— Що ж сталося? — спитав я.

— О, я й не думав отаке про себе розповідати. Оця стара йшла вулицею, потім почала кульгати, — з усього було видно, що їй болить нога. Нарешті вона зупинилася й покликала кеб, що саме проїздив мимо. Я намагався підійти ближче, щоб почути, куди вона поїде, але не було потреби — вона сама гукнула на всю вулицю: «Дункан-стріт, тринадцять, у Гаундсдичі!» «Невже це правда?» — подумав я, але коли вона сіла в кеб, я про всяк випадок причепився ззаду. Цим мистецтвом повинен володіти кожен детектив. Так ми й доїхали без зупинок, куди треба. Я зійшов раніше, ніж ми під’їхали до дверей, і неквапом пішов тротуаром. Кеб зупинився. Візник зіскочив, відчинив дверцята, а там нікого немає. Коли я підійшов, він саме розлючено заглядав до порожнього кеба, — і, правду кажучи, такої добірної лайки я на своєму віку ще не чув. Старої й сліду не було, тож довгенько йому тепер, боюся, доведеться чекати своїх грошенят. Ми пішли до тринадцятого будинку — там мешкає статечний оббивальник на ім’я Кезвік, а про Сойєрів чи про Денісів там ніхто й не чув.

— Невже ви хочете сказати, — здивовано вигукнув я, — що ця немічна кульгава баба вискочила на ходу з кеба так, що ні ви, ні візник її не помітили?

— Яка там у біса баба! — сердито скрикнув Шерлок Холмс. — То ми з вами — старі баби, коли нас так ошукали! То був молодий чоловік, дуже спритний, і до того ж першорядний актор. Загримувався він чудово. Він бачив, безперечно, що я стежу за ним, і втнув оцю витівку, щоб вислизнути. З усього видно, що людина, яку ми розшукуємо, діє не сама, — вона має друзів, які ладні піти заради неї на ризик. Але ви, докторе, зараз зовсім зійшли нінащо. Послухайте-но моєї поради та йдіть собі спати.

Я й справді добре натомивсь і охоче дослухався до його поради. Холмс сів біля каміна, де дотлівали жарини, і я ще довго чув тихі, сумні звуки його скрипки; я вже знав, що це означало — він обдумував нашу дивовижну таємницю, яку вирішив розплутати будь-що.

Наступного дня в газетах було повно вістей про «Брикстонську таємницю», як її охрестили. Кожна газета містила довгий звіт про цю пригоду, а деякі видрукували й дописи. Окремі відомості в них були новими для мене. Я й досі зберігаю в своєму альбомі численні газетні вирізки, а в записнику — нотатки про це вбивство. Ось зміст кількох із них.

«Дейлі Телеграф» зауважував, що в історії злочинів рідко траплялися трагедії, супроводжувані такими химерними обставинами. Німецьке прізвище жертви, відсутність будь-якої причини, лиховісний напис на стіні — все свідчить про те, що злочин скоєно політичними біженцями та революціонерами. В Америці є багато соціалістичних товариств; небіжчик, напевно, порушив якісь їхні неписані закони, і його вислідили. Побіжно згадавши німецький фемґерихт, тофанську воду, карбонаріїв, маркізу де Бренвільє, вчення Дарвіна, вчення Мальтуса та вбивства на Реткліфському шляху, автор насамкінець закликав уряд бути насторожі й посилити нагляд за іноземцями в Англії.

«Стандард» підкреслював, що такі порушення закону трапляються зазвичай під владою лібералів. Причиною тому є мінливий настрій суспільства, що породжує зневагу до закону. Убитий був американцем і прожив у нашій столиці кілька тижнів. Він наймав кімнати в мадам Шарпантьє, на Торкі-Терас у Кембервелі. Разом з ним подорожував його особистий секретар — містер Джозеф Стенджерсон. У вівторок, третього числа, обидва попрощалися з господинею та поїхали на Юстонський вокзал, щоб відбути з міста ліверпульським експресом. На пероні їх востаннє бачили разом. Після того про них не було відомо нічого, аж поки, як уже зазначалося, тіло містера Дребера не знайшли в порожньому будинку на Брикстон-Роуд, за кілька миль від Юстона. Як він туди потрапив, яким чином зустрів свій кінець — усе це досі таємниця. Так само невідомо, де зараз Стенджерсон. «Ми раді чути, — писалося в газеті, — що слідство ведуть містер Лестрейд і містер Ґреґсон із Скотленд-Ярду; можна запевно сказати, що відомі детективи проллють на цю справу світло».

«Дейлі Ньюс» не мали сумніву, що це політичне вбивство. Деспотизм континентальних урядів та їхня ненависть до лібералізму пригнали до наших берегів безліч біженців, що могли б стати чудовими британськими громадянами, якби не були отруєні спогадами про все, чого їм довелося зазнати. Серед цих людей існує суворий кодекс честі, найменше порушення якого карається смертю. Треба докласти всіх зусиль, щоб розшукати Дреберового секретаря Стенджерсона й довідатися про звички небіжчика. Вкрай важливе те, що пощастило встановити адресу будинку, де він мешкав, — цим слід цілком завдячити енергії та проникливості містера Ґреґсона із Скотленд-Ярду.

Ми прочитали ці дописи за сніданком; Шерлок Холмс на весь голос сміявся з них.

— Я ж казав вам: що б не сталося, Лестрейд із Ґреґсоном завжди виграють.

— Це залежатиме від того, як обернеться справа.

— О, ні, це нічогісінько не важить. Якщо вбивцю спіймають, то «завдяки» їхнім зусиллям; якщо він утече — то «незважаючи» на їхні зусилля. Одне слово, «мені пагінці, тобі корінці», і вони щоразу виграють. Хоч би що вони накоїли, все одно матимуть прихильників. Згадайте Буало: «Дурнішого дурний дивує неодмінно».

— Боже, що це таке? — скрикнув я, почувши в передпокої й на сходах тупіт безлічі ніг і розгніваний голос нашої господині.

— Це загін кримінальної поліції з Бейкер-стріт, — серйозно відповів мій приятель.

Тим часом до кімнати вдерлося півдюжини брудних і обідраних вуличних хлопчаків.

— Струнко! — суворо вигукнув Холмс, і шестеро малих замазур вишикувались і застигли перед ним. — Надалі доповідати приходитиме сам Віґінс, а решта нехай чекають на вулиці. Ну-бо, Віґінсе, знайшли?

— Ні, сер, не знайшли, — відказав один із хлопчаків.

— Так я й думав. Шукайте, доки не знайдете. Ось ваша платня. — Він дав кожному по шилінгу. — А тепер ідіть і наступного разу приходьте з кращими новинами.

Він змахнув рукою, й хлопчаки, мов щури, помчали сходами вниз; за хвилину їхні дзвінкі голоси лунали вже з вулиці.

— З одного такого малого прохача більше користі, ніж з дюжини полісменів, — зауважив Холмс. — Самий уже їхній мундир запечатує людям уста, а ці бешкетники всюди пролізуть і все почують. Кмітливий народ, — їм бракує тільки дисципліни.

— Ви найняли їх для Брикстонської справи? — спитав я.

— Так, мені треба з’ясувати одну подробицю. Тут потрібен лише час. Овва! Зараз ми почуємо щось новеньке про вбивство з помсти. Нас ушановує своїми відвідинами сам Ґреґсон, і кожна риса його виду випромінює задоволення. Так, так, зупинився... Ось він!

Нетерпляче задзеленчав дзвінок; менш ніж за хвилину білявий детектив збіг сходами нагору, перестрибуючи через три сходинки разом, і влетів до нашої вітальні.

— Любий мій друже, — вигукнув він, щосили трусячи покірну Холмсову руку, — привітайте мене! Я розплутав загадку, й тепер усе ясно як Божий день!

Мені здалося, що по виразному обличчю мого приятеля промайнула тінь хвилювання.

— Ви хочете сказати, що натрапили на слід? — спитав він.

— На слід? Та що ви, сер! Убивця сидить у нас за ґратами!

— Хто ж він такий?

— Артур Шарпантьє, молодший лейтенант флоту її величності! — вигукнув Ґреґсон, потираючи товсті руки й гордовито випнувши груди.

Шерлок Холмс полегшено зітхнув, і вуста його розцвіли усмішкою.

— Сідайте й беріть оцю сигару, — мовив він. — Ми палаємо нетерпінням дізнатися, як ви це зробили. Хочете віскі з содовою?

— Так, будь ласка, — відповів детектив. — Останні два дні забрали в мене стільки сил, що я аж падаю з ніг — не так, розумієте, через утому, як через розумову напругу. Адже вам таке відомо, містере Шерлоку Холмсе, — ми з вами однаково працюємо головою.

— Ви лестите мені, — похмуро заперечив Холмс. — То яким чином ви досягли таких блискучих результатів?

Детектив умостився в кріслі й запихкотів сигарою. Несподівано він ляснув себе по нозі й зареготав.