І Королева, що чула його слова і бачила його захоплене обличчя, посміхнулася гордовито і ніжно: якого люблячого чоловіка знайшла вона.

— Ну, а леді… мм… відповідала тобі взаємністю? — запитав Пасмор.

Королева побачила, як Френк багатозначно кивнув.

— Вона кохає мене так само, як і я її, — серйозно відповів він. — Це я знаю напевно. — Він раптом підвівся зі свого крісла. — Почекай, я зараз покажу тобі її.

Френк рушив до дверей, а Королева, втішена його словами, миттєво шаснула до сусідньої розкішної кімнати, яку покоївка називала вітальнею. Вона з дитячим хвилюванням уявляла собі, як здивується Френк, не знайшовши її в постелі, і лукаво дивилася йому вслід. А він вибіг широкими мармуровими сходами і за хвилину повернувся. Серце Королеви легенько стислося, коли вона побачила, що він не виявляє ніякого занепокоєння з приводу її відсутності в спальні. У руці він ніс клапоть тонкого білого картону і, не оглядаючись, пройшов прямо в бібліотеку.

Припавши до замкової щілини, Королева побачила, що він поклав картон перед Джонні Пасмором і сказав:

— Зваж сам. Ось вона.

— Але чому в тебе такий трагічний вигляд? — запитав Джонні Пасмор після ретельного вивчення фотографії.

— Тому що ми зустрілися занадто пізно. Я був змушений побратися з іншою. І я попрощався з нею назавжди за кілька годин до її вінчання з іншим. Їхній шлюб був вирішений до того, як ми познайомилися. Та, з якою я одружився, щоб ти знав, — теж гарна, чудова жінка. Я все життя буду відданий їй. Але, на лихо, вона ніколи не заволодіє моїм серцем.

Ці слова відкрили Королеві всю гірку правду. Їй стало зле і вона схопилася за серце. Хоча розмова в бібліотеці тривала, вона вже не чула ні слова. Величезним зусиллям волі вона опанувала себе. Нарешті, зсутулившись, схожа більше на скорботну тінь тієї вродливої і гордої жінки, якою вона була лише кілька хвилин тому, Королева пройшла через вестибюль і повільно, ніби в страшному сні, піднялася сходами. Опинившись у спальні, вона втратила самовладання. Люто зірвала з пальця Френкову обручку, жбурнула на підлогу й почала топтати її ногами. Зірвала із себе пічний чепчик і черепашачі шпильки і теж заходилася їх топтати. Потім, здригаючись від плачу і бурмочучи щось невиразне, Королева впала в ліжко. Її трусило як у лихоманці, але, коли Френк, ідучи до своєї кімнати, заглянув до неї в спальню, вона доклавши всіх зусиль, вдала, що спить.

Година, поки він заснув, здалася їй вічністю. Вона встала, взяла оздоблений самоцвітами кинджал, привезений із Долини Загублених Душ, і обережно, навшпиньки, пробралася до його кімнати. Там на нічному столику лежав цей шматок картону — велика фотографія Леонсії. Королева нерішуче спинилася, стискаючи до болю у пальцях кинджал. Кого ж ударити: чоловіка чи Леонсію? Вона ступнула до ліжка і вже занесла руку для удару, та сльози, що ринули з її очей, — ніби пелена туману, сховали від неї чоловіка. Вона зітхнула й опустила руку, яка стискала кинджал.

Тоді вона швидко наблизилася до столика. Її увагу привернули блокнот і олівець. Вона надряпала два слова, вирвала з блокнота аркушик, поклала фотографію Леонсії на блискучу, поліровану поверхню столу, накрила її цим аркушем і завдала удару кинджалом. Вістря поцілило межи очі суперниці і увігналося в дерево. Руків’я захиталося і завмерло.

Доки в Нью-Йорку Ріган спритно продовжував широкий наступ на всі акції Френка, а Френк і Беском марно намагалися з’ясувати, хто їх так притис, у Панамі теж відбувалися не менш важливі події, що звели Леонсію і сімейство Солано з Торесом та начальником поліції, і аж ніяк не останню роль відігравав у цих подіях відіграв повновидий китаєць І Пин.

Старенький миршавий суддя, призначений начальником поліції, солодко дрімав на засіданні суду в Сан-Аитоніо. Ось уже близько двох годин він сопів, час від часу скидаючись головою і щось глибокодумно бурмочучи ві сні, хоча справа, яка розглядалася, була досить серйозною: підсудному загрожувало двадцять років ув’язнення в Сан-Хуан, де навіть найміцніші люди витримували не більше десяти. Але судді не було потреби вслухуватися в те, що розповідали свідки чи в суперечки сторін: він заздалегідь виніс вирок, задовольняючи бажання шефа. Нарешті захисник закінчив свою досить велику промову, секретар суду чхнув, і суддя прокинувся. Він бадьоро озирнувся навколо і прорік:

— Винний.

Ніхто не здивувався, навіть сам підсудний.

— Завтра оголосимо вирок! Наступна справа!

Суддя лагодився вже знову зануритися в сон, як раптом побачив Тореса і начальника поліції, що входили до зали. З того, як блищали очі шефа, суддя відразу зрозумів, що треба робити, і швидко закрив судове засідання.

За п’ять хвилин, коли зала спорожніла, начальник поліції сказав:

— Я був у Родрігеса Фернандеса. Він говорить, що це справжній камінь і що хоча від нього чимало відійде під час шліфування, проте він готовий дати за нього п’ятсот доларів золотом. Покажіть камінчик судді, сеньйоре Торес, а заодно й решту, ті, що побільші.

Тут Торес почав брехати. Він змушений був брехати: не міг же він зізнатися в тім, що Солано і Моргани з ганьбою відібрали в нього самоцвіти, його самого викинули з гасієнди! і так майстерно він брехав, що переконав навіть начальника поліції, а суддя — той узяв на віру все, що вимагав шеф, зберігаючи незалежне судження лише щодо спиртних напоїв. Розповідь Тореса, якщо звільнити її від безлічі квітчастих подробиць, якими той оздобив оповідь, зводилася ось до чого: він, Торес, був певен, що ювелір занизив оцінку каменів, і тому відправив їх своєму агенту в Колон з наказом переслати далі — у Нью-Йорк, фірмі “Тіффані”, — для оцінки, а можливо, і для продажу.

Коли вони вийшли з зали суду і почали спускатися сходами між глинобитними колонами, що зберігали сліди куль від революцій, начальник поліції сказав:

— Отже, оскільки нам необхідний захист закону, аби вирушити по ті коштовності, а головне, оскільки ми обидва любимо нашого доброго друга — суддю, ми виділимо йому скромну частку з того, що знайдемо. Він заступатиме нас на час нашої відсутності в Сан-Антоніо і, якщо буде потреба, захищатиме нас ім’ям закону.

Саме тоді за однією з колон, низько насунувши на очі капелюха, сидів І Пин. Був він тут не випадково, бо давно вже зрозумів, що найцінніші секрети, які турбують серця людей, як правило, пов’язані з судом. Саме тут, досягти апогею, вибухають пристрасті. Ніхто не знає, коли можна натрапити на таємницю чи почути якийсь секрет. І от І Пин, як рибалка, що закинув у море сіть, спостерігав за позивачами і відповідачами, за свідками обох сторін і навіть за завсідниками судових засідань та випадковою публікою.

Цього ранку єдиною людиною, що вселила І Пину неясні надії, був обірваний старий пеон, що виглядав так, ніби все життя безпробудно пив і тепер затне, коли йому негайно не піднесуть скляночку. Очі в нього були мутні, з червоними повіками, але на виснаженому обличчі проглядалася вперта рішучість. Коли зала суду спорожніла, він вийшов і зайняв позицію на сходах під колоною.

“Навіщо, власне, він тут стоїть? — запитував себе І Пин. — Адже в суді залишилося лише троє верховод Сан-Антоніо: шеф, Торес і суддя! Який зв’язок міг існувати між ними або кимсь із них та цим жалюгідним п’яничкою, що під палючими променями полуденного сонця дрижить, ніби на морозі?” Хоча І Пин і не знав нічого, але підсвідомо відчував, що зачекати варто: а раптом, як це не малоймовірно, щось та й вивідає! Отже, вмостившись за колоною, незважаючи на спопеляюче проміння сонця, І Пин набрав вигляду людини, що любить погрітися на осонні. Старий пеон зробив крок, похитнувся, мало не впав, але зумів привернути увагу Тореса і змусити його відстати від своїх супутників. А ті, трохи пройшовши, зупинилися, чекаючи на нього. Вони переминалися з ноги на ногу і всіляко виявляли нетерплячку, ніби стояли на розпеченій жаровні, хоча й вели між собою жваву розмову.