— Добряче ми обплутали його гвинт! — звеселився Френк. — Чудово, Генрі!

— Тепер тільки б вітер протримався… — скромно зауважив Генрі.

“Анжеліка” посунула далі, залишивши застиглий на місці буксир; він ставав дедалі меншим і меншим, і все ж зі шхуни побачили, що буксир сів на мілину, а люди вистрибнули за борт і рушили убрід до берега.

— Нумо, заспіваймо нашої! — весело вигукнув Генрі і завів:

Станем спинами до щогли….

— Усе це добре, сер, — перебив їх капітан Трефезен, коли Моргани закінчили перший куплет; він поводив плечима в такт співу, очі його блищали. — Але вітер ущух, сер. Знову штиль. Як же ми тепер виберемося з бухти Юкатан? “Долорес” не пошкоджена. Ми тільки затримали її, і все. Якийсь негр пірне під судно, звільнить гвинт, і тоді вони миттю здоженуть нас.

— Але тут недалеко до берега, — зауважив Генрі, змірявши поглядом відстань, і, обернувшись до Енріко, запитав: — Що тут на цьому березі, сеньйоре Солано? Хто тут живе: індіанці племені майя чи плантатори?

— Є і плантатори, є й індіанці, — відповів Енріко. — Але я добре знаю ці місця. Якщо на шхуні залишатися небезпечно, то на березі, мені здається, ми будемо в безпеці. Там ми дістанемо і коней, і сідла, і м’ясо, і хліб. Кордильєри недалеко. Чого ж нам ще треба?

— А як же Леонсія? — дбайливо поцікавився Френк.

— Вона вроджена амазонка, і мало знайдеться американців, котрих вона не перевершила б у верховій їзді, — відповідав Енріко. — Тому я порадив би вам — якщо ви, звичайно, згодні — спустити на воду велику шлюпку, якщо “Долорес” нас наганятиме.

РОЗДІЛ VIII

— Усе гаразд, шкіпере, все гаразд, — запевнив Генрі капітана-метиса, який стояв поруч з ними на березі і, здавалося, не насмілювався попрощатися та повернутися на “Анжеліку”, що дрейфувала неподалік на застиглій поверхні бухти Юкатан.

— Це, так би мовити, відхилення від курсу, — пояснив Френк. — Приємне слівце — “відхилення”. А ще приємніше, коли поталанить відхилитися за задуманим планом.

— А якщо не вдається, — заперечив капітан Трефезен, — тоді це називається зовсім іншим словом, і досить неприємним: “катастрофа”.

— Це й сталося з “Долорес”, коли ми обплутали її гвинт, — розсміявся Генрі. — Але ми не знаємо, що таке катастрофа. Ми називаємо це інакше: відхилення від курсу. І на доказ нашої віри в успіх залишаємо з вами двох синів сеньйора Солано. Альварадо і Мартінес знають фарватер як свої п’ять пальців. Вони виведуть вас звідси, коли повіє сприятливий вітер. Начальник поліції женеться не за вами. Він нас переслідує. І як тільки ми вирушимо в гори, він кинеться навздогін з усім своїм загоном.

— Хіба ти не розумієш? — утрутився Френк. — “Анжеліка” у пастці. Якщо ми залишимося на борту, шеф захопить і нас, і “Анжеліку”. От ми і вирішили відхилитися від курсу і піти в гори. Він гайне за нами. І це дасть “Анжеліці” змогу щезнути. Ну а нас йому не впіймати.

— А раптом я втрачу свою шхуну? — не відставав темношкірий шкіпер. — Якщо вона наскочить на скелі, я напевно втрачу її, адже проходи тут такі небезпечні!

— Тоді тобі заплатять за неї, я тобі вже про це казав! — промовив Френк зі зростаючим роздратуванням.

— А скільки ще в мене було усяких витрат…

Френк витяг блокнота й олівця, нашвидку написав кілька слів і передав записку капітану.

— Вручиш це сеньйору Мельхіору Гонсалесу в Бокас-дель-Торо, — сказав він. — І одержиш у нього тисячу золотих. Це банкір, мій агент. Він і розплатиться з тобою.

Капітан Трефезен недовірливо подивився на записку.

— Не бійся, він цілком платоспроможний, — запевнив його Генрі.

— Так, сер, я знаю, сер, що містер Френк Морган відомий і багатий джентльмен. Але наскільки він багатий? Можливо, усе його багатство менше мого скромного надбання? У мене от є “Анжеліка”, я за неї нікому жодного песо не винен. Я маю дві незабудовані міські ділянки в Колоні і ще чотири в порту Блекоті, — я можу на них добряче розбагатіти, коли “Юнайтед фрут компані” почне будувати там свої склади…

— А ну-бо, Френку, скільки батько тобі залишив? — запитав Генрі, аби піддражнити метиса. — Рахуючи в кругленьких?

Френк знизав плечима і невиразно відповів:

— Більше, ніж у мене пальців на руках і на йогах.

— Це доларів, сер? — запитав капітан.

Генрі похитав головою.

— Тисяч, сер?

Генрі знову похитав головою.

— Мільйонів, сер?

— Ось тепер ти поцілив у яблучко, — відповів Генрі. — Містер Френк Морган досить багатий, аби купити майже всю республіку Панаму, не рахуючи каналу.

Метис-капітан недовірливо подивився на Енріко Солано.

— Містер Морган цілком порядний джентльмен, — підтвердив той. — ’ Мені це добре відомо. Я одержував гроші — тисячу песо — за його запискою, адресованою сеньйорові Мельхіору Гонсалесу в Бокас-дель-Торо. Ці гроші он там, у торбі.

І він кивком вказав у той бік, де Леонсія, сидячи на тюках, заради розваги заряджала вінчестер. Мішок, уже давно запримічений капітаном, лежав біля її ніг.

— Не можу подорожувати без грошей, — зніяковіло пояснив Френк своїм супутникам. — Адже не знаєш, коли тобі може знадобитися долар. Якось увечері в мене зламалася машина в Сміт-Рівер-Корнерс, неподалік від Нью-Йорка; при мені була тільки чекова книжка, і уявляєте — я залишився в цьому містечку без цигарок.

— А я одного разу на Барбадосі повірив було білому джентльмену, що зафрахтував моє судно, аби ловити літаючих риб… — почав капітан.

— Ну гаразд, капітане, до побачення, — обірвав його Генрі. — Повертайся ліпше до себе на борт, бо ми вже рушаємо.

І невеликий загін на чолі з Енріко подався в гори, так що капітану Трефезену не залишалося нічого іншого, як скоритися. Він допоміг матросам зіпхнути шлюпку у воду, вліз у неї, сів за стерно і наказав гребти до “Анжеліки”. Озираючись час від часу, він бачив, як його пасажири звалили на себе поклажу і незабаром зникли в прибережних заростях.

Незабаром подорожани вийшли на просіку, де кілька груп пеонів вирубували незайманий тропічний ліс і викорчовували пні, аби насадити там каучукові дерева для фабрики автомобільних шин. Леонсія йшла поруч із батьком на чолі загону. Її брати, Рікардо й Александро, з поклажею простували слідом, а Френк і Генрі, теж із ношею, замикали хід.

Високий сухорлявий старий, схожий на ідальго, котрий бадьоро тримався в сідлі, побачивши цю дивну процесію, пустив свого коня прямо через повалені дерева і ями назустріч подорожанам.

Упізнавши Енріко, він скочив з коня, зняв перед Леонсією сомбреро, а з Енріко обмінявся міцним рукостисканням, як давній, щирий друг. У його вітаннях і поглядах світилося захоплення Леонсією.

Розмова велася іспанською зі швидкістю кулемета: зараз же було викладено прохання допомогти кіньми й отримано люб’язну згоду; потім відбулося знайомство з Морганами. За латиноамериканським звичаєм, плантатор запропонував свого коня Леонсії; сам підтягнув стремена і допоміг дівчині сісти в сідло. Від сапу, пояснив вій, на його плантації загинули майже всі верхові коні, але в його головного доглядача ще залишився цілком пристойний кінь, якого віддадуть Енріко.

Він щиро й у той же час з гідністю потис руку Генрі і Френку, а потім зо дві хвилини кучеряво запевняв їх у тім, що кожен друг його дорогого друга Енріко — друг і йому. Енріко почав розпитувати плантатора про дорогу в Кордильєри і згадав про нафту. Френк відразу нашорошив вуха.

— Ви хочете сказати, сеньйоре, — втрутився він у розмову, — що в Панамі знайшли нафту?

— Звичайно, — поважно кивнув головою плантатор. — Ще наші предки знали, що в нас є нафтові фонтани. Але по-справжньому взялася за діло тільки компанія “Ермосільйо”, котра нишком надіслала сюди своїх інженерів-грінго і, зробивши розвідку, почала скуповувати землі. Кажуть, тут ціле нафтове море. Я особисто нічого в нафті не розумію. Знаю тільки, що вже зроблено чимало свердловин і роблять їх далі, а нафти так багато, що вона заливає все навколо. Кажуть, що її не можуть утримати під землею: такий її тиск. Їм зараз потрібний нафтопровід, аби подавати нафту до океану, і вони почали його будувати. А поки нафта тече прямо по каньйонах, і збитки через це неймовірні.