- І я, і я, а я также! - стали усім казати. А Дучак

- А ви, - каже, - як мене не виучите по-руськи читати, абих так знав, як ви самі, то не маєте ся чого і крутити в цугу! (А Дучак був старшим капралом у 4-му цугу.)

- А я з тобов буду учиться, - каже Павлинчук до Дучака.

- А мене таки пан лекман самі навчуть! - каже Хрестик.

- А мене також, - каже Урбанський.

- І мене, і мене, а мене ні?..

За три місяці знали усі не тільки читати, але і писати.

Було, по цілих ночах сліпають. На різдвяні святки самі собі листи домів уже писали.

А що вже з моїм «Кобзарем» та з Марком Вовчком подіялось, то й не сказати! Як стали їх, знаєте, возити варта від варти, касарня від касарні, від одного «письменного» до другого, то тільки цумаття я вже достав, а не книжки, - і то ще такі, що хазяйка-бублейниця була б з їх кварту сала натопила.

З «Кобзаря» багато собі дечого повиписували наші «письменні», а багато дечого повиучувались і напам’ять. А ніхто вже так, як той фрайтер Тевтул. Було, хлопці його аж по руках нося:

- Фрайтер, сизий, - ану ще раз тої: «Ух, ух, солом’яний дух»!

А він стане на стів (бо невеличкий собі був) та як утне! Аж чоловікові мороз тілом піде.

Нас було двох у батька: Семен, старший, та я - двома роками молодший. Дуже ми любились. Ходить мій братик на танець - ходжу й я; та гуляємо, як ті соколи межи соколами,- землі під собою не чуємо. Усі нас люблять, усі кланяються, усі поважають. Сказано, багатирські сини!

Семен був парубок годний, тихий, розумний; було, й малу дитину не оскорбить. Стариню поважає, шанує, товариство любить, за побратимом і в огонь скочить. Отакого братика я оце мав.

Я знов у свого брата не вдався: подуфалий, палкий,- і бога знати не хочу, не то що! Не спостигне, було, хто слово неуважне до мене заговорити - я вже і скочу, як іскра, і вхоплюсь до ножа, і таке заведу, що ради ніхто не може дати. Не було такого парубка в селі, щоб я з него кров не пустив.

Семен, було, мене і полає, і виганьбить, а часом і за чуприну таки гаразд покрутить. Да батечко ж нічичирк - як би отеє я хто знає як гарно справувався. У їх таки така натура була: нікого в дому і словечком одним не зганьбити - ні нас, ні сестер, ні слуг. Да знали вони іншим способом, як нам доїхать, коли хто з нас прогрішить. Прибавиться, було, Семен на вечорницях - вони до його цілий день і слова говорити не будуть: ого, вже братик мій більше й не барився по ночі. Сказав там хто яке незвичайне слово в хаті - вони вийдуть з хати ще й дверми луснуть. Отак вони, було, нами поводять. Слухайте тільки, як з мене фудулію вигнали.

Одної неділі бився я знов на базарі з одним урльопником. Пустив з його кров та прийшов обкривавлений додому. Батечко подивились тільки на мене та й нічого.

На другий день встали ми з братом рано, пішли купатись, а він каже до мене:

- Нехороше ти оце робиш, Іване; печалиш батька.

- Або я сьому рад, чи що? - відфукнувсь я на свого братика. - Да суферять не буду, щоб вражий син та чванився, що йому сільських парубків нема й нараз що бити!

Аж тут батько з хати:

- Іване, сюда!

Я зараз побіг.

-  Кажіть!

- Осідлай мені коня!

Я шатнувся до стайні, осідлав духом коня та й виводжу.

- Семене, а батько куди отеє їдуть?

- Не знаю, - каже брат.

Другої неділі батько вже дома були. Прийшли ми з церкви та й обідаєм. А батько кажуть:

- Ти, Іване, підеш завтра до Р... - наймешся у старого Донди на піврік. Я вже з ним зговорив.

Мати в плач, сестри в голос, братикові аж ложка з рук упала, а я стою мов причмелений. Неня зараз до батька:

- Чоловіче, а се що тобі бог дав на розум діти собі прогонити з дому? Багато їх маєш, мабуть, та не бізуєш годувати?

- Мовчи, стара! - промовили батько уважно. - Ти собі пазь дівки, а парубками я сам маю орудувати. Знайте тілько, аби йому харч та шмаття було на завтра.

Другої днини й вирядився.

На підвечір став я у Р... Село велике, пишне. Все сади, все сади, все горіхи волоські, та вишні, та черешні. По-через плоти понадвисала червона калина. З-поміж садів видко побої пишні. Серед села стоїть церков - нова, велика, хрести золочені.

- А куди, легіню? - питає молодичка пишна, кароока, біжа з кінвами по воду, та й стала.

- До старого Донди, коли би ласка справити, - кажу я та й став і собі.

- До Донди? - скрикнула молодичка та аж кінви випали їй з рук. - А отеє чого ви до Донди?

- У найми, - кажу.

- У найми? До такого опришка? Та нехай же вас мати божа заступає!

- Ви мене налякали, молодичко: що ж бо то він, той Донда?

- Та єретик на весь світ! Він вісім рік лиш в опришках був! Такий лютий, як гадина, - ви там і три дні не будете!

- Що ж маю робити, молодичко? Рідного батька треба послухати... А де ж він сидить, той ваш Донда?

- А он, бачите, той хутір великий: два горіхи перед самими вікнами, нові ворота.

- Спасибі вам, молодичко. Може, колись зустрінемось.

- Здоровенькі будьте! - прощебетала молодичка та й стрибнула в сутки. Я пішов далі.

Хутір гарний, двори великі; комори, стайні, колешні - усе під побоями, усе нові. В хаті вікна великі, з кватирками.

Вибігла дівчина зустрічати:

- Чи не з тої ріки, легіню? Може, наймит?

- Так є, панночко моя гречна,- кажу я, а тут так і задивився на вроду єї прекрасну та на стан єї препишний. Уся в рантухах да у намистах золотих!..

Увела мене в хату: світлиця аж сяє! Молоді служечки та вірні слуги вештаються то сюди, то туди, - усі тихо, без гомону, щоб навіть і голосу їх не чути. А за столом сидить собі чоловік, великий та плечистий. Сидить собі та люльку курить, а сам такий черлений, як кат; рудий вус аж поза уха закрутив. Я поклонився та й стою.

- Ти Коровайничів? - гукнув.

- Так, - кажу.

- Ти станеш у мене на службу; я вже з твоїм старим зговорив.

- Нічого, - кажу.

- Але я чув, що ти любиш битися? Небоже!.. - та й справив на свою нагайку дротяну, що, мабуть, в два сажні жандарські.

Мене неначе фебра потрясла.

Мій газда ухопив кріс на плечі та вийшов з хати - мабуть, на полювання, - а доньці звелів, аби мені розказала, що я маю до роботи.

Дівчина розказала мені, що треба, та й дала підвечіркувать, а сама сіла собі з якимсь шиттячком у віконця да так уже приязно шиє! Дивлюсь, а се ширинка - тонка-тонесенька. Що шовком закине, так зараз золотом і обведе. А я, як був дурний, так зараз і кажу:

- Панночко-лебідочко, кому ви отеє таку шириночку препишну шиєте? Мабуть...

- Да я отеє братикові, - каже вона зачервонівшись, - отам, за рікою.

Та й глянула у віконце. Аж тут і мій газда на подвір’я. Вона - шиттячко в скриню!

По вечері звелів мені газда в саду спати, щоб садовини пантрувать. От і пішов я у сад.

Нічка була тиха, та зорешлива, та тепла. Місяць розсипається над високими нашими горами; легіні щебечуть на сопілках, а дівчата приспівують по вишниках. Господи, як обгорнуть мене жалі да туга велика! Стала перед моєю душею і мати з поглядом єї тихим та святим, і сестрички мої щирі, і братик мій золотий... І забанував я на батечка свого... Піду, думаю собі, до Черемшу глибокого да втоплюсь... А той Черемош зараз таки коло хутора - так і шумить, так і гуде!