- О, вже! - каже та й накрив собі очі. Але за часок знов до мене обертається: - Я би, дядечку, пішов до віконця!

Повів я його помаленьку до вікна. Відти було видкося геть-геть аж у гори, що так у ясному сонечку і леліли. А він дивиться, призирається - а далі як припаде ік залізним гратам, як заплаче-заплаче! Не знаю, як лиш ті залізні штаби не потріскали.

- Іду,- каже,- зараз.

Глянув ще раз у сині свої гори, притулив голівку ік холодним гратам - та й уже по нему.

- Марку! - кричу.- Марку! Бог з тобою, опам’ятайся!

А він лиш хляв на мене, як той явір підтятий».

Так розповідав не раз старий гайдук, а сльози, як горох, котяться по снідій того тварі.

Пішла скоро поголоска й волоським повітом. Приїхала стара та й узяла дочку з собою. Да що з того, коли навіть і неню собі не пізнає.

- А ти хто? - питає ув одно.

- Таже я твоя неня, доню! - голубить стара, умиваючись кривавими слізоньками.

Вона лиш покиває голівкою:

- Та ти мені не неня! - каже.- А де ж ти мені неня?..

Одної неділеньки рано і змилася сама, і зчесалася сама, і убралася сама да так уже гарно! Навіть і заквітчалася. Стара вже не ходить по двору та не молиться богу!

- Ачей, господь милий,- каже,- умилосердиться і на мене грішну. Ачей, матіночка Христова помилує дитину мою нещасливу!

А вона, сердешна, припала перед образами, мов янгіль який молящий,- саме проти віконця, а сонічко присвітило на личко її біле-білесеньке та на чоло ясне. А вона зняла ручки до матері.

- Матіночко,- каже,- ану, припадьте і ви та кажіть мені «отченаш», а я за вами казатиму.

Стара припала та й проказала їй і «царю небесний», і «святий боже», а вона, сердешна, вже так красно та пильно говорить! Аж у «отченаші» зупинилась:

- Ненечко,- каже (та й справляє пальчиком у віконце),-ах, матіночко моя, адіть - о-о!.. Ох, ненечко моя, любко!

- Да бог з тобою, доню! - голубить стара.- Таже там нема нічо, серце, нічо нема; ади, у віконці - там лиш от склівочка з квіточками, з твоїми квіточками, душко.

- А межи квіточками мій Марочко! Адіть, адіть, ненечко, як він мене мило кличе-викликає! А який же він красний! Ох, да який же він красний, ненечко моя! Да який же він ясний та убраний... а на чолу йому зіронька сяє! Ану, дивіть, ненечко: а так що зіронька?

- Дитино моя дорогая, дитино моя люба! - просить мати, схопивши її за ручки.- Бог з тобою, там нема нічо...

- Оф!! - скрикнула та й ухопилася у сердечка.- Іду, милий, іду, милесенький мій, жди...

Та й повалилась мамці своїй на коліна - без душі.

У два роки віддавалася й Оленка. Господи, що за красива дівчина з неї вибралась: кров та молоко! Але стара її вже не силувала.

- Іди,- каже,- доню, за кого тобі мило та любо; а я собі піду у монастир, чей бих там спокутувала гріхи свої неспасенні. Да чи і простить мені бог, що я три душечці погубила?..

Так стара, бувало.

А її донечка вибрала собі молоденького слюсаря - легіника не то на всі гори та на всю Буковину, але на цілу руську Україну! Господи, що за речі він роблював: що креси, що пістолети, що ножі, а що вже за топірчики мудерні зсипав! - то не найдеться в світі. І оці порошниці, що на мені, то він робив. А ще хвалився оногди, що має піти до Станіслава та на Марковім гробу хрест покласти, але хрест раз такий, аби в світі не було такого.

Най йому бог допомагає, на що гадає.

Я був оден у свого батька, а батько багатир був! Бувало, і по вісім наймитів тримають, бо було до чого. А мені і сокири не дадуть в руки взяти, не то що.

- Що тобі,- кажуть,- роботов клопотатись, коли є кому і без тебе!

- Як же мені без роботи жити,- кажу я,- коли мені нудно?

- Чому би не нудно! - стануть ненечка, бувало, гніватись.- Ану тільки кріс да в ліс! Що ж би то я заячика печеного попоїла...

А вони умисне оце кажуть, щоб мене від роботи відгулити. Ніщо тогді вже й робити: беру кріс та йду.

А в неділю чи там у празник, то сестри мене, бувало, аж проклинають, бо ненька від самого досвіта нічо не діють, лиш їм дорікають: «А сорочка Іванова яка? А ширинка яка? А він про вас і чорний ходить, і незмитий, а він сяк, а він так, хоть вас три в хаті!» Таке сердешним сестрам, бувало, піється через мене. Да коби хоть було за що, а то на мені і сорочка, як папір, і ширинка, як мак, і голова вимита да вичесана, що вже ліпше хіба в якого принца,- а неньці ще недогода. Отак-то я дома проживав. А батечко, аби лиш неділя: «Ану, сину, ану на базар, ану нагулятись, доки молодий!» - та й мені карбованців зо два в черес. Отак-то я пробував у свого батечка.

Да недовго набувся: прийшла вербецирка - а гусарський майор тільки цмокнув, як мене побачив.

Кучерики мої золоті да кохані, пішли ви попід ноги!..

У нашому селі не було кращого парубка, як той Сидір Чобанюків,- бувало, аж сіяє, де стане; а що вже до стрілецтва вдався, то і не сказати. Бувало, не мине таке літо, щоб він тих два або і три ведмеді не вбив,- за іншу дич і не згадувати. А увійти до него в світлицю - то нічо не видко, як лиш ті роги оленеві да зброю стрілецьку, по розсішках навішану. Були там і такі роги, що в 24 розсіх, коли не більше. А що вже зброя! А що вже коник на стайні, сивий, як голуб! А що вже седельце турецьке да поводи шовкові, сріблом цвітковані!..

Зо Сидором жили ми собі ліпше, як два рідні брати; да як нам і не жити було, коли оба жваві, оба хороші, багацькі сини,- сказано - єдинчуки, а ще до того оба стрільці! Ні пообідаємо оден без одного, ні повечеряємо. Чи він, бувало, до мене прибіжить, чи я до него: говоримо, сміємось, радимось, полюємо або посідлаємо собі коники - та гайда в заліжку! А як і то ні - а ми полягаємо собі в чердаці, позакурюємо люльки та станемо собі наші стрілецькі придабашки уповідати або так що...

- А ти чув,- кажу,- що Сав’юкову Катерину завили?

Він зареготавсь, аж му люлька з зубів випала.

- Еге,- каже,- ні перша, ні послідня!

- Хло’, чи лиш не твоя причина?

Він регочеться.

- Негоже так, братику! - став я єму дорікати.- Чому не женишся?

- Ще,- каже,- напротив себе не вишукав.

- Або ж Сав’юкова Катерина не против тебе?

- Видиш, що ні!

- А чому ж, братчику?

- Бо тому, що ні!

- Хіба принцезни ждеш?

- Я принцезни не жду, а такої жду, щоб ся не дала па­рубкові на підмову. Тепер знаєш якої?

- І не знайшов? - кажу.

- Видиш, що ні! - гримнув та й став ся ще гірш сміяти, а далі: - Да ти пусту оце бесіду звів, Іване; говорім що гарнішого. Уповім ти, як я вчора з ведмедем боровся.

- Що ти кажеш!..

Отак ми, бувало, з Сидором.

Нас відобрано одної днини двадцять: декого до єгрів, декого до парми, а мене до гусарів. А скоро нам присягу прочитали - звелів нас оден офіцер під арешт дати.

- А знайте,- каже,- щоб вам на завтра страву поприносили, бо рушите кождий до свого полку.

Я вже так прошуся:

- Пане офіцер,- кажу,- сизий мій, пустіть мене домів хоть попрощатись. Я завтра на коли скажете, на тогді став’юся. Пустіть, мене, пустіть!..

Офіцер засміявся.

- Війте,- каже до мого батька (а вони були тогді війтом),- що оце за парубок? Можна го до завтра пустити?

- Це мій син,- кажуть батько, а сльози їм лиш кіть-кіть по білій бороді.- Коли ласка, пане, то можете го пустити, я ручу за него.

От і пустили.

Дома сум. Ненечка лежя на постелі півмертві, сестра одна і друга стоя по кутах та плачуть собі тихесенько, а старша сестра голосить у коморі да лагодить мені шмаття на завтра.

Я сів кінці стола да плачу і собі. «Чи побачу я вже гори свої красні, чи почую я ще моєго батечка ласкавого голосу, мою ненечку, сестрички, дружечки?»

Отак я думаю да плачу-плачу,- аж Сидір, побратим мій дорогий, на двері. Як прийшов з полювання, в кресі да в порошницях, так і прилетів до мене, сизий мій.