— Говори, — різко наказав він. — Що там за секрет?

— Ви б не хотіли, щоб інший чоловік одружився з сеньйоритою Леонсією?

— Припустімо, що ні. То й що?

— Уявіть собі, що є секрет, і тоді той, інший чоловік, не може одружитися з сеньйоритою Леонсією.

— Що ж то за секрет? Говори, хутко!

— Спочатку, — І Пін похитав головою, — ви заплатите мені шістсот доларів золотом, а вже потім я скажу вам свій секрет.

— Добре, заплачу, — охоче сказав Торес, хоча в нього й на думці не було дотримати слова. — Ти спочатку скажи мені, у чому справа, і, якщо я побачу, що ти не набрехав, я заплачу тобі. Ось, дивися! — І він витяг з кишені на грудях набитого банкнотами гаманця.

І Пин неохоче повів його до бабусі, що очікувала на березі.

— Ця стара жінка не бреше, — сказав він. — Вона хвора. Незабаром помре. Вона боїться. Вона говорила зі священиком у Колоні. Священик сказав, що вона мусить розкрити секрет, інакше після смерті вона потрапить до пекла. Вона не збреше.

— Припустімо, що вона не збреше. Але що ж вона може сказати мені?..

— Ви мені заплатите?

— Звичайно. Шістсот доларів золотом.

— Ну то слухайте. Вона народилася в Кадіксі, в Іспанії. Вона була чудова служниця і чудова годувальниця. І ось вона найнялася в одну англійську родину, що подорожувала по її країні. Вона довго жила в цій родині. Навіть виїхала з ними до Англії. Потім, — ви ж знаєте, іспанська кров вельми гаряча, — вона образилася на ту родину. А в них була маленька дівчинка. Вона украла дівчинку і втекла разом з нею в Панаму. Цю маленьку дівчинку сеньйор Солано взяв за доньку. У нього було багато синів і жодної доньки. І ось він зробив цю маленьку дівчинку своєю донькою. Але бабуся не сказала йому прізвище цієї дівчинки. А вона зі знатної і надзвичайно багатої родини. Вся Англія знає їх. Їхнє прізвище Моргани. Ви чули це прізвище? До Колона приїхали люди із Сан-Антоніо і сказали, що дочка сеньйора Солано одружується з англійцем на прізвище Морган. Так цей грінго Морган — брат сеньйорити Леонсії.

— Ага! — вигукнув Торес у злісному захопленні.

— А тепер заплатіть мені шістсот доларів золотом, — сказав І Пин.

— Я тобі вельми вдячний за те, що ти такий дурень, — сказав глузливо Торес. — Колись ти, можливо, навчишся краще продавати свої секрети. Секрети — це не черевики і не червоне дерево. Сказав секрет — і немає його, шукай вітру в полі. Ось він віє на тебе — дивишся, а його й немає. Як мара… Хто його бачив? Ти можеш відібрати назад черевики або червоне дерево. Але ти не можеш відібрати назад секрет, якщо ти його розповів.

— Ми з вами говоримо про мару, — спокійно сказав І Пин. — Вона справді зникає. Ніякого секрету я вам не говорив. Вам це все приснилося. Якщо ви станете про це розповідати, вас запитають, хто вам сказав. Ви скажете: “І Пин”. А І Пин скаже: “Ні”. І тоді усі скажуть: “Вам це приснилося” — і будуть з вас сміятися.

І, почуваючи, що співрозмовник починає здаватися перед перевагою його логіки, І Пин багатозначно замовк.

— Ми з вами поговорили, і наша розмова розтанула в повітрі, — продовжував він за якусь мить. — Ви правильно сказали, що слово — це мара. А я, коли продаю секрети, то продаю не мару. Я продаю черевики. Я продаю червоне дерево. Продаю докази. Точні докази. Вони чимало потягнуть на терезах. Якщо їх записати на папері — за всіма правилами, щоб запис був законним, — папір можна порвати. Але факти не папір, їх можна вкусити й поламати собі зуб. Слова зникли, як ранковий туман. А в руках у мене залишилися докази. І за докази ви заплатите мені шістсот доларів золотом, інакше люди будуть глузувати з вас за те, що ви слухаєте мару.

— Гаразд, — погодився Торес, якого перекопав І Пин. — Показуй мені твої докази, щоб одні я міг порвати, як папір, а інші — спробувати на зуб.

— Спершу заплатіть мені шістсот доларів золотом.

— Після того як ти покажеш мені свої докази.

— Ви спочатку викладете шістсот доларів — і докази ваші. Хочете — рвіть їх, як напір, хочете — кусайте. Ви обіцяли заплатити. Але обіцянка — вітерець, мара. Мені ж потрібні гроші справжні, а не примари. Заплатіть мені справжніми грішми, аби я міг порвати їх чи спробувати на зуб.

Зрештою Торес здався і заплатив за докази: старі листи, дитячий медальйон і дитячі іграшки, оглядом яких він залишився цілком задоволений. І Торес не тільки запевнив І Пина, що задоволений угодою, а й на настійну вимогу останнього навіть виплатив йому зайву сотню, щоби той викопав для нього одне доручення.

Тим часом у ванній кімнаті, що з’єднувала дві спальні, Генрі і Френк, зодягнені у свіжу білизну, голилися безпечними бритвами і наспівували:

А на своїй гарно вмебльованій половині Леонсія, за допомогою двох кравчинь-індіанок, привітно і великодушно втаємничувала Королеву в тонкощі вбрання цивілізованої жінки, і їй було і смішно, і сумно. Королева — жінка до самих кісток — не приховувала свого невтримного захоплення від чарівних суконь, білизни і прикрас у шафах Леонсії. Обидві мали щире задоволення від порпання в гардеробі, а вправні кравчині, зробивши там стібок, а там зайву складку, тим часом підганяли кілька суконь Леонтії на трохи худішу й нижчу постать Королеви.

— Вам зовсім не потрібний корсет, — зауважила Леонсія, оглядаючи Королеву. — Такий стан, як у вас, має одна жінка зі ста. Уперше бачу такі довершені форми. Ви… — Леонсія замовкла і відвернулася, ніби шукаючи шпильку на столі, а насправді, аби приховати схвильованість. Опанувавши себе, вона продовжувала: — Ви чарівна наречена, і Френк може пишатися вами.

Коли Френк співаючи покінчив з голінням, у двері постукали. Він обірвав пісню, а відчинивши двері, побачив Фернандо, одного з молодших синів Солано, який тримав у руці телеграму. Френк узяв її і прочитав:

Зайшовши до вітальні, обидва Моргани побачили там Енріко та його синів, що відкорковували пляшки з вином.

— Не встиг одержати свою доньку, — сказав Енріко, — як знову втрачаю її. Але цього разу, Генрі, не така тяжка втрата. Завтра справимо весілля. І чим скоріше, тим краще. Адже цей мерзотник Торес, напевно, уже зараз розбовкав по всьому Сан-Антоніо, що Леонсія їздила з вами в гори.

Але перш ніж Генрі встиг висловити йому свою вдячність, до кімнати увійшли Леонсія і Королева. Тоді Енріко підняв келих і промовив:

— За здоров’я нареченої…

Леонсія, не зрозумівши, узяла зі столу келих і глянула на Королеву.

— Ні, ні, — сказав Гецрі, беручи в неї келих, аби передати Королеві.

— Зачекайте, — сказав Енріко, — я ще не скінчив. Я виголошую тост. Отже, за наречених!

— Ви з Генрі завтра вінчаєтеся! — пояснив Александро Леонсії.

Хоч як це було несподівано і гірко для Леонсії, проте вона опанувала себе і навіть з удаваною веселістю поглянула Френку в очі.

— Ще один тост! — вигукнула вона. — За здоров’я наречених!

Френк і так доклав уже чимало зусиль, аби погодитися на шлюб із Королевою і зберігати при цьому зовнішній спокій. Тепер же, почувши про майбутнє вінчання Леонсії, він не міг залишатися спокійним. І Леонсія відразу помітила це. Його страждання дало їй таємну втіху, і вона майже зраділа, коли побачила, що він під якимось приводом залишив кімнату.

Ще до цього він показав усім телеграму. Його добробут поставлено на карту, тому необхідно негайно дати відповідь. І він попросив Фернандо спорядити верхівця, щоб той відвіз телеграму на урядову радіостанцію в Сан-Антоніо.