— Ну, годі вже, годі! Ніколи не соромтеся визнати правду. Але що тут скоїлося? От що! Всі факти перед очима, тож ніяких теорій не треба. Я, на щастя, саме був у Норвуді — через іншу пригоду! Я вже був на станції, коли мене повідомили про цю смерть. А як ви думаєте, чому помер цей чоловік?

— Теорії тут справді ні до чого, — сухо мовив Холмс.

— Так, так. Ми ж не заперечуємо, що ви часом влучаєте в ціль. Боже мій! Двері, як я зрозумів, замкнено. Зникли скарби на півмільйона фунтів. А як щодо вікна?

— Його теж зачинено, але на підвіконні є сліди.

— Гаразд, гаразд, та якщо вікно зачинено, то сліди тут ні до чого. Це підказує здоровий глузд. Людина може померти від удару; але ж тут зникли скарби. Ага! В мене з’явилася цікава думка. Мені іноді теж може сяйнути думка. Відійдіть, будь ласка, вбік, сержанте, і ви теж, містере Шолто. А ваш друг може стояти, де стояв. Що ви про це думаєте, Холмсе? Цей Шолто, як він сам зізнався, учора ввечері був у свого брата. З братом ставсь удар, після чого Шолто пішов і забрав скарби. Що ви на це скажете?

— А потім мертвий господар завбачливо підвівся й замкнув двері зсередини.

— Отож-бо й воно! Звернімося до здорового глузду. Тадеус Шолто прийшов до брата; між ними сталася сварка — про це ми знаємо. Брат помер, скарби зникли — про це ми теж знаємо. Після того, як Тадеус пішов, брата ніхто не бачив. Ліжко його стоїть незаймане. Тадеус, як бачите, страшенно схвильований. Отже, я плету сіть навколо Тадеуса. І ця сіть щільно його обплутує.

— Але ж ви не знаєте всіх подробиць, — зауважив Холмс. — Погляньте на оцей шпичак: я маю всі підстави вважати, що він отруєний; його було встромлено у голову небіжчика — там залишився слід. На столі лежала ця записка, — прочитайте її, а поряд — оця дивна зброя з кам’яним наконечником. Як усе це пояснює ваша версія?

— Дуже просто, — пихато відповів товстун-детектив. — У домі повно індійських цікавинок. Тадеус приніс цю річ сюди, а якщо шпичак був отруєний, то Тадеусові легко було застосувати його як знаряддя вбивства. А записка — звичайнісінька витівка про людське око. Незрозуміло тільки, як він звідси вийшов? Ага, звичайно, — он отвір у стелі.

З несподіваною для своєї гладкої статури спритністю він поліз нагору і прослизнув в отвір; тієї самої миті ми почули його переможний голос — він кричав, що там є віконце.

— Він, мабуть, відшукає там іще щось, — промовив, знизавши плечима, Холмс. — Йому часом спадає на думку щось розумне. Як сказав Ларошфуко, «нема нестерпніших дурнів за тих, що мають трохи розуму».

— Ось, погляньте! — мовив Етелні Джонс, злізаючи драбиною. — Факти врешті-решт кращі за будь-які теорії. Моя думка підтвердилась. Там є віконце, що веде на дах, і його навіть відчинено.

— Це я його відчинив.

— Справді? То ви теж його бачили? — Почувши таке, Джонс трохи збентежився. — Добре, хто б його не помітив, усе одно зрозуміло, як цей джентльмен вибрався звідси. Інспекторе!

— Слухаю, сер! — долинуло з коридору.

— Запросіть сюди містера Шолто. Містере Шолто, я мушу попередити вас, що кожне ваше слово може бути використане проти вас. Ви заарештовані ім’ям королеви як особа, причетна до смерті вашого брата.

— Бачите? Хіба ж я не казав вам! — вигукнув бідолашний чоловічок, простягаючи до нас руки й благально дивлячись на наші обличчя.

— Не хвилюйтеся, містере Шолто, — мовив Холмс. — Мені здається, що я зможу зняти з вас це звинувачення.

— Не обіцяйте надто багато, містере теоретику, не обіцяйте! — відрізав детектив. — Ця справа може виявитись важчою, ніж ви гадаєте.

— Я не тільки виправдаю його, містере Джонсе, а ще й зроблю вам подарунок — назву ім’я й прикмети одного з двох людей, які були в цій кімнаті минулої ночі. Його звуть, як я маю підстави припускати, Джонатан Смол. Він малописьменний, невисокий, бадьорий, не має правої ноги і ходить на стоптаній усередину дерев’янці. Його ліва нога взута у важкий, з тупим передом черевик на залізній підкові. Це колишній каторжанин, середнього віку, дуже засмаглий. Ці кілька прикмет можуть стати вам у пригоді, — до того ж він обдер долоні об мотузок і залишив на ньому кров. А другий...

— Є ще й другий? — насмішкувато промовив Етелні Джонс.

Але я помітив, що впевнений Холмсів голос справив на нього

враження.

— Так, і це досить дивовижна особа, — сказав Шерлок Холмс, обертаючись на п’ятах. — Я сподіваюся, що невдовзі зможу відрекомендувати вам цю парочку. Одну хвилинку, Ватсоне. — Він провів мене до сходів.

— Ця несподівана пригода, — мовив Холмс, — змусила нас забути про первісну мету нашої подорожі.

— Я теж про це подумав, — відповів я. — Не можна, щоб міс Морстен залишалася в цьому страшному домі надалі.

— Так. Ви повинні відвезти її додому. Вона мешкає в місіс Сесіль Форестер, у Ловер-Кембервелі, — це не дуже далеко звідси. Якщо ви повернетесь, я зачекаю вас тут. Але ви, певно, втомилися?

— Анітрохи. Я, здається, не засну, поки не дізнаюся все про цю химерну історію. Я не раз потрапляв у скрутне становище, але заприсягаюся, що всі оці дивовижі зовсім мене спантеличили. Якщо вже я опинився серед химер, то зостануся з вами до кінця.

— Ви добре прислужитесь мені, — відповів Холмс. — Ми самі поведемо цю справу, і нехай цей Джонс тішить себе своїми вигадками. Одвізши міс Морстен додому, заїдьте ще, будь ласка, на Пінчин-Лейн, будинок три, — це в Ламбеті, біля самісінького берега. Там у третьому будинку праворуч мешкає чучельник на ім’я Шерман. У його вікні ви побачите ласицю, що тримає кроленя. Розбудіть Шермана, перекажіть йому мої вітання й скажіть, що мені негайно потрібен Тобі. Візьміть Тобі й привезіть у кебі сюди.

— Це, напевно, собака?

— Еге ж, кумедний такий псюра з дивовижним нюхом. Я краще вже скористаюся допомогою Тобі, ніж усіх детективів Лондона.

— Я привезу його вам, — сказав я. — Зараз перша година. Я повернуся коло третьої, якщо знайду свіжого коня.

— А я тим часом, — мовив Холмс, — спробую щось довідатися в місіс Бернстон і в служника-індуса, який спить у коморі на горищі, як сказав мені містер Тадеус. А потім простудіюю неперевершені методи містера Джонса й послухаю його не надто ввічливі кепкування. «Ми звикли, що люди кепкують із того, чого не спроможні пізнати», — так сказав Ґете, як завжди, глибоко й стисло.

Поліція приїхала в двох кебах; в одному з них я одвіз міс Морстен додому. Лагідна, мов ангел, дівчина увесь цей жахливий вечір трималася стійко, доки поряд була людина, що потребувала допомоги; коли я зійшов униз, вона лагідно й спокійно розмовляла з переляканою економкою. Коли ж ми опинилися в кебі, вона спершу трохи не знепритомніла, а потім вибухнула невтішним риданням — так тяжко її вразили ці нічні пригоди. Потім казала мені, що під час цієї подорожі я здався їй чужим та холодним. Міс Морстен і гадки не мала, яка боротьба тривала тоді в моєму серці і яких зусиль мені коштувало стримати себе. Я був так само повен ніжності й любові до неї, як і тоді, в парку, коли тримав її за руку. Я відчував, що за багато років безжурного життя не пізнав би краще її милої, мужньої натури, ніж за один цей день химерних пригод. Проте дві думки змушували мене мовчати. Вона була слаба й безпорадна, нерви її зовсім розхиталися. Говорити їй зараз про кохання означало б скористатись цим випадковим моментом. Але ще гіршим здавалося мені те, що вона була багатою. Якщо Холмсові розшуки будуть успішними, вона стане спадкоємицею знайдених скарбів. Чи буде це чесно, шляхетно, коли відставний хірург на половинній платні скористається хвилинною симпатією, що її подарував випадок? Чи не побачить вона в мені звичайнісінького шукача заможної нареченої? Я не міг собі дозволити, щоб це спало їй на думку. Ці скарби Аґри постали між нами нездоланною перепоною.

Було вже близько другої години, коли ми дісталися будинку місіс Сесіль Форестер. Слуги вже давно полягали спати, але сама місіс Форестер так зацікавилася дивним листом, який одержала міс Морстен, що сиділа й чекала на її повернення. Вона сама відчинила нам двері; то була струнка жінка середнього віку, і я з радістю побачив, як ніжно обняла вона міс Морстен і як по-материнському привітала її. Зрозуміло було, що міс Морстен для неї — не лише служниця, а й подруга. Вона відрекомендувала мене, й місіс Форестер запросила мене увійти, щоб я переповів їй наші пригоди. Проте я пояснив їй усю серйозність Холмсового доручення й пообіцяв невдовзі заїхати до них і розповісти, як просувається справа. Коли кеб рушив, я озирнувся; ще й досі бачу перед собою цю картину — дві стрункі жіночі постаті на ґанку, напівпрочинені двері, світло з передпокою, що пробивалося крізь матове скло, барометр на стіні і начищені дротини на сходах. Навіть цей єдиний погляд на спокійний, затишний англійський будинок змусив мене забути ті похмурі, страшні пригоди, що зовсім поглинули нас.