Доки ворожка ворожила - а надворі зорешливо да тихо. Нічого не чути, тілько Дністер гуде та соловейко свище. А в садку, під вишнею, що білим цвітом так і припала, стоїть Тодір з Оленою. Тодір плаче. Олена скубе вишневу квіточку в шматочки.

- Я згублюся,- каже Тодір.

- Який-бо ти незвичайний, Тодоре! - каже Олена,- Нащо собі такі гадки до серця приводити, коли я тебе люблю!

- Ув одно каже, що любить, а за другого йде! - дорік парубок гірко.

- Або так не буває,- каже Олена сміючись,- що хоч повінчані, а з другими кохаються?..

Тодір подивився пильно, покрутив головою та й пішов. Дівчині й «добраніч» не сказав.

- Іди, коли нерозумний! - промовила вдовина дочка згорда.

Махнула рукою та й пішла в хату.

У старої Гребенихи в хаті вінок плетуть да бояр збирають. А Тодор ходить собі понад Дністер та в сопілку грає. Грає, а дрібні сльози так ного й обливають! Заток сопілку за пояс та й заспівав:

Пішов домів. А дома молодший брат уже дожидає.

- А ви де були, бадічку?

- Проходжався; або що таке?

- Да нічо, бадічку; Олена приходила кликати вас у бояри.

Тодір нічого на се не відповів,- пішов у хату.

Стара Дугаїха сиділа за кроснами, ткала сукно. Да як поглянула на Тодора - аж човник з рук упав.

- Синку мій, а тобі що?

- А що ж би? - каже.- Нічого.

- Таже ти почорнів, як та головня!

- Так вам видиться, мамо,- я однакий.

Стара далі ткала, а син пішов у комору на весілля збиратись. Ще й братика молодшого покликав, щоб йому поміг.

За дві години Тодір був убраний, готовий. Черевики на нім брижовані, волоські; ногавиці білі; сорочка рантухова, золотим хірем да мирсою вишивана; пояс браний, боянський; за поясом ширинка; на шиї хустка шовкова; на голові кресаня - в самих павах да в Йорданах волоських, що на цілій Буковині такої, мабуть, не було.

Вийшов з комори. Кучерики русо-золоті, пишно зачесані, повились по головці, засіяли, мов золото. Він підійшов до ненечки своєї старої, став, дивився на неї довго, відтак поцілував її в долонь та й уклонився низенько.

- Ненько,- каже,- благословіть!

- А куди, синку,- питає стара,- на весілля?

- На весілля,- каже.

- Божа тебе мати благослови, душко! Да не барися дуже - я сама в хаті.

- Ба я, може, й забарюся, ненечко...

- Нічого, синку, нічого. Лиш не тужи так дуже. Не судилося, душко,- що ж робити?

Він тогді сплакав. А братик молодший, Василько, як не кинеться йому поза шию!

- Бадічку,- каже,- братику мій дорогий! Куди ви отсе йдете?

- На весілля, Васильку.

- А мені все здається, що я вас більше не побачу! Тодірку, бадічку, братчику мій рідний!..

Тодір поцілував хлопця в чоло, перехрестив, пригорнув до серця.

- Васильку,- каже,- я забарюсь - не лишай неньку!

Уклонився та й пішов.

Пливе Дністер - тихий, як той руський народ, широкий, як його думка, глибокий, як його рани. По тім боці Гали­чина - по сім Буковина.

Вечір був тихий. В Хрешатицькім монастирі дзвонили на вечірню. Місяць сходив поволі; зійшов, засвітив, засіяв - цілу Буковину золотом поволік. Соловейко співав у лузі.

А в лузі стоїть зелений явір; обняв молоду калину, пригорнув до себе. Стара верба нахилилась над ними, знай, та ненька рідна над своїми діточками. Дівина здоймила золоті та пахучі свої кити д горі; коло неї постелився зелений барвінок - пригорнувсь-притулився, задумався. Пишна черемшина вимахує білими своїми вітами, знай, та багацька донька писаними рукавами, а кучерявий дуб стоїть да сміється,- мабуть, до тої фіялочки, що йому на корені зацвіла. Високими да широкими дністровими берегами постелились шовкові трави молоденькі, а по них ходить парубок хороший-прехороший,- ходить да в сопілку грає. Се був Тодір.

Грав він довго: раз весело, що аж серце тріскало, а відтак знов сумно, тужливо. На березі стояв білий камінь. Він сів собі на тім камені, поклав кресак да сопілку біля себе на мураву, склонив голову на руки, задумався. А з села чути було музику, що грала у Олени на весіллі.

«Що сей світ, що його віра, що його любов, що його доля? Світ - дністрова хвиля, віра - отой шум, що на камені сперся, любов...»

Не доказав...

Другої днини найшли тільки кресаню на березі да сопілку.

Я ще тогді парубчак був (уповідає, бувало, мій сусід), як служив я у нашого двірника - Павло Павун звався. Немолодий уже чоловік, удовець, але здоровий, дужий такий, що і за абиякого парубка би не мінявся. І гуляє собі, бувало, і п’є, і з молодицями жартує, і по вечорницях, ходить: парубок, та й годі!

А нам, слугам, у него добре було, дуже добре, бо у Павуна небагато поля було, а худоби ще менше: пара волів, пара коней, дві корові, та й тільки,- от ніщо було і робити, хіба те, що гостів обходити, бо і днини такої не було, аби їх до Павуна не поназліталось, як тої вороні. А він їх, бувало, приймає, як дідич який: і стів сутий, і дорогі вина, і солодкі розолії, і запашні лікери, і ніт вісті які там ще прибаги та лакітки. А пуншу якогось як там, бувало, набражуть, то, матбути, і святі би попились, не то що.

Люди, бувало, і дивуються, відки Павуна на такі видатки стає. Одні казали, що він котел грошей викопав, другі знов - що він нетрудному записався, треті-що він на велику лотерею виграв, четверті - що він собі коло покойного барона, у котрого давно за льокая служив, великі дуже гроші склав; а лиш старі господарі мовчали та головами покручували, але нічо не казали, бо у Павуна, бувало, і урядники гостя, і попи, і пани, а з таким чоловіком годі собі коти дерти, бо і нестямишся, коли тебе козу пасти заставлять.