— Всі приїжджі кажуть, що Таллін дуже тихе місто в порівнянні з іншими столицями. Може, це й так, — стиха мовить задуманий Юло. — Але справжня тиша тільки тут, на Сааремаа. Повертаєшся з островів — і Таллін видається аж надто галасливим містом. Я завжди втікаю сюди, на острови, працювати…

— А може, тут річ не тільки в тиші?

Він пише другу книгу “Ялівця…”. Тут — усе те, про що йдеться в ній.

— Може, не тільки в тиші… — погоджується Юло.

У цьому схожому на музей місті (майже кожен його будинок охороняється законом як пам’ятка архітектури), місті, про яке він стільки мені розповів, також важко повірити, Що тут ходила війна.

…Пізньої ночі в готелі біля знаменитого Курессаарського замку, спорудженого ще в тринадцятому сторіччі, ми знову говоримо про війну, про сирвесців, про десант у Техумарді.

Коли він ходив по селах і шукав сліди тих людей, про яких хотів розповісти в своєму романі, біля Техумарді зрізали старі дерева. І тривожним зойком озивалися електропилки, щораз натикаючись у стволах дерев на осколки й кулі. Не тільки людські душі, а й навіть дерева вийшли з війни пораненими…

Заснути незмога, і ми виходимо в осінню ніч. Прямо перед очима здіймає в темне мовчання неба гострі шпилі башт середньовічний замок. Освітлений знизу потужними прожекторами, він видається ще більшим і ще грізнішим, ніж удень. І чомусь мені хочеться його порівняти з волею цих острівних людей. Справіку жили вони тут, обступлені зусібіч морем і небезпеками. Сюди приходили завойовники і винищували острівних людей. Але дрібні рештки сааремаасців трималися своєї суворої і скупої землі, мов ялівець її грунту. Вони лишалися тут, народжували дітей, відроджувалися роди. Ніщо не зламало їхню тверду, мов каміння, з якого споруджено цей замок, волю.

Вже в Києві я знову й знову згадуватиму зустріч з тим чоловіком. Звати його Ліблік Пріте. Він — директор найбільшого на Сааремаа риболовецького радгоспу. Пріте розповідав, як вирішили вони гуртом відродити спалене у війну село Вінтрі, як вірить у те, що на колишньому згарищі милуватиме зір затишне сільце і лунатиме сміх дітей.

Слухаючи його, я подумки повторював: “Ліблік Пріте… Ліблік Пріте…” Де я міг чути це ім’я? І вже коли ми попрощалися, коли я поніс у своїй правиці відчуття дужого потиску сильної і вольової людини, я згадав: про нього я читав у романі Тууліка.

…Після перемоги вцілілі сирвесці поверталися додому. Десь на території Польщі злодій украв з їхнього вагона клуночок. Певно, думав, що там якісь харчі. Але там було восьмимісячне немовля. Розчарований злодій викинув клунок на рейки. Добре, що в ту мить по них не проходив поїзд.

Немовля підібрали, занесли у вагон. Воно не вмерло в довгій дорозі від різних хвороб. Його привезли на Сааремаа.

Тим немовлям був сьогоднішній Ліблік Пріте. Милосердя винесло його з війни на своїх утомлених і поранених руках.

Коли я від’їздив з Сааремаа, мені хотілося узяти звідси щось на згадку. Те, що нагадуватиме про все. Сказав про це Юло.

Ми стояли на вокзалі, звідки йдуть маршрутні таксі на материк. Паром переправляє їх через протоку Суурвяйн у порту Куйвасте.

Юло мовчки вийшов з вокзалу, а потім повернувся з гілкою ялівцю в руках.

— Сааремаа — це ялівець, — сказав він.

…Та гілка ялівцю стоїть у мене й сьогодні на столі і нагадує мені про ті дні на Сааремаа.

Зовсім маленька гілочка. Маленька часточка острівних лісів. Як маленьке життя однієї людини порівняно з життям цілого народу.

Розповідь про сучасну Анголу варто почати з короткого екскурсу в її минуле. Воно мало чим відрізняється від минулого більшості країн Африки. Та ж колоніальна доля, те ж невільницьке становище народу. Така вже природа колоніалізму — якомога більше взяти, якомога менше дати. Не відзначався оригінальністю і його португальський різновид — неподільно користувався всіма скарбами. А вони — унікальні. Країна володіє значними запасами нафти, діамантів, срібла, залізної руди, міді, урану, вугілля, літію та багатьох інших корисних копалин.

Просторі сільськогосподарські угіддя завдяки родючим грунтам і сприятливому клімату дають на рік по два-три врожаї продовольчих та технічних культур. У надбережних водах Атлантичного океану вдосталь промислової риби, в безкраїх лісових масивах східних провінцій країни ростуть цінні породи дерев. Різноманітний і багатий тваринний світ Анголи. Слони, крокодили, зебри, антилопи, буйволи, рисі, мавпи по-варварському винищувались мисливцями з Європи.

Упродовж майже п’яти століть з Анголи безперервно вивозились її багатства. Перелік товарів визначався попитом ринку. Колонізатори збагачувались на продажі ангельського каучуку, діамантів, кави, нафти. Майже чотириста років африканців-невільників відправляли до американських берегів.

За двадцять два кілометри на південь від Луанди, на березі мілководної затоки, стоїть будинок, що нагадує невеличкий палац. Тепер тут музей рабства. Сюди, в мальовниче місце, куди прилітають зимувати рожеві фламінго, прибувають туристи, щоб дізнатися про минуле країни. Саме тут, у підвалах цього будинку, тримали перед відправкою в рабство молодих ангольців, закутих у кайдани, з важкими дерев’яними колодками на шиї.

Багато століть боровся з колоніалізмом народ Анголи. В ніч з 10-го на 11 листопада 1975 року ватажок Народного руху за звільнення Анголи (МПЛА) Антоніо Агостіньйо Нето підняв у Луанді прапор нової суверенної і незалежної держави — Народної Республіки Анголи. Він тоді виголосив крилаті слова: “Народ, що прагне стати вільним, непереможний”.

Колоніалізм відступив, але залишив по собі злидні, голод, розладнану економіку. До революції Португалія була основним джерелом кваліфікованої робочої сили для колоніальної Анголи, тому що близько вісімдесяти п’яти відсотків місцевого населення не знали грамоти. Віками культура лишалась забороненою цариною для мільйонів ангольців, і колонізатори добре засвоїли, що зберегти своє панування в Анголі вони зможуть, лише тримаючи народ у темряві, обмежуючи кількість школярів із чорною шкірою.

У 1975 році менше двадцяти відсотків ангельських дітей шкільного віку відвідували навчальні заклади. На десять тисяч чотириста дев’яносто п’ять жителів припадав один лікар.

Неписьменність — ця тяжка спадщина минулого — стала серйозним гальмом на шляху розвитку незалежної Анголи. Розуміючи це, народний уряд багато робить для ліквідації культурної відсталості країни. За роки незалежності вже близько мільйона робітників, селян, військовослужбовців отримали сертифікат про закінчення курсів лікнепу. Школи широко відчинили двері для всіх дітей. Прийнято закон про загальну обов’язкову безкоштовну освіту. За парти сіло в десять разів більше учнів, аніж до революції. Звичайно, слово “парти” — умовне. Їх не вистачає навіть для десятої частини дітей. Та й шкільних будівель поки що обмаль. От і стає школою відкритий майданчик десь у затінку під баобабом. Не розв’язана ще проблема забезпечення дітей підручниками та шкільним приладдям. І дипломований вчитель поки Що рідкість. Тому довелося залучити до вчителювання випускників восьмих і навіть шоетих класів. Але й цієї категорії письменних людей також мало. В багатьох класах вдвоє-втроє більше учнів, аніж належить.

Люди з початковою освітою сьогодні очолюють великі промислові підприємства, державні установи. На керівних посадах працюють майже всі студенти національного університету. У молодих людей, справжніх патріотів своєї батьківщини, зранку в руках шкільний підручник, вдень — робочий інструмент, а ввечері — автомат. Така ангольська дійсність. Країна вчиться, будується, бореться.

Велику допомогу НРА подають СРСР, Куба, НДР, ЧССР, Болгарія, В’єтнам, Угорщина. В учбових закладах нашої країни навчаються чимало ангольських студентів. Сотні молодих спеціалістів уже повернулися на батьківщину з дипломами. В різних районах НРА при сприянні СРСР створено десять центрів професійно-технічного навчання, обладнаних сучасним устаткуванням, де працюють радянські викладачі.