«Це ваш єдиний порятунок, — мовила вона. — Тут високо, але ви, напевно, зможете зіскочити».

Тільки-но вона це сказала, як у дальньому кінці коридору блимнуло світло і я побачив полковника Лізандера Старка, що біг до мене, тримаючи в одній руці ліхтар, а в іншій — щось схоже на різницький сікач. Я метнувся до спальні, відчинив вікно й поглянув униз. Садок, залитий місячним сяйвом, здавався таким затишним, спокійним, привітним... До землі було не більш ніж тридцять футів. Я виліз на підвіконня, але раптом завагався: мені хотілося знати, що стане з моєю рятівницею, якщо цей негідник, що женеться за мною, перейме її. Якщо вона потрапить у біду, — вирішив я, — то я, незважаючи ні на що, допоможу їй. Щойно я про це подумав, як він влетів до кімнати й кинувся повз неї до мене; вона обняла його обома руками, намагаючись втримати на місці.

«Фріце! Фріце! — вигукувала вона по-англійському. — Згадай про свою обіцянку останнього разу! Ти казав, що такого більш не буде! Він мовчатиме! О, він мовчатиме!»

«Ти збожеволіла, Ельзо! — гримнув він, вириваючись з її обіймів. — Він знищить нас. Він забагато бачив. Пусти мене, кажу!»

Він одтрутив її вбік і, підскочивши до вікна, замахнувся своєю зброєю. Я встиг зістрибнути з підвіконня й завис, ухопившись за раму, коли він ударив. Я відчув тупий біль, пальці мої розчепилися, і я впав у садок під вікном.

Падіння приголомшило мене, але не більше; я скочив і щодуху шаснув у кущі, бо розумів, що іще не втік від небезпеки. Несподівано мені запаморочилось у голові. Я поглянув на свою руку, яка тіпалася від болю, й лише тоді побачив, що на ній одрубано великий палець і з рани цебенить кров. Я заходився перев’язувати рану хустинкою, але тієї ж миті мені зашуміло в вухах, і я впав непритомний серед трояндових кущів.

Як довго я там лежав, сказати не можу. Напевно, досить-таки довго, бо, коли я отямився, місяць уже зійшов і на сході рожевів світанок. Одежа моя геть просякла росою, а рукав був весь закривавлений. Пекучий біль нагадав мені всі подробиці моєї нічної пригоди, і я звівся на ноги, пам’ятаючи про можливу гонитву. Але коли я озирнувся навколо, то не побачив, на превеликий подив, ані будинку, ані садка. Я лежав під огорожею, при дорозі, а трохи далі бовваніла якась велика споруда; коли я дістався до неї, вона виявилася тією самою станцією, куди я прибув увечері. Якби не страшна рана на моїй руці, то все, що сталося, здалося б мені якимось жахливим сном.

Ледве щось розуміючи, я зайшов на станцію й спитав, коли має бути ранковий потяг. Менш ніж за годину мав прибути поїзд до Рединґа. Чергував на станції той самий носій. Я спитав, чи чув він про полковника Лізандера Старка. Ні, він ніколи не чув цього імені. Чи помітив він уночі екіпаж біля станції? Ні, не помітив. Чи є тут поблизу поліційна дільниця? Так, за три милі.

Іти туди нічого було й думати — такий слабий я був. Я вирішив спочатку повернутися до міста, а тоді вже розповісти про все поліції. Десь по шостій годині я вже був у Лондоні, одразу пішов до лікаря перев’язати рану, й він виявився таким люб’язним, що сам привіз мене до вас. Тож я цілком довіряюся вам і ладен послухатися будь-якої вашої поради.

Коли він закінчив свою дивовижну розповідь, ми двоє сиділи деякий час мовчки. Тоді Шерлок Холмс дістав з полиці один із своїх товстих альбомів, де зберігав газетні вирізки.

— Ось повідомлення, яке повинне вас зацікавити, — сказав він. — З’явилося в газетах із рік тому. Подивіться-но:

«9 числа цього місяця пропав безвісти містер Джеремі Гейлінґ, двадцяти шести років, інженер-гідравлік. Вийшов з дому о десятій годині ввечері. Відтоді про нього нічого не відомо. Був одягнений...»

— Ось! Це й був той «останній раз», коли полковникові знадобилося лагодити свою машину.

— Боже милий! — скрикнув мій пацієнт. — То ось що означали жінчині слова!

— Безперечно. Цілком зрозуміло, що полковник — людина холодна і відчайдушна, яка нищить усі перепони на своєму шляху, мов той пірат на загарбаному кораблі. Не можна марнувати ані хвилини, тож, якщо ви зможете ходити, ми негайно вирушимо до Скотленд-Ярду, а потім поїдемо до Рединґа.

За якісь три години ми всі разом сиділи в потязі, що мчав з Рединґа до маленького беркширського села. Ми — тобто Шерлок Холмс, інженер-гідравлік, інспектор Бредстріт із Скотленд-Ярду, агент у цивільному і я. Бредстріт розгорнув перед собою велику карту Англії й циркулем накреслив на ній кільце довкола Айфорда.

— Подивіться-но, — сказав він. — Це коло простирається на десять миль від села. Потрібне нам місце має бути десь усередині. Ви казали — десять миль, сер?

— Так, ми їхали з годину.

— І ви гадаєте, що вони відвезли вас назад, поки ви лежали без тями?

— Виходить, що так. Я пригадую, як мене підняли й кудись понесли.

— Не розумію, — мовив я, — чому вони помилували вас, коли знайшли непритомного в садку. Може, то жінка вблагала цього негідника не чіпати вас?

— Навряд. Такого звірячого обличчя я ще ніколи не бачив.

— Усе це скоро з’ясується, — відказав Бредстріт. — Коло зімкнулося, й зостається лише дізнатися, в якому місці перебувають ті люди, що їх ми розшукуємо.

— Гадаю, що можу вам показати це, — спокійно відповів Холмс.

— Он як! — вигукнув інспектор. — То ви вже маєте свою думку! Подивимось, чи згодні з вами інші. Мені здається, що це на півдні, бо там не так людно.

— А я сказав би, що на сході, — мовив мій пацієнт.

— Скоріше на заході, — зауважив агент у цивільному. — Там є кілька невеличких сіл.

— А мені здається, що на півночі, — відповів я, — бо там немає горбів, а наш друг каже, що не пам’ятає, щоб дорога вела вгору.

— Отакої, — вигукнув зі сміхом інспектор, — чудовий букет думок! Ми перебрали всі сторони світу. Кого ж ви підтримаєте, містере Холмсе?

— Ви всі помиляєтеся.

— Але ж це неможливо!

— Можливо. Ось моя думка. — Він опустив палець на середину кола. — Отут ми їх і знайдемо.

— А подорож у дванадцять миль? — здивовано спитав Гезерлі.

— Шість миль туди й шість назад. Нічого дивного. Ви самі казали, що кінь був свіжий і шерсть у нього лисніла. Хіба могло таке бути після дванадцяти миль важкої дороги?

— Вони й справді могли втнути таке, — зауважив у задумі Бредстріт. — Зрозуміло, що діяння цієї банди сумнівів не викликають.

— Аж ніяк, — мовив Холмс. — Це фальшивомонетники й до того ж добрячі майстри; машину вони застосовують для карбування амальгами, що замінює срібло.

— Ми вже чули нещодавно про якусь хитру компанію, що тисячами карбує фальшиві півкрони, — сказав інспектор. — Ми навіть стежили за ними аж до Рединґа, але потім загубили їх; вони так уміло заплутують сліди, що одразу видно досвідчених пройдисвітів. Але цього разу, гадаю, щаслива пригода допоможе нам упіймати їх.

Проте інспектор помилився, й злочинцям не довелося потрапити до рук суддів. Під’їхавши до станції Айфорд, ми побачили велетенський стовп диму, що, немов величезна страусова пір’їна, здіймався над купиною дерев.

— Пожежа? — спитав Холмс, коли потяг із пихкотінням рушив далі.

— Так, сер! — відповів начальник станції.

— Коли загорілося?

— Кажуть, уночі, сер, але зараз он як палає, весь будинок у вогні.

— Чий це будинок?

— Доктора Бічера.

— Скажіть-но мені, — втрутився інженер, — цей доктор Бічер — худорлявий німець із довгим гострим носом?

Начальник станції гучно засміявся.

— Ні, сер, доктор Бічер — чистісінький англієць. Але в нього мешкає якийсь джентльмен, пацієнт, — отой, кажуть, іноземець;

він такий сухорлявий, що йому б не зашкодило трохи доброї беркширської яловичини.

Начальник станції ще не скінчив говорити, як ми всі були вже на дорозі до будинку. Вона привела до невисокого пагорба, на вершку якого стояла велика приземкувата, вибілена вапном будівля; з вікон і дверей пашів вогонь, а в садку три пожежні машини марно силкувалися загасити полум’я.

— Це тут! — схвильовано вигукнув Гезерлі. — Ось кам’яниста доріжка, он трояндові кущі, де я лежав. Оце друге вікно — те саме, з якого я вистрибнув.