— А я з цим не можу погодитись! Спочатку треба налагодити пропаганду, а потім уже карати, коли що не так.

— Та ж кожен знає моральну основу, на якій виникають закони, — всміхнувся Іван Кирилович, поглядом шукаючи цукерницю. Її не було, й лама підсунув гостеві тарілочку з якимись місцевими ласощами. — Закон — це, так би мовити, для дисципліни, а мораль — для самого себе. Все правильно з тим каменем… До речі, який він із себе?

— Завдовжки з мій п’ятий палець, сірий відблиск, ніби засохлий плід, — нагадав Олег.

— Але ж такого каміння тут повно! — вигукнув Микола, вперше розтуливши рота.

Всі повернулися до нього, й лама поклав руку на свою ріденьку бороду.

Микола побачив камінь першого ж дня, коли вони стали табором неподалік руїн старої башти. Сподівалися трохи тут відпочити, розібрати зразки породи і підготувати коней, добряче втомлених після великого переходу. Почалася спека, й вечорами гори тихо світилися, вичахаючи: тоді ніби ближчала чимала споруда з вигнутим дахом — дацан, що бовванів у передгір’ї хребта, й ставало чути звуки коротких молитв, що їх творили лами, та хрипкі крики птахів, темних, у золотавих цяточках, із довгим дзьобом, схожих на граків, тільки значно більших. За легендою, саме в них переселяються душі буддистських померлих монахів. Розклавши намет, Микола хотів одразу гайнути в гори, та Іван Кирилович не пустив його:

— Це тобі не Крим і навіть не Карпати — з Саянами не жартують.

Уже надвечір вивільнився з-під недремного начальницького ока й подерся вгору крутою стежкою. Йшлося напрочуд легко, й весело було ховатися за дряпучими кущами, де чомусь дужче пахло вогнищем, на якому хлопці ладнали вечерю. Втім, скоро Миколі здалося, що вже й ховатися не стало потреби, — він ніби потрапив у якийсь інший часовий вимір, непомітно переступивши грань поміж сьогоднішнім днем і прийдешнім. Хлопець зупинився.

Стояла неймовірна тиша, тиша із снів — у ній можна було плисти, як у морській воді, лиш варто ступити на карниз і вільно розкинути руки…

Щось змінилося довкола, Микола глянув на обрій і побачив, що до нього стрімко наближається білий кінь. Безгучно торкаються каменю копита, викрешуючи іскри, майорить грива, тріпочуть ніздрі: по-зміїному гнучке тіло розкішно купається в сонячному промінні, яке все ще густо плинуло вгорі, хоч унизу лягла темрява. На спині в коня гостро висявало, ніби він ніс на собі першу вечірню зірку.

Гарячий вітер крутнув Миколою, й на мить він опинився спиною до видива, коли ж повернувся, то попереду, як і раніше, бовванів хребет, а навколо нього глибоко бузковіло порожнє небо.

Таки ж примарилось…

Спадала ніч, і начальник міг послати хлопців по втікача— тоді не оберешся буркотіння; Микола почав роздивлятися, де зручніше спуститися, і раптом збагнув, що метрів за двісті від нього якась істота потрапила в біду. Щось усередині його щемко озвалося на ті страждання, й він подерся поміж сипким камінням, хапаючись за кущі багна. Це було як у дитячій грі: холодно — тепліш — тепліш і врешті — гаряче! Так, тепер він уже виразно чув попискування — гірку, ні до кого не адресовану скаргу, бо хто може відгукнутися на неї серед цього примарного безгоміння — скарга самого життя, невіддільного від болю.

Ну ось нарешті… У вузьку шпарину ввігнався дикий голуб і, не маючи куди розпростати крила, аби зіпертися на них, бився, знесилюючись з кожною хвилиною.

Микола ліг на вже схололий камінь і опустив у пастку руку, тягнучись до маленького змученого тільця.

Його увагу привернув камінець, що лежав біля самої щоки. Довгастий, як палець, із свинцево-сірим відблиском, він був помережаний химерними тріщинами, що нагадували старовинні письмена, й здався на диво знайомим — подібні він начебто кидав у Онон, коли проходили берегом цієї річки. Переляканий голуб ще глибше забився. Микола вже ледь ворушив кінчиками пальців його пір’ячко; стараючись підтягнутися ближче, він ненароком глянув униз і похолов.

Під ним вирувала прірва, всмоктуючи, затягуючи на своє дно; щоб не закрутилася голова, хлопець заплющив очі і, зібравшись з духом, наказав собі бути спокійним. Коли розплющив, то побачив унизу веселу полонинку, що дихала теплом. Посеред неї стриміло щось схоже на кам’яний стовп.

Він дістав птаха. Той свічкою шугнув угору, і тиша одразу згасила фурчання його крил.

Уже спустившись униз, хлопець пошкодував, що не взяв із собою на пам’ять примітний сірий камінець, і раптом точнісінько такий побачив під ногами. Піднявши його, поклав до кишені.

Тихі обриси далеких скель, примарне видиво коня із зіркою на спині, слід, що його залишив голуб на густо-бузковому небі, — усе це потоком радості ринуло в душу…

Отож лама уважно подивився на Миколу, але начальник експедиції звівся й подякував за гостинність.

— Коли не проти, ми ще раз завітаємо до вас з самого ранку, бо сьогодні, на жаль, запізно вибрались.

Лама ввічливо кивав головою, виводячи за поріг гостей, в останню мить він притримав Миколу і, чомусь озирнувшись, сказав:

— Той камінь… Він справді несе в собі силу й може багато, дуже багато, але… Та я не зважусь вам щось порадити, бо ж що я можу радити — мала піщинка у грі космічних сил. Самі подумайте, як зберегти безцінний скарб, інакше…

— Не відставать! — озвався знизу Іван Кирилович. — Темнішає!

— Спасибі! — гукнув Микола до лами, наздоганяючи товаришів.

Днів зо два по тому, коли всі влаштувались навколо пригаслого вогнища пити традиційний чай, начальник експедиції сказав:

— Гадаю, тепер із чистою совістю можна визнати, що ця ділянка неперспективна. Завтра писатиму звіт.

Над вогнищем густо роїлися іскрини, відкидаючи тремтливі довгасті тіні, й від того хлопці почувалися ніби в ятері з тепла й особливого затишку, який виникає між людьми, котрі разом подолали чимало доріг. Розмовляти нікому не хотілося, лиш Ігор, зручно вкладаючись горілиць, кинув:

— Та певно…

У Миколи раптом закалатало серце.

— А я не згоден! — сказав він. — Квадрат А-8 досліджений погано, а там напевно щось є.

— Та ну… — Ігор втупився в нього очима, в яких буйно плавилося золото. — Може, й покажеш, де там є оте щось?

— Може, й покажу.

— А! Ти ж у нас геній інтуїції, шостого чи якого вже там за номером чуття. Де вона була, коли ми ходили цим хребтом уздовж і впоперек? Придумав!

Начальник помирив їх:

— Ось що, хлоп’ята. Чому б і справді вам не зганяти до того квадрата, доки ми приводимо до ладу своє хазяйство? Удвох.

Він знав, куди поцілити. Ігор ладен був іти світ за очі, аби лиш не займатися камералкою, — суперечка всохла на пні. Другого дня, деручись слідом за Миколою козячою стежкою, він почувався щасливим хлопчиськом, який втік з нуднючого уроку.

Звідки взялося це почуття? Воно не боялося тверезого аналізу, втоми, порожніх розмов і навіть відстані. Здавалося б, навіть коли їхня партія повністю згорнула свою діяльність і, здавши в господарство узятих напрокат коней, покотила автобусом до залізниці, незрима ниточка все одно тримала б його на припоні в цих гір, вимотуючись із захованого в надрах клубочка. Нічого собі клубочок! Міг поклястися, що то було величезне родовище, й відкрити його — рідкісне везіння, яким може похвалитися небагато геологів. Ніби якийсь нерв озивався в ньому на невидиме випромінювання: холодно — тепліш — іще тепліш… жарко! Але чому прилади майже нічого не показують? Якась особлива аномалія, чи що?

— Ти задоволений? — спитав Ігор, сідаючи на плаский камінь у затінку гори, що низько нависала над стежкою. — Що там твоя інтуїція — мовчить? Пора б уже й відпочити.

— Може, й задоволений, — повільно сказав Микола і несподівано для себе додав:

— Слухай, ти відпочинь тут трохи, а я все ж таки зазирну за он той шпиль. Зазирну й хутенько повернуся.

— Про мене… — Ігор витягнувся на повен зріст, підклавши під голову рюкзак, і запалив цигарку.