— А я? — мало не заплакав Семен Іванович. — Я ж згорю тут.

Дідок подивився на нього уважно, тоді зрозумів, у чім річ, і засміявся.

— Спокійно спіть аж до ранку. Це не пожежа. Просто вийшов з ладу іще один ліфт.

— То це він так страшно виє?

— Ні, то дисплей, — старий видряпався на кришку ліфта, відтак задумливо подивився на Семена Івановича й спитав: — Як ви гадаєте, за скільки я дістануся до горища?

Хвилин за десять, хотів сказати Семен Іванович, але не встиг, бо люк закрився і недоладний дідок щез. Семен Іванович умостився на фуфайці і вирішив терпляче перечекати визначені десять хвилин, але сирена раптом захлинулась. Тиша була пронизливою, якоюсь космічною. П можна було різати на шматки, наче холодець, можна було спробувати на смак, можна було згрібати пригорщами і прикладати, наче сніг, до гарячих скронь. Тиша видзвонювала мільйонами цвіркунів, мінилася срібними крильцями метеликів над стоколірними хвилями надвечірнього озера.

Семен Іванович з насолодою заплющив очі і, перш ніж поринути у сон, устиг подумати: мабуть, ліфтовик ще раз порушив інструкцію і левітував.

З тієї ночі у Семена Івановича почалося нове життя. Кожного ранку він уставав о сьомій, готував сніданок, брав портфеля і виходив з дому. Повернувши за ріг будинку, він прямував до старого стадіону, оточеного кучугурами сміття і битої цегли. Тут, у гущавині здичавілого бузку, він діставав старі кеди, знімав штани, під якими були спортивні шаровари. Тоді налаштовував крильця ліфтовика, ховав портфеля під купою зопрілого торішнього листя і… летів. Ліфтовик помилявся, бо за допомогою його іграшкових крилець можна було літати. Ще й як! Усупереч усім законам аеродинаміки. Врешті, джмелі теж літають, і теж усупереч. Але Семен Іванович перевершив джмелів. Він умів ширяти. Цьому мистецтву він навчився у птахів. Треба було лише вдало вибрати потік повітря.

Одного разу він побачив здалеку ліфтовика, але не наважився озватися до нього. Той ніжився у висхідному потоці, а поруч грайливо блискала очима гарненька дамочка на елегантній мітлі.

Стояла осінь. Літати було холоднувато, і Семен Іванович подумав, чи не податись у вирій, на південь, де завжди тепло, де ельфи танцюють у місячному сяйві, де немає дружини з її складним характером і незрозумілими віршами. Він навчиться харчуватись пилком і нектаром, він відкриє для себе світ без ранкової тісняви у тролейбусах, без нахабних мишей у книгосховищі, без яєць у мішечок.

Семен Іванович несміло прилаштувався у хвості качиного клина і раптом почув, як дзвенять небесні сфери. І крізь цей неземний дзвін одна качка сказала іншій: “Не зважаючи на амбівалентність почуттів, я все-таки дуже ціную його”.

Ясновидіння — це така штука, що її найкраще тренувати за допомогою телефонного апарата. Ось він, клятий, дзвонить. Рано-вранці. У неділю. Ти каламутно дивишся якусь мить на нього, деякий час хочеш гепнути ним об стіну, однак, прокинувшись остаточно, згадуєш, що маєш інтуїцію, яку слід невпинно вдосконалювати. Хто сказав, що він дзвонить однаково щоразу? Ні, зуммер багато чого здатен підказати допитливій людині, якій небайдужі власні приховані можливості та їхнє вдосконалення.

Тому я беру слухавку й кажу:

— Здрастуйте, Юрію.

Той деякий час чортихається.

— Покинь ти ці свої антилюдяні експерименти!

Коли людина шепотить у телефон, то мимоволі відчуваєш і її гаряче дихання. Людина щосили намагається говорити спокійно. Про те, як японці сприймають кольори, бо вони є нащадками тунгусів, яких зараз називають евенками, про свій родовід, який ведеться від них, як вони співають, використовуючи відлуння далекого крутого берега над спокійним озером, де вода така чиста, що її можна брати на чай, а коли чай заварювати дистилятом, то він буде червонуватого кольору і пити його слід негайно… Так то воно так, але чому пошепки?

— Щось трапилося? — здогадуюсь я. Інтуїція — вона не підведе ніколи.

— Не трапилося нічого! — гаряче шепотить Юрій у трубку. — Невже ж ти не розумієш, що, оскільки чайна фабрика зіпсувалася знову, то індійський чай ніде пересипати грузинським чи азербайджанським і вилучувати з них таніни й кофеїн нікому. А коли вже щось трапляється, то це вже не для телефонних розмов, і що слід…

— Ви що, не можете сказати?

— Я тобі вже сто разів пояснюю: чай це суспензія й емульсія водночас і що екстрагування відбувається тільки в перші п’ять хвилин, а далі рідина насичується ефірами, а головне, ідіоте, дьогтем та дубильними комплексіонами, які з організму не виводяться, а вода мусить бути не гарячішою за дев’яносто шість градусів…

— Ви дістали спирт, — вгадую я.

— До чого тут спирт! — лютиться Юрій.

— А, то ви вже розгадали секрет Страдіварі! — здогадуюся я й умить пригадую, що секрет Страдіварі він розгадав ще позаминулої п’ятниці…

Він стомився шепотіти і тому прокричав:

— П’ять хвилин! П’ять хвилин заварюється чай, а воду на вогонь я вже поставив!

— То це я мушу за п’ять хвилин добігти до вас? — роблю я висновок із нашої півгодинної розмови про чай.

— Р-р-р-р! — полегшено гарчить він і кидає слухавку.

“Якщо щось і трапилося, — підказує мені тренована інтуїція, — то тільки з його головою. Отже треба бігти”.

— Дивися туди, — цідить Юрій крізь стиснуті зуби, моргаючи у бік протилежного кутка, — вони там.

Він увесь пашить огидою.

А створіння ті надзвичайно симпатичні — в каптурах і куцих штаненятах, схожі на цуценят. Ні, на мишенят. Вони рухаються вздовж стіни, кумедно тримаючи одне одного за поворозки, з перебільшеним острахом зиркають на Юрія. Кругленькі. Вони простують від шафи до комода.

— Оці? І через них ви мене кликали? — сміюся я, бо звірятка, перечепившись лапками, гепнули одне на одне. — Але я чомусь не бачу чаю.

Юрій бере чайника, і я здогадуюся безпомильно, що зараз він ним трісне мене в лоба.

— У мене теж такі поселилися. Веселі!

— І в тебе?.. — розпач відбирає йому силу. Він знеможено сідає край канапи.

По-дурному починається день, їй-богу. З самого рання мене мучить несподіваний присмак мила в роті. “Сімейного”. Я пошукав очима, знайшов пачку чаю й почав його жувати.

— Де ж ваша знаменита дистильована вода?

— Який ідіот заварює чай мертвою водою. — Мимрить мій старший товариш. — А давно вони в тебе оселилися?

— І в Миколи їх бачив, і в Довганя.

— Давно, я питаю?

— Тижнів зо два. Особливо од зінзюльок радіє Орест — його діти покинули дивитися телевізора. Цілісінький день бавляться з оцима звірятками.

— Ти думаєш, що говориш? — знову прошепотів він.

— А що я страшного сказав? Дуже милі, симпатичні ці зінзюльочки.

— Гм… А я, дурень, думав, що це — лише в мене.

Зінзюльки вже посідали на комоді, звісили лапки в незграбних дерев’яних черевичках й заходилися жувати печиво, яке там лежало.

— Ха-ха-ха, — не втримався я, бо звірята кумедно допомагали одне одному, запихуючи крихти до ротиків.

Таки вони більше скидаються на мишенят, от. А не на цуциків. Та вони ж — точнісінькі Міккі-Мауси! Лише вуса в них задовгі. Я навіть сказав би — довжелезні, як для таких крихітних створінь. Але й це додавало їм чарівливості.

Я почув, як Юрій скрипить зубами.

— Вони гризуть геть усе! — засичав він і пожбурив у них капцем.

Однак ті спритненько ухилилися — їх наче вітро здуло з комода. Похапавшись за рученята, вони дременули за шафу. Мені аж серце защеміло — такий у них був покривджений вигляд.

— Ти тільки поглянь, що вони з нею зробили, — гарчав Юрій, піднімаючи з підлоги пошматовану записну книжку.

— Чому це “вони”? — нарешті обурився і я. — Ви й самі могли її погризти.

— Йолопе!

— Я б вас попросив…

— Йо-ло-пе! Вони ж її гризли на твоїх очах. Сидячи отут, на комоді.

Це в нього така манера — шукати винуватця завжди не там, де треба. І це йому дозволяє зробити винуватцем кого завгодно.