер­ти. Не по­дя­кую я Хоцінсько­му за та­ку ре­ко­мен­дацію.

- А я поїду до їx, ко­ли вже на те пішло! - знов од­ка­за­ла Га­ня.

- Їдь! про ме­не! тільки бе­ри два ко­за­ки гай­ові з руш­ни­ця­ми, щоб обо­ро­ня­ли те­бе в то­му звіринці. По­ди­вись лиш, що ста­ло­ся з моїми вед­ме­дя­ми!

Озирнемось те­пер на Лемішковсько­го рід, звідкіля він узяв­ся. За па­ну­ван­ня ца­ря Ми­ко­лая І-го на Західній Ук­раїні в од­но­му повіто­во­му місті жив міща­нин Лемішка. Між бідни­ми не­ве­лич­ки­ми міщанськи­ми ха­та­ми ви­со­ко ви­но­си­лась покрівля йо­го чи­ма­лої ха­ти з біли­ми цег­ля­ни­ми ви­во­да­ми. Чи­малі вікна й двері, вікон­ниці, по­мальовані зе­ле­ною фаб­рою, ґанок ко­ло две­рей - все те ду­же одрізня­ло Леміщи­ну ха­ту од дру­гих. На ціле місто не бу­ло та­ко­го розкішно­го сад­ка, та­ких ви­со­ких верб на ле­ваді, та­кої гус­тої де­ре­зи на окопі, свідкові давньої оселі, і оселі ба­га­тенької давніх Лемішок. На ціле місто у міщан не бу­ло та­кої чис­тої прос­тор­ної світлиці з кімна­тою, ве­ли­ких но­вих об­разів, кар­тин на па­пері, міцних ду­бо­вих столів, доб­ря­щих ла­вок. Уся осе­ля сто­яла, як зви­чай­но сто­ять міщанські ха­ти, да­ле­ко од жидівсько­го ба­за­ру, над річкою, на ви­со­ченькім при­гор­ку. З го­ри до бе­ре­га прос­тяг­ся ста­рий здо­ро­вий са­док, а далі за ним зе­ле­на ле­ва­да та зе­лені вер­би ко­ло кри­ниці на самім ни­зу. З ого­ро­да вид­ко бу­ло не­да­леч­ке во­дя­ний млин Леміщин, з чо­тир­ма ко­ле­са­ми, з гус­тим наїздом возів, на­ван­та­же­них мішка­ми, з гур­том лю­дей, зас­то­ю­ючих чер­ги. Лемішка в місті був з пер­ших ба­га­тирів. За­можність між міща­на­ми, нез­ви­чай­на на Західній Ук­раїні, в гра­ни­цях па­ну­ван­ня шля­хетсько-жидівської Польщі, ко­лись та­кої шкод­ли­вої для місце­во­го на­ро­да, - на­во­ди­ла лю­дей на здо­гад, що Лемішка нак­ла­дає з чор­та­ми, що він буцімто знай­шов гроші. З важ­кою нап­ру­гою якось спромігся Лемішка проп­ха­тись між жи­да­ми і шлях­тою до сво­го та­ла­ну. Од­на­че він про­тис­ся не кра­марст­вом, а більше про­мислівством. Лемішка ви­па­су­вав на сте­пах то­вар до різниць, а Леміщи­ха за­ку­по­ву­ва­ла сад­ки, пильну­ва­ла там ціле літо і ви­си­ла­ла ху­ри з ово­ща­ми в сте­пові міста на про­даж.

Одного яс­но­го літнього ве­чо­ра сидів Лемішка з жінкою в ґанку. Си­ва сму­ше­ва шап­ка з'їха­ла йо­му на по­ти­ли­цю і одс­ло­ни­ла йо­го ви­со­ке й ши­ро­ке чо­ло, чор­ний, побіле­ний си­ви­ною, як сріблом, во­лос. Синій жу­пан розс­теб­нув­ся, і че­рез па­зу­ху виг­ля­да­ли пас­ма чор­но­го во­ло­су на йо­го мужніх міцних гру­дях. Йо­го пов­не, ко­лись гар­не ли­це по­вер­та­ло­ся ра­зом з пог­ля­дом ка­рих очей, ог­ля­ду­ючих своє доб­ро. Леміщи­ха, в шов­ковій юбці і шов­ковій хустці на го­лові, - ста­ра, але кре­мез­на ба­бу­ся, сиділа про­ти йо­го і ве­ла з ним роз­мо­ву. Як той ста­ро­завітний За­харія з Яли­са­ве­тою, во­ни втіша­ли­ся од­ним жи­вим си­ном, єди­на­ком Якимцьом, кот­рий бігав з чу­жи­ми хлоп­ця­ми ко­ло мли­на.

- Добра в нас, хва­лить бо­га, чи­ма­ло й гро­шей до­волі. А Якимцьо вже підрос­тає, - про­мо­вив ста­рий Лемішка. - Чи не од­да­ти б нам йо­го в шко­лу? Візьму ще оце літо йо­го з со­бою на сте­пи, а, біг дасть, діжде­мо осені - од­ве­зу в шко­лу. Не­хай вчиться! Мо­же, з йо­го якісь більші лю­ди вий­дуть, ніж ми, ста­ра, з то­бою. Хва­лить бо­га, вчи­ти є за віщо.

- То й од­дай­мо! - про­мо­ви­ла ста­ра. - Я б хотіла, щоб наш Якимцьо був свя­ще­ни­ком. Од­дай­мо йо­го в ду­хов­ну шко­лу. Мо­же, до­жи­ве­мо, по­ба­чи­мо йо­го в ри­зах у церкві, ко­ло бо­жо­го прес­то­лу, на службі божій. Ма­ти бо­жа! здається, од ра­дощів вмер­ла б, як­би по­ба­чи­ла йо­го в ри­зах! А як пом­ре­мо, хто ж луч­че за нас ста­рих мо­ли­ти­меться бо­гу, як не син свя­ще­ник?

- І це га­разд! Але в ме­не дум­ка та­ка, щоб він вив­чив­ся та й зос­тав­ся на гос­по­дарстві. Ми ж і нев­чені, а маємо хліб-сіль. Не­хай би він був доб­рим ха­зяїном, як ми з то­бою; не­хай би він йшов батько­вою стеж­кою. А то як він одірветься од ста­рої гос­по­ди, то піде мар­но на­ша пра­ця! В нашій оселі жи­ти­муть чужі лю­ди; на­ше доб­ро, пев­но, пе­рей­де тоді в чужі ру­ки, - хтось чу­жий бу­де їсти ті овощі, що ми са­ди­ли своїми ру­ка­ми. Од­дай­мо йо­го луч­че в світську шко­лу, - от, приміром, в гімназію.

Тодішніми ча­са­ми міщанських і се­лянських дітей не прий­ма­ли в гімназію. Тоді на нашій Ук­раїні тільки одні дво­ря­ни, тоб­то од­на ка­то­лицька шлях­та, ма­ла пра­во просвіти в шко­лах і пря­му­ван­ня до ви­що­го уря­ду. Се­редній і ниж­чий стан не мав пра­ва вчи­тись далі скар­бо­вої міри. Од­но­му тільки ду­хо­венст­ву бу­ла тро­хи вольніша до­ро­га. Ук­раїнський на­род му­сив на віки вічні зос­та­ва­тись в ма­теріальній і ро­зу­мовій не­волі.

Незабаром прибіг до ґанку і Яким­ко, за­са­па­ний, га­ря­чий, чер­во­ний, і при­ту­лив га­ря­чу го­лов­ку до ма­тері.