- Де у мене отець, де у мене мама!? - заридала Софрона.- Они мене відцурались, закопали, а я їх!.. Але я піти з тобов піду, але піду у місто, до Чернівців; там собі погуляємо цілу днину, бо моє серденько мене туда тягне, бо моя душечка віщує, що я єго там побачу, мого сокола ясного!..

- О, моя ти лебідочко! - каже Сеня, обіймаючи та цілуючи Софрону.- Завтра скоро світ поїдемо у місто; будемо в церкві, будемо в цісарськім городі, де так красно, кажуть, як у раю. О, як-то мене давно вже кортіло той цісарський город видіти!.. Юрій з нами поїде; Юрій нас водитиме, бо він цілі Чернівці так знає, як би в них зріс. От побіжу хіба та єму скажу, аби прилагодивсь, а сама мотнусь до печі, аби дещо на харч приладити!..

Та і стрибнула Сеня, мов та ластівочка.

Другої днини досвіта поїхали в місто; а установивши у заїзній корчмі коні і наказавши парубчакові, що з ними фірманив, аби на візок уважав, пішли до церкви, до самої катедри, де владика службу божу правив. З церкви пішли поснідали, а відтак вийшли на місто, де Юрій багато знакомих парубків надибав. Вітаються, говоря, жартують, а парубки кажуть нарешті: «Ходім тепер до цісарського города - будемо видіти, як там місто прийматиме наш буковинський регімент, що сегодне з Боснії нарукує. І то не лиш інфантеристи, але і драгони, і єгри, і канонери, що у Боснії на війні були і тепер урльоп подіставали». От они і пішли у город...

А там не панства, нє! (так, бувало, Сеня уповідає) і цивільних, і войськових, а народу без рахуби. Нарешті примашерували і урльопники - розійшлись помежи нарід, вітаються, радуються, цілуються; аж тут нараз безталанна наша Софрона як скрикне:

- Тоній!!! О, мій Тоній!..- та й упала мов мертва мені на руки, неначе та квіточка косов підтята.

А Тоній став та й стоїть, неначе з каменя викуваний: бо як уздрів свою Софрону у рушниці завиту, так зараз здогадавсь, що з нещасливим єго коханєм оце подіялось, та й тільки білі свої руки заломив.

Аж тут нараз роздався голос: «Проступіться - пан генерал!» І зелені пюра на стусованім капелюсі зашелевіли.

Відколи жию (уповідає, бувало, Сеня), я ще такої годної і поважної постаті не виділа, як був сей пан,- високий, прямий, плечистий, хороший, хоть уже сивий, як той голуб, сивий.

- Тут що? - запитав він у мене лагідно.

Тогді стала я єму усю справу казати, а що мені не випадало казати, то Юрій доповнив, незважаючи ні на свого вітця, ні на писаря, ба навіть і на себе самого.

- Гм! - каже генерал, подумавши.- То єго обголосили умерлим?.. Де ти є, Тоній Шовканюк?

- Тут, пане генерал! - обізвався Тоній, виступивши наперед і випростувавшись, як свічка.

- Ти зараз підеш до генералкоманди і там ждатимеш на мене!

Тоній пішов. Генерал поговорив з одним молодим офіцером, що за ним услід ходив, а відтак каже до Юрія:

- Ти їдь зараз домів, а там скажи твому вітцеві, і писареві, і присяжним, аби на мене у громадській канцелярії ждали. І ти, дівчино (каже до мене усміхаючись), дожидай мене з твоїм вітцем у громадській канцелярії, бо мені, може, і тебе треба буде.

І Павун, і писар, і присяжні, і трохи не ціла громада дожидала тої самої днини пополудню генерала; усі несупокійні, а найдужче писар, що крутивсь по канцелярії, неначе та собака, що ю блохи обсіли. То сидить, то ходить, то з Павуном потиху говорить, то руки собі ломить, то тевкне собов, що аж столець під ним затріщить.

Аж тут і приїжджають дві брички: у одній сидить генерал з молодим офіцером, Тоній з фірманом на козлі, а у другій - якийсь огрядний зарослий комісар з двома жандармами.

Повставали, позлізали, громада їм уклонилась низько, а генерал питаєсь у писаря:

- То ви,- каже,- обголосили у громаді, що Антон Шовканюк отсей на війні у Боснії погиб?

- Д-д-д-д-д! - задеделькав писар, неначе го фребра потрясла.

Генерал махнув лиш руков та й обернувсь до Павуна.

- Ну?.. Ну! - гримнув остро, видячи, що Павун засторопів, неначе той многогрішник, що єму вирок смерті обголосили.

- Я... я... я... хотів оце жени... ти... тись, та... та...

- Та грошей не ставало! - обізвався Проць Клітка, найстарший господар у селі.- Задля того бих просили пресвітлого пана комісаря...

- Не треба просити, бо я задля того лиш приїхав,- каже комісар.- Начальник Павун, книжки рахункові сюда! Чуєте? Книжки рахункові зараз оперед мене покласти!! - крикнув комісар удруге дуже остро.- Де ваш писар?

- Пан писар утекли! - обізвалось кілька людей з громади.

- За ним! - крикнув комісар на жандармів, а відтак до Павуна.- Ну, де ж ті книжки?

- Я і без книжок вам правду вповім, пане комісарю! - каже Павун, заплакавши, як мала дитина.- Я і писар - ми оба обікрадали громаду через шість рік, і то без рукавиць. Робіть тепер зо мнов, що ваша воля, бо я більше вам і слова не скажу...

- То я вам відбираю начальство! А ви, присяжні, провадьте уряд громадський аж до нового вибору! Павуна передаю тим часом на ваші руки, аж доки жандарі не прийдуть, щоб єго до карного суду відвести.

Доки се комісар у канцелярії говорив (уповідала Сеня далі), то генерал розмовляв надворі з моїм вітцем і зо мнов.

- То се ти,- каже,- вірний мій Саво, що мене в італіянській війні від смерті спас? О, як же я за тобов перевідував - та дарма: пропав - як під землю впав!.. І де ж ти до сего часу перебував?

- По світі, пане мій ка... чи то, хочу казати, пане генерал! Де ж бідному каліці і діватись, як не помежи чужі люди?..

- Не будеш уже, друже, від сегоднішньої днини чужим людям докучати. Добре, що я тебе найшов! Завтра рано прийдеш до мене з твойов прекраснов жовнярочкою у місто, але аби мені хоть півкопи пухкеньких книшиків напекла - ти ж знаєш, як я їх люблю! Пухкі аби та масненькі!..

Другої днини рано пішли ми до нашого милостивого генерала, але піша вже, не фіров, бо Павунові і коні, і воли, і корови, і поле, і хату узяв комісар під цісарську руку, аби було з чого громадську кривду поповнити.

І на який конець усе вийшло? От на який.

Павун зараз другої днини, як єго узяли під арешт, повісився, а єго увесь маєток зліцитували і громаді кривду поповнили.

Софрона віддалась за Тонія, і жиють собі у старого Крамаря, як у бога за дверима, бо Крамар так над ними розпадаєсь, як та квочка над курятами.

Саві Чалому подарував генерал тисячу левів, а своїй «жовнярці» Сені - других тисячу. Але жовнярка не звалась уже жовняркою, але «премудров Соломонихов»,- бо так і бог приказав, і Сава Чалий позволив.

Чернівці, 13. IX 1887