— Даруйте, — ніби опритомнівши, протестує Марія (боже, яка вона гарна!). Вона вся — щасливе обурення. — Даруйте, ми ж зовсім забули про молодих!

Аудиторія озивається подивованим схваленням.

— Так, так! — радісно гнівається стіл. — Гірко!

— Гі-ір-ко! — плескає в долоні Марія. — Гі-ірко!

Грім оплесків, двозначні привітання-побажання, регіт, зойки, дзенькання, брязкіт. За всім цим сум’яттям і метушнею годі збагнути, хто ж там цілується під оте “гірко”. Раптом помічаю, що батько обхопив руками голову і похитується — чи з відчаю, чи з божевільної втіхи; та його вже затуляють спини тих, що повідомляють якісь секрети своїм візаві. Ось уже і я несамовито верещу якимсь чужим голосом: “Гі-і-ірко-о!.. Гі-і-іррррр!..” Хочеться бігти обіймати, гладити чиїсь плечі, та ланцюжки натягаютьс? і не пускають… Усі починають задихатися, хвиля збудження спадає. Накричавшись, сідають і відкорковують мінеральну воду.

Жодної суєти. Спокій і вдоволення.

— А теє… — звучить голос тітоньки Мані, яка вже повернулась (і стоїть до мене профілем безсмертного Дайте). — Торт, теє, “наполеон”…

Товариство з острахом дивиться у сповнені образи і страждання тітчині очі.

— …і брикетник теж… — ледь ворушить вона спеченими старістю губами. — Зацвіли!.. Запліснявіли… І компот… Я щойно з кухні… І яблука в комашні… комашні…

— Ні, — шепоче мати. — Ні, ні!.. Ні! — Це нагадує протест людини, в яку прицілилися з гвинтівки.

— Ви брешете! — презирливо кидає Котя в обличчя тітоньки Мані. Виявляється, він гаркавий. Його голос почуто вперше. — Ми вам не віримо.

Котя вбивчо зміряє поглядом тітоньку. Його приклад наслідують інші. Чути сопілки: заснув батько.

— Ви нетверезі! — кидає свій камінь і дідусь Нафталінович.

Камінь ледь не збиває тітоньку Маню з ніг.

— Від чого? Від ліків?! — вона передінфарктно поточується на стілець.

— Ви кощунствуєте, — з нудьгою людини, якій уже давно все ясно, повторює Бармалій Нафталінович. — Ви… знаєте що? З подвійним дном! Ви фантазерка. — Тітонька йому нецікава (років тридцять тому, щоправда, вважалось, що він за нею упадає). Ні, вже років п’ятдесят, як він утомився від життя, йому нічого не потрібно. Нічого, крім солодкого винця, над яке солодшим, знаємо, що буває. Нічого, крім шматка “наполеону”, шоколадної цукерки, яблучка і компоту. Нічого, опріч чаю з варенням, цукатів і горіхів.

Хто ж зволікає здійснити перехід до солодкого? Господиня? Але яка вона тут господиня?..

Тож усі налягають на збляклі салати, а я, зраджуючи своїм правилам, беру слово і — слово честі, для жарту! — пропоную випити за здоров’я новонародженого… Чекаю, що хтось прискне сміхом або, що ймовірніше, винесе мені догану. Але — жіноцтво вже сюсюкає, цвірінчить, захлинаючись ніжністю, а чоловіки, доброго здоров’я пивши, поважно посапують і посміхаються, підморгуючи “молодому батьку” (кому? кому? де він?). Материна двоюрідна сестра співчуває породіллі, зводить кутиком брови:

— Нехай… нехай їй там легенько… тикнеться… голубоньці… голубоньці… нашій…

Тим часом учта триває, триває. Ніхто не зневірився в неминучості солодкого столу. Чекання триває вічність, і зрештою присутні утворюють товариство “п’ятого дня”: якщо за п’ять днів солодкий стіл не буде подано, його будуть чекати ще п’ять днів і так далі… Через деякий час із цього товариства вибруньковується оптимістичніша група — другого дня. Таким чином, з жалюгідної жаждивості почали прозирати риси забісованості, фанатизму. Мене посадовили до піаніно, й, оскільки я спробував чинити опір, — зробили так само, як з моїм місцем за столом…

Брязкаючи ланцюжками, я награвав усе те хихотливо-зманіжене, що пам’ятав з дитинства. В мене лишалося ще багато сподівань, що тітоньку Маню все-таки не штовхнуть на вогнище інквізиції — розум і милосердність обов’язково торжествуватимуть! Але разом з тим навіч були всі ознаки того, що гості не підуть уже ніколи.

І я, не будучи мізантропом, усе ж злякався, що до кінця вічності не зумію придумати, чим замінити їм той солодкий стіл.

Я бачив золото вранішнього сонця крізь смарагд океанських хвиль — і вода набувала кольору старого вина, ніби в Гомеровому епосі; милувався вечірніми зорями, що горіли в небі, немов закривавлений ніж, кораловими островами й темно-зеленими віялами пальмового листя; торкався вінків з пурпурових або перлисто-рожевих квітів на струнких жінках кольору меду чи корінфської бронзи; заходив у жовтуваті, як стара слонова кістка, храми Еллади, стояв під залитими жовтогарячим світлом африканського місяця пірамідами Єгипту; відвідав зачаровані мертві міста Ост-Індії, а за океаном, на безмежних обширах Вест-Індії, споглядав піраміди, повиті димом жертовників і залиті кров’ю їхніх червоношкірих захисників; я бачив різноколірне пір’я у зачісках розмальованих тубільців, сяйво коштовного каміння у відблисках димних смолоскипів у забутих скарбницях давно померлих царів та крижаний полиск діамантів на плечах знаменитих красунь. Я бачив світи, яких не бачив ніхто з людей Землі. Майже ніхто…

Я чув тупіт кінноти, що розгортається для навальної атаки; шепіт кохання десятками мов; бойовий клич воїнів і журливі пісні рабів; важке чалапання бегемота серед очеретів Нілу й виття ягуара в сельві Нового Світу; виляски вітрил, напнутих ранковим бризом, зітхання океану і гуркіт землетрусу; слухав мудрі слова жебрака і облудну брехню в кафедральних соборах, велеслів’я вчених і шакаляче виття благуватих. Я розмовляв з людиною, яка народилася далеко від Землі…

Я командував полками й ескадрами, грабував гробниці в овіяній жахливими легендами Долині Царів і торував шлях сельвою до таємничої країни Ельдорадо; бився, абордажною сокирою на облавках ворожих каравел та галеонів і сходив на стіни переможених міст; пиячив у портових тавернах і королівських палацах, кохав жриць майя та іспанських графинь, французьких куртизанок і швейцарських покоївок. Я був гостем Чорного Замку…

Я заглиблювався у вчення перських магів і намагався осягнути таємниці стародавніх папірусів, шукав філософський камінь на дні реторт, а Істину — в прозріннях засновників церкви і великих єресиархів, у працях дохристиянських філософів та східних мудреців. Відчув я на собі й силу неземної логіки чужого, далекого розуму, що прийшов з безмежжя космосу…

Я міг стати володарем цілої планети й засновником нового людства, від мене залежали долі країн і народів, а може, і всієї Землі… І злукавить той, хто скаже, що тяжкі випробування і тривале ув’язнення потьмарили мій розум і химери замінили мені реальність. Ні, розум і пам’ять при мені й служать, немов рапіра вправному дуелянтові.

Як багато вмістило моє життя! Яким коротким воно було!.. Тепер я ніхто. Ніхто й ніщо. Тінь, прикута ланцюгом до стіни. Смішно.

Стіни з грубо тесаного каменю, вичовгані плити підлоги, заґратоване вікно, в яке інколи видно зорі. Ось уже два роки це моя оселя. І годі на щось сподіватися. Хіба що… на останній вихід.

Чому я тут? Чому доля покинула свого улюбленця? “Доля усміхається сміливим”, — так казали в давнину. Усміхалася й мені, доки… Я сам обрав свій шлях і наріканнями не принижу себе. “Бери, що хочеш, — сказав бог. — Бери і плати за це”. Мудре прислів’я. Брав. Заплачу.

Не було меж моїм бажанням. Мандри і бої, красуні й коштовності — чого тільки не вмістить доля конкістадора. Чого ще бажати? Так би й звікувать. Аж ні. Я захотів знання, захотів знайти Істину. Таке собі невинне бажання… Фатальне бажання. Надто дорогою виявилась Істина. Тернистий шлях до неї. Шлях довгий, життя коротке.

“І пізнаєте ви істину, й істина зробить вас вільними…” Але істина тільки для себе — замало. Я писав книгу про | Землю і виникнення розумного життя на ній, про закони, І що керують ним і рухом небесних світил. Я відчував, що вони є — вічні й незмінні. І що скрізь, де виникнуть сприятливі для того умови, народиться життя, розвинеться від простого до складного і нарешті з’явиться Людина — найдосконаліше творігня природи. Незліченні зірки й планети у Всесвіті, умови життя на них визначають незліченні природні чинники. І на інших планетах океани й гори, дерева й звірі, вітри й хмари… Люди… І хіба є над ними бог? Нема бога!