Нарешті з’явивсь і він сам, невдоволений, що ми перервали його відпочинок.

— Я вже доповів про все в дільниці, — сказав він.

Холмс дістав з кишені півсоверен і замислено покрутив його в пальцях.

— Нам краще було б почути все з ваших власних уст, — пояснив

він.

— Що ж, охоче розповім усе, що знаю, — мовив констебль, прикипівши очима до золотого кружальця.

— Просто розкажіть нам про все, що сталося.

Ренс сів на канапу, набиту кінським волосінням, і насупив брови, немовби силкуючись пригадати кожну дрібницю.

Почну все спочатку, — сказав він. — Чергував я вночі, з десятої до шостої ранку. Об одинадцятій у «Білому олені» побилися, а так усе було гаразд. О першій задощило; я стрів Гаррі Мерчера, — того, що чергує біля Голланд-Ґроу, — ми постояли разом на розі Ґенрієт-стріт, побалакали, а потім, — десь так о другій чи трохи пізніше, — я надумав пройти Брикстон-Роуд, подивитися, чи все там до ладу. Там був страшенний бруд, і довкола — ані душі, хіба що зо два кеби проїхало. Іду собі та й думаю, що добре було б зараз гаряченького джину перехилити, аж бачу — у вікні того самого будинку світло блиснуло. Ну, я знаю, що оті два будинки на Лористон-Ґарденс стоять порожні, і все через те, що господар не хотів ринви чистити, хоча останній наймач помер там від тифу... Отож побачив я у вікні світло, сторопів та й запідозрив щось недобре. Підійшов я до дверей...

— Ви зупинились, а потім пішли назад до хвіртки, — перервав його мій приятель. — Чому ви повернулися?

Ренс підскочив на місці й здивовано вирячився на Шерлока Холмса.

— А таки правда, сер! — мовив він. — Хоча звідки вам це відомо, хіба Бог один знає. Бачте, підійшов я ото до дверей, а там так порожньо й тихо, що я подумав: візьму краще кого-небудь із собою. Я не боюся нікого, хто по землі ходить, а оті, що під землею... Я й подумав: може, це отой тифозний прийшов подивитись на ринви, що погубили його? Злякався я трохи, то й подався до хвіртки — гадав, може, Мерчерів ліхтар побачу, — але там уже нікого не було.

— І на вулиці нікого не було?

— Ані душі, сер, навіть собаки жодного не було. Тоді я врешті наважився, повернувся назад і відчинив двері. Там усе було тихо, тож я й подався до кімнати, де було світло. На каміні горіла свічка — червона, воскова, і я побачив...

— Так, я знаю, що ви побачили. Ви кілька разів обійшли кімнату, стали навколішки біля трупа, потім пішли й відчинили двері до кухні, а тоді...

Джон Ренс ураз підхопився, злякано й підозріливо поглянувши на Холмса.

— Стривайте-но, а де ж ви тоді сховалися? — вигукнув він. — Щось ви надто вже багато знаєте!

Холмс засміявсь і кинув свою картку на стіл перед констеблем.

— Тільки не заарештовуйте мене як убивцю, — мовив він. — Я не вовк, а один із собак; містер Ґреґсон чи містер Лестрейд підтвердять це. Що ви зробили далі?

Ренс знову сів, але вигляд у нього й досі був спантеличений.

— Пішов назад до хвіртки й свиснув. Надбіг Мерчер, а з ним ще двоє.

— А на вулиці й тоді нікого не було?

— Можна сказати, що нікого.

— Тобто як?

Констеблеве обличчя розпливлося в посмішці.

— Бачив я п’яниць на своєму віку, — мовив він, — але щоб отак чоловік нажлуктився — ніколи ще не бачив. Стояв, п’янюга, прихилившись до муру, коли я виходив, і пісеньку якусь про Коломбіну чи щось там іще горлав. Ледве стояв — аж ноги роз’їжджалися.

— А що то був за чоловік? — спитав Шерлок Холмс.

Джона Ренса, мабуть, роздратувало це недоречне запитання.

— П’яний, як чіп, та й квит, — відповів він. — Якби ми не були зайняті, то одволокли б його до дільниці.

— А обличчя, одяг? Хіба ви не помітили? — нетерпляче розпитував Холмс.

— Як не помітити? Ми з Мерчером спробували поставити його на ноги. Довготелесий, червонопикий, підборіддя шарфом закутане...

— Годі! — вигукнув Холмс. — Куди він подівся?

— У нас було досить роботи й без нього, — ображено відказав полісмен. — Сам, мабуть, якось доплуганився додому.

— Як він був убраний?

— У коричневе пальто.

— А чи мав він у руці батіг?

— Батіг? Ні.

— Виходить, кинув його десь поблизу, — пробурмотів мій приятель. — Може, ви бачили або чули, як потім проїхав кеб?

— Ні.

— Ось ваш півсоверен, — мовив мій приятель, підводячись і беручи капелюх. — Боюся, Ренсе, що вас ніколи не підвищать у чині. Головою треба думати, а не носити її, як оздобу. Минулої ночі ви могли заробити сержантські нашивки. Людина, яку ви ставили на ноги, — це людина, що має ключ до цієї таємниці; саме її ми розшукуємо. Зараз нема чого про це розводитись, але повірте мені, що це так. Ходімо, докторе.

Зоставивши констебля в спантеличеному, понурому настрої, ми попрямували до кеба.

— Несосвітенний дурень! — гірко мовив Холмс, коли ми їхали додому. — Лише подумайте: проґавити таку рідкісну нагоду!

— І все-таки я досі нічого не розумію. Справді, прикмети цієї людини збігаються з вашим описом другого учасника таємниці. Але нащо йому було вертатися туди? Убивці так не чинять.

Обручка, друже, обручка — ось чому він повернувся. Якщо не вдасться спіймати його по-іншому, закинемо вудку з обручкою. Я зловлю його, докторе, — два проти одного, що зловлю. Я мушу подякувати вам за все. Якби не ви, я не поїхав би й проґавив те, що можна назвати найцікавішим етюдом: етюд у багряних тонах, авжеж? Чому б нам не скористатися говіркою митців? Убивство багряною ниткою проходить крізь безбарвне прядиво життя, і наш обов’язок – розплутати її, відокремити, витягти кожен дюйм.

А тепер попоїмо й поїдемо слухати Норман Неруду. Вона чудово володіє смичком. Що то за шопенівська п’єска, яку вона так мило грає? Тра-ля-ля, ліра-ліра-ля!

Глибше вмостившись на своєму місці, детектив-консультант виспівував, як жайвір, а я тим часом думав про те, яким різнобічним є людський розум.

Ранкові хвилювання зовсім знесилили мене, і наприкінці дня я відчував страшенну втому. Після того, як Холмс поїхав на концерт, я ліг на канапу, сподіваючись хоч на дві години заснути. Але все було марно. Думки мої переповнювали сьогоднішні події, в голові роїлися найхимерніші образи та здогади. Варто мені було заплющити очі, як я бачив перед собою спотворене мавпяче обличчя вбитого. Воно здавалося таким лиховісним, що я мимоволі дякував тому, хто відрядив його хазяїна на той світ. Жодне обличчя в світі не відбивало, мабуть, так виразно наймерзенніші людські пристрасті, як обличчя Еноха Дж. Дребера з Клівленда. Проте я пам’ятав, що правосуддя має відбутись і гріхи жертви не виправдають убивцю перед очима закону.

Що більше я міркував над цією справою, то неймовірнішим здавалось мені припущення мого товариша, що небіжчика було отруєно. Я згадав, як він обнюхував його вуста, — безперечно, виявив щось таке, що навело його на цю думку. До того ж — коли не отрута, то що ж було причиною його смерті, якщо на тілі не залишилося жодної рани? Тоді чиєю ж кров’ю було забризкано підлогу? В кімнаті не було жодних ознак боротьби, а в жертви не знайдено зброї, якою можна поранити супротивника. І мені здавалося, що ми з Холмсом не спатимемо ночами, доки не дістанемо відповіді на всі ці запитання. Мій приятель поводився спокійно, впевнено,— він, напевно, вже мав якусь думку про ці факти, але яку саме — я не мав ані найменшого уявлення.

Повернувся він так пізно, що не було сумніву: після концерту в нього знайшлися й інші справи. Коли він увійшов, вечеря вже стояла на столі.

— Це було чудово, — мовив він, сідаючи до столу. — Пам’ятаєте, що Дарвін сказав про музику? Він писав, що людство раніше навчилося складати й слухати музику, ніж говорити. Через те, мабуть, музика так глибоко нас хвилює. В наших душах залишився неясний спогад про ті туманні віки, коли світ переживав своє дитинство.

— Це надто смілива думка, — зауважив я.