І на закінчення — дотепна історія з життя самого Артура Конан Дойля, записана ще 1916 року Корнієм Чуковським:

«Пробираючись до Бейкер-стріт, ми могли переконатися в колосальній популярності Конан Дойля. Візники, чистії черевиків, репортери, крамарі, хлопці-газетярі, школярі щохвилини впізнавали його і вітали, киваючи по-дружньому головою. «Агов, Шерлоку Холмсе!» — гукнув до нього якийсь підліток. Конан Дойль пояснив нам, що з ним це трапляється часто: його плутають із Шерлоком Холмсом... «Ні, мабуть, від Шерлока мені нікуди подітися. Що вдієш!» — мовив він, усміхнувшись».

Що ж, Конан Дойль мав цілковиту рацію. «Творець Шерлока Холмса», увічнений на меморіальній дошці в Лондоні, — він і досі, за три чверті століття після смерті, залишається для нас «великого серця, великого зросту, великої душі людиною» — і насамперед через те, що зумів подарувати цю «велику душу» своєму славнозвісному літературному героєві.

Володимир ПАНЧЕНКО

ПОВІСТЬ

1878 року я закінчив Лондонський університет і, діставши ступінь доктора медицини, одразу вирушив до Нетлі, на курс військових хірургів. Після того, як я пройшов курс, мене відрядили помічником хірурга до П’ятого Нортумберлендського стрілецького полку. Полк стояв тоді в Індії. Не встиг я до нього прилучитися, як спалахнула друга афганська війна. Висадившись у Бомбеї, я довідався, що мій полк подолав перевал і просунувся далеко в глиб ворожої території. Разом з іншими офіцерами, що опинилися в такому ж становищі, я вирушив навздогін за полком і безпечно дістався Кандагара, де нарешті знайшов своїх і одразу взявся до виконання обов’язків.

Війна ця багатьом принесла нагороди й підвищення, мені ж не дісталося нічого, окрім невдач і нещастя. Мене перевели до Беркширського полку, разом з яким я брав участь у фатальній битві при Майванді. Рушнична куля пробила мені плече, пошкодила кістку й зачепила артерію під ключицею. Я, напевно, потрапив би до рук нещадних газі, якби не відданість і мужність Мюррея, мого ординарця, що перекинув мене через спину коня і щасливо довіз до табору англійців.

Змучений раною, зморений нескінченними негараздами, я разом з багатьма іншими пораненими мучениками був висланий до головного шпиталю в Пешаварі. Там я поволі почав одужувати і нарешті так зміцнів, що міг ходити по палаті й навіть виходити на веранду, щоб трохи погрітися на сонці; аж раптом мене звалив черевний тиф — справжнісіньке прокляття індійських колоній. Кілька місяців мене вважали за безнадійно хворого, а коли я врешті одужав, то ледве стояв на ногах від виснаження й утоми, тож лікарі вирішили негайно відправити мене назад до Англії. Я вирушив туди на військовому транспорті «Оронтес» і за місяць зійшов на пристані в Портсмуті — з непоправно підірваним здоров’ям і з по-батьківському ласкавим дозволом уряду поправити його впродовж дев’яти місяців.

В Англії я не мав ні родичів, ні друзів, тож був вільний, як вітер — тобто як людина, яка може витрачати не більше, ніж одинадцять шилінґів шість пенсів на день. За таких обставин я, природно, линув до Лондона — цієї велетенської канави, куди неминуче потрапляють усі ледарі й нероби імперії. Там я деякий час мешкав у готелі на Стренді — жив незатишно, по-дурному, марнуючи свої гроші безжурніше, аніж варто було б. Нарешті гаманець мій так спорожнів, що мені стало зрозуміло: треба або тікати зі столиці й шукати прихистку десь у селі, або зовсім змінити свої звички. Обравши останнє, я спочатку вирішив залишити готель і підшукати собі якесь простеньке дешеве помешкання.

Того самого дня, коли я дійшов цього висновку, в барі «Критеріон» хтось ляснув мене по плечу; обернувшись, я побачив молодого Стемфорда, що працював колись у мене фельдшером у лікарні. Яке щастя для самотньої людини — побачити в неосяжних лондонських нетрях знайоме обличчя! Раніш у мене зі Стемфордом не було надто дружніх стосунків, але тепер я привітав його трохи не з радістю, та й він, здавалося, радий був мене бачити. Я запросив його поснідати зі мною в Голборні, і ми тут-таки найняли кеб і поїхали.

— Що ви зробили з собою, Ватсоне? — з неприхованою цікавістю спитав він, коли кеб загримотів переповненими лондонськими вулицями. — Ви схудли, мов тріска, й почорніли, як горіх!

Я коротко розповів йому про свої поневіряння і ледве встиг закінчити, як ми вже приїхали.

— Бідолаха! — щиро сказав він, дізнавшись про мої злигодні. — Що ж ви тепер поробляєте?

— Шукаю помешкання, — відповів я. — Намагаюся розв’язати загадку, чи можна знайти в світі затишне житло за невелику ціну.

— Ото диво, — зауважив мій приятель. — Ви — другий, від кого я сьогодні чую про це.

— А хто ж був перший? — спитав я.

— Один чолов’яга, що працює в хімічній лабораторії при нашій лікарні. Цілий ранок скаржився, що відшукав чудові кімнати, та ніяк не знайде собі напарника, бо платити за них одному йому не по кишені.

— Хай йому біс! — вигукнув я. — Коли він справді хоче розділити кімнати й платню, то я до його послуг. Я теж волію оселитися вдвох, ніж жити самому.

Молодий Стемфорд якось дивно поглянув на мене поверх своєї склянки з вином.

— Ви ще не знаєте, хто такий цей Шерлок Холмс, — мовив він. — Може, ви й не схочете жити разом.

— Чому? Хіба він недобра людина?

— Та ні, я не кажу, що він недобра людина. Він просто такий собі дивак — надто заповзятий у деяких галузях науки. Проте людина він, як мені відомо, порядна.

— Студент-медик, напевно? — спитав я.

— Ні, я навіть не доберу, чого він хоче. Анатомію, як на мене, він знає чудово, і хімік теж першорядний, але медицину, здається, ніколи не студіював як слід. Він займається наукою якось по-дивному, недоладно — нагромадив безліч нікому не потрібних відомостей, що добряче спантеличили б навіть професорів.

— А ви ніколи не питали в нього, що він вивчає? — поцікавився я.

— Ні, у нього не так легко щось вивідати, хоча тоді, коли він чимось захоплений, його не зупинити.

— Радий буду з ним познайомитись, — мовив я. — Коли вже мати сусіда, то нехай це буде тихий і вчений чоловік. Я ще не так одужав, щоб переносити всілякі хвилювання й галас. Я вже стільки звідав усякої всячини в Афганістані, що мені вистачить аж до кінця моїх днів. То як нам зустрітися з вашим другом?

— Зараз він, напевно, в лабораторії, — відповів мій приятель. — Він або кілька тижнів не заглядає туди, або сидить там з ранку до ночі. Коли хочете, поїдемо до нього відразу після сніданку.

— Звичайно, — відказав я, і розмова повернула в інше річище.

Поки ми їхали з Голборна до лікарні, Стемфорд ще дещо розповів мені про джентльмена, з яким я збирався оселитися разом.

— Не нарікайте на мене, коли ви не миритимете з ним, — сказав він. — Адже я знаю його лише з випадкових зустрічей у лабораторії. Ви самі погодились на цю пропозицію, тож не вважайте мене винним за все інше.

— Якщо ми не миритимемо, нам ніщо не завадить розлучитися, — відповів я. — Але здається мені, Стемфорде, — додав я, пильно дивлячись на свого приятеля, — що ви з якоїсь причини одразу хочете вмити руки. У нього нестерпна вдача, чи що? Не крийтеся!

— Це непросто — пояснити не пояснюване, — усміхнувся він. — Як на мене, то Холмс надто вже занурився в науку — аж до того, що збайдужів до всього світу. Я легко можу уявити собі, як він впорсне своєму другові невелику дозу нового рослинного алкалоїду — не зі злості, звичайно, а просто з цікавості, щоб мати точні відомості про його дію. Проте, правду кажучи, я певен, що він так само охоче зробить це й собі. У нього пристрасть до точних і достовірних знань.