То був середніх років китаєць, товстий і круглолиций. Його обличчя світилося добродушністю, властивою товстим людям. Звали його І Пин. Він мав м’які манери, вкрадливі і такі ж солодкі, як його ім’я. До старенької, що дріботала з ним поруч, важко спираючись на його руку, він був надзвичайно уважний. Коли вона спотикалася через слабість і втому, він зупинявся і чекав, поки вона відпочине і набереться сил. Тричі за час підйому він давав їй по ложечці французького бренді зі своєї кишенькової фляги.

Посадивши бабусю в тінистому куточку подвір’я, І Пин сміливо постукав у парадні двері. Звичайно, заявляючись кудись у своїх справах, він користувався чорним ходом, але досвід і розум підказували йому, коли потрібно користуватися парадними дверима.

Покоївка-індіанка, відчинивши йому, пішла доповісти про нього у вітальню, де сидів зі своїми синами безутішний Енріко Солано: він ніяк не міг заспокоїтися після того, як Рікардо привіз звістку про загибель Леонсії в печері майя. Покоївка повернулася на ґанок і передала відвідувачу, що сеньйор Солано погано себе почуває і нікого не приймає. Усе це вона сказала досить шанобливо, хоча перед нею був простий китаєць.

— Гм, — сказав І Пин і взявся вихваляти себе, щоб викликати до себе більше поваги і спонукати покоївку вдруге піти до хазяїна і передати йому записку.

— Адже я не якийсь кулі^[33]. Я пристойний китаєць. Я багато учився в школі. Я говорю іспанською мовою. Я говорю англійською мовою. Я пишу іспанською. Я пишу англійською. Дивись: зараз я напишу дещо іспанською сеньйорові Солано. Ти не вмієш писати і не прочитаєш, що я написав. А я написав, що я — І Пин. І живу в Колоні. Прийшов сюди, щоб побачити сеньйора Солано. У мене до нього важлива справа. Надто важлива. Вельми таємна. Я написав усе це тут, на папері, але ти не можеш цього прочитати.

Проте він не сказав служниці, що його записка закінчувалася словами:

“Сеньйорито Солано, я маю велику таємницю”.

Записку цю, очевидно, одержав Александро — старший із синів Солано, бо відразу помчав до дверей, випереджаючи покоївку.

— Кажи, у чому справа! — накинувся він на товстого китайця. — Що там таке? Розповідай! Мерщій!

— Вельми гарна справа. — І Пин не без задоволення відзначив схвильованість Александро. — Я заробляю великі гроші. Я купую… як це називається?.. таємниці. Я продаю таємниці. Надто гарна річ.

— Що тобі відомо про сеньйориту Солано? — крикнув Александро, хапаючи його за плече.

— Все. Вельми важливі відомості…

Але Александро вже не в володів собою. Він ледве не поволік китайця прямо до вітальні, де сидів Енріко.

— У нього є новини про Леонсію! — крикнув Александро.

— Де вона? — хором вигукнули Енріко та його сини.

“Ого!” — майнуло в голові І Піна. Такий загальний запал хоч і сприяв його витівці, проте схвилював навіть його самого.

Зрозумівши його міркування як переляк, Енріко підняв руку, наказуючи синам замовкнути, і спокійно звернувся до свого гостя:

— Де вона?

“Ого! — знову подумав І Пин. — Сеньйорита, виходить, пропала. Це нова таємниця. Вона може дещо принести І Пину. Вродлива дівчина з такої знатної і багатої родини десь поділася, — у латиноамериканській країні такі відомості вигідно мати. Якогось дня вона може одружитися — були ж такі чутки в Колоні! — а потім колись може посваритися з чоловіком або чоловік з нею, і тоді вона або її чоловік, — то байдуже, хто з них, — може заплатити значну суму за цю таємницю”.

— Ця сеньйорита Леонсія, — сказав він нарешті з хитрою скрадливістю, — вона не ваша дочка. У неї інші тато й мама.

Проте на Енріко, пригніченого загибеллю Леонсії, давня сімейна таємниця, повідомлена йому китайцем, не справила ніякого враження.

— Авжеж, — підтвердив Енріко. — Я взяв її за дочку, коли вона була ще дитиною, але про це ніхто з чужих не знає. Дивно, що ви це знаєте. Та мене не цікавить те, що мені і без вас відомо. Мене цікавить зараз інше: де вона?

І Пин поважно і співчутливо похитав головою.

— Це зовсім інша таємниця, — сказав він. — Можливо, я довідаюся про неї теж. Тоді я продам її вам. А поки в мене є давня таємниця. Ви не знаєте, хто були тато і мама сеньйорити Леонсії. А я знаю.

Старий Енріко не зумів приховати цікавості, викликаної цим інтригуючим повідомленням.

— Говори, — наказав він. — Назви імена, доведи, що не справді так, і я винагороджу тебе.

— Ні. — І Пин заперечно похитав головою. — Так недобре вести справи. Я свої справи веду інакше. Ви мені заплатите — я вам скажу. Мої таємниці — гарні таємниці. Я завжди доводжу свої таємниці. Ви дасте мені п’ятсот песо й оплатите великі витрати на дорогу з Колона до Сан-Антоніо і назад у Колон. А я назву вам ім’я тата й мами.

Енріко Солано кивнув на знак згоди і тільки було зібрався наказати Александро принести гроші, як раптом покоївка-індіанка ввірвалася, ніби ураган, до кімнати. Підбігши до Енріко Солано з такою стрімкістю, якої ніхто не міг від неї очікувати, вона в сльозах заламала руки, бурмочучи щось нерозбірливе, але — і це було видно — не з горя, а від щастя.

— Сеньйорита!.. — нарешті вимовила вона здавленим шепотом, кивком голови і поглядом показуючи на двір. — Сеньйорита!..

Тут усі забули про І Пина та його секрет. Енріко разом зі своїми синами вискочив у двір і побачив там Леонсію, Королеву й обох Морганів, укритих пилюкою, які злазили з мулів, котрих, судячи з вигляду, вони найняли у верхів’ях річки Гвалаки. А тим часом двоє слуг-індіанців, покликані на допомогу покоївкою, виводили з гасієнди товстого китайця та його стару супутницю.

— Приходьте іншим разом, — говорили вони. — Зараз сеньйор Солано зайнятий важливою справою.

— Звичайно, я прийду іншого разу, — люб’язно запевнив їх І Пин, нічим не видаючи свого засмучення і розчарування через те, що угода була перервана тієї миті, коли гроші були майже в його руках.

Але ішов він вельми неохоче. Тут було повне роздолля для його діяльності. Саме повітря, здавалося, напоєне секретами. Вій. почував себе женцем, якого виганяють із землі Ханаанської^[34], не давши зібрати багатий урожай. Якби не ретельність слуг-індіанців, І Пин неодмінно сховався б десь за рогом будинку і хоч одним оком глянув би на прибулих. Але доводилося підкоритися й іти; на півдорозі, почуваючи, як лантухом повисла на ньому баба, він зупинився і, щоб підбадьорити свою супутницю, улив їй у рот подвійну порцію бренді.

Енріко зняв Леонсію з мула, перш ніж вона встигла зістрибнути сама, — так не терпілося йому скоріше пригорнути її до серця. Кілька хвилин чулися лише гучні вітання: це брати Леонсії, обступивши дівчину з усіх боків, бурхливо висловлювали їй свою радість і любов. Трішки заспокоївшись, вони побачили, що Френк уже допоміг іншій жінці зійти з мула і тепер стоїть з нею поруч, тримаючи її руку у своїй і очікуючи, поки на них звернуть увагу.

— Це моя дружина, — сказав Френк до Енріко. — Я поїхав у Кордильєри по скарби і ось що знайшов. Бачили ви коли-небудь людину, якій би так щастило?

— Але й вона пожертвувала величезним скарбом, — хоробро пробурмотіла Леонсія.

— Вона була Королевою в маленькому королівстві, — пояснив Френк, кинувши на Леонсію вдячний і захоплений погляд.

І та поспішила пояснити:

— Вона врятувала усім нам життя і пожертвувала своїм маленьким королівством.

І Леонсія в пориві великодушності обійняла Королеву за стан і, відірвавши її від Френка, повела в гасієнду.

У пишному середньовічному іспанському костюмі, пошитому з урахуванням смаків Нового Світу — які й нині можна бачити на знатних плантаторах Папами, — Торес їхав дорогою уздовж берега до гасієнди Солано. Поруч нього пружними стрибками, — видно було, що за необхідності він може обігнати кращого з коней Тореса, — біг величезний білий пес. Торес саме звертав на покручену дорогу, що вела до садиби Солано, коли йому трапився І Пин (китаєць зупинився на перехресті, щоб дати перепочити своїй старій супутниці). Проте Торес звернув на цю дивну пару не більше уваги, ніж на дорожню грязюку. Маска бундючності, надягнута разом з пишними шатами, не дозволяла йому виявляти до них інтерес, і він лише кинув оком по їхніх обличчях.