Тут події почали нагромаджуватися одна на одну з неймовірною швидкістю. Недогарок свічки розпався, запалала калюжка олії, а разом з нею спалахнув і хмиз. Але Генрі, що приземлився в юрбі Загублених Душ, накрившись парашутом, ніби ковдрою, двома стрибками опинився біля своїх друзів і розкидав палаючий хмиз. Лише на мить відвернувся він від цього заняття, коли жрець Сонця зробив спробу перешкодити йому. Ударом у вилицю він поклав старого служителя Бога Сонця на спину, а доки той приходив до тями і зводився на ноги, Генрі встиг розрізати мотузки на Леонсії, Френку і Торесі. Він простягнув було руки, аби обійняти Леонсію, проте вона відштовхнула його, сказавши:

— Хутко! Пояснювати ніколи! Падайте на коліна перед Торесом і робіть вигляд, що ви його раб… І не говоріть англійською.

Генрі нічого не розумів, а тут ще й Френк упав до ніг їхнього заклятого ворога.

— Отак! — пробурмотів Генрі, приєднуючись до Френка. — Оце штука. Це, мабуть, гірше, ніж щуряча отрута.

Їх підтримала Леонсія, а за нею і всі Загублені Душі розпростерлися перед капітаном да Васко: адже до нього на їхніх очах прилетів небесний вісник із Сонця! Усі лежали на землі, крім жерця: вражений тим, що сталося, він розгубився, чи слід йому теж визнати божественність чужоземця. На ту мить підступний диявол, що жив у душі Тореса, змусив його перебрати міру у виконанні своєї ролі.

Пихато, як його повчав Френк, Торес підняв праву ногу і поставив її на шию Генрі, боляче придавивши йому при цьому вухо.

Генрі аж підскочив.

— Як ви смієте, Торесе! — заволав він, кидаючи того на землю, як нещодавно жбурляв на землю жерця.

— Ну, тепер все пропало, — безнадійно зітхнув Френк. — Кінець божественній комедії!

І справді, жрець Сонця все збагнув, і радісно підкликав своїх списоносців. Але Генрі приставив до живота старого жерця револьвер, і той, відразу згадавши легенди про смертоносні снаряди, начинені таємничою речовиною, іменованою “порох”, примирливо посміхнувся і жестом наказав тим відступити.

— Це вище за моє розуміння, — заявив він, звертаючись до свого племені і раз у раз поглядаючи на дуло пістолета Генрі. — Я змушений вдатися до останнього засобу: пошлемо гінця, аби він розбудив Ту, Що Мріє. Нехай скаже їй, що із неба, можливо, навіть із Сонця, спустилися чужоземці до нас, що тільки її мудрість висвітлить нам те, чого ні ми, ні навіть я не можу зрозуміти.

Списоносці оточили групу, що складалася з Леонсії, двох Морганів і Тореса, й повели їх через добре, хоч і примітивно, оброблені поля, що весело зеленіли, через швидкі струмки і невеликі гайки, через пасовища з травами по коліна, де паслися низькорослі корови, не більші від телят.

— Це, мабуть, дійні корови, — сказав Генрі. — А які красиві! Але бачили ви коли-небудь таких карлиць? Дужий чоловік міг взяти на плечі найбільшу з них і понести.

— Гадаю, ти помиляєшся, — заперечив Френк. — Глянь-но он на ту, чорну. Б’юся об заклад, що вона важить не менше трьохсот фунтів.

— Скільки ставиш? — запитав Генрі.

— Називай сам цифру, — була відповідь.

— Сто доларів твоїх проти ста моїх, — заявив Генрі, — що я можу покласти її на плечі і понести.

— Згода.

Але на чиєму боці була правда, так і залишилося невідомим, бо як тільки Генрі зробив крок убік, списники гримасами і жестами змусили його повернутися і йти далі.

Проходячи біля підніжжя похмурої скелі, вони побачили нагорі череду кіз.

— Свійські, — сказав Френк. — Бачите, он і пастушки.

— Недарма я був упевнений, що рагу нам давали з козлятини, — сказав Генрі. — Я завжди любив кіз. Якщо Та, Що Мріє, чи як там її називають, скасує рішення жерця і залишить нас живими і якщо нам випаде жити з Загубленими Душами до останку, проситимуся на головного чабана кіз цього королівства. Тоді я побудую вам, Леонсіє, гарненький котедж, і ви станете придворною постачальницею сирів.

Але на цьому його фантастичний план припинився, бо вони вийшли на берег озера такої невимовної краси, що Френк аж свиснув, Леонсія заплескала в долоні, а Торес пробурмотів щось вельми схвальне. Озеро бездоганної овальної форми мало з милю завдовжки і понад півмилі завширшки. Тільки один будинок вклинювався в обрамлення з дерев, бамбукових заростей і чагарників навколо озера, що не переривалися навіть біля підніжжя скелі, де найпишніше буяв бамбук. Гладенька поверхня озера так чітко відбивала довколишні гори, що око не змогло б відділити, де кінчається і де починається дійсність.

Леонсія недовго милувалася пейзажем. За кілька хвилин вона розчаровано помітила, що вода в озері аж ніяк не кришталева.

— Шкода, що вода каламутна!

— Це тому, що в долині родючий ґрунт, — пояснив Генрі. — Шар чорнозему тут кілька сот футів заввишки.

— Уся ця долина колись, імовірно, була дном озера, — втрутився в розмову Френк. — Гляньте на скелю — на ній видно лінії колишнього рівня води. Цікаво, чому воно так обміліло?

— Швидше за все землетрус відкрив якийсь підземний стік, і озеро обміліло до нинішнього рівня; воно і зараз спадає. Цей шоколадний колір свідчить, що в нього увесь час вливаються нові потоки довколишніх вод і змитий чорнозем не встигає осідати.

— А ось, нарешті, і будинок! — сказала Леонсія за п’ять хвилин, коли, завернувши за виступ скелі, вони побачили низеньку, схожу на бунгало, будівлю, приліплену до скелі над самим озером.

Палі будинку були з товстих стовбурів дерев, стіни з бамбука, а дах із соломи. Будинок стояв так відокремлено, що потрапити до нього можна було або підпливши на човні, або по містку футів двадцяти завдовжки і таким вузеньким, що на ньому не могли б розійтися два чоловіки. На кожному кінці містка стояли по двоє юнаків-вартових. Підкоряючись жесту жерця Сонця, що йшов попереду, юнаки-вартові пропустили всю групу. Обоє Моргани помітили, що списники, які супроводжували їх від Великого Дому, залишилися по той бік містка.

Перейшовши місток і зайшовши в бунгало, вони опинилися у великій кімнаті, умебльованій хоча й примітивно, але краще, ніж можна було сподіватися в Долині Загублених Душ. Трав’яні мати на підлозі милували око тонким плетінням, а бамбукові штори, які прикривали прорізи вікон, вишуканою майстерністю. Дальній кінець кімнати прикрашала величезна золота емблема Сонця — така ж, як над вівтарем біля Великого Дому. Та над усе полонених вразили дві живі істоти, котрі навіть не ворухнулися, коли вони зайшли. Під сонячним диском на невеликому підвищенні стояло ложе з безліччю подушок — напівдиван-напівтрон. А на цьому ложі серед подушок спала жінка в хітоні, пошитому з якоїсь м’якої мерехтливої тканини, котрої наші мандрівники ніколи не бачили. Груди її тихо здіймалися і опускалися. Вона, безумовно, не належала до племені. Загублених Душ, цих звироднілих нащадків караїбів та іспанців.

На голові в неї була тіара зі щирого золота з коштовними каменями такої величини, що вона здавалася короною.

Перед жінкою на підлозі стояли два золотих триніжки; під одним жеврів вогонь, а на другому, значно більшому, височів величезний золотий казан. Між триніжками, не кліпаючи і не рухаючись, ніби сфінкс, лежав величезний, білий як сніг, собака, схожий на вовкодава. Побачивши гостей, він вп’явся в них.

— Ця жінка — справжня леді, достоту королева, і мрії в неї, звичайно, теж королівські, — шепнув Генрі.

Жрець гнівно глянув на нього.

Леонсія дивилася на сплячу затамувавши подих, а Торес здригнувся, перехрестився і сказав:

— От ніколи не чув, що в Долині Загублених Душ є таке диво. Ця жінка — справжня іспанка. Більше того, вона — шляхетної кастильської крові. І очі в неї мають бути сині — це так само точно, як те, що я стою тут. Але яка вона бліда! — Він знову здригнувся. — У неї неприродний сон. Схоже, що її обпоїли якимось зіллям і обпоюють досить давно.