І Пин тим часом уважно стежив за розмовою гордовитого Тореса і жалюгідного пеона, не випускаючи жодного слова чи жесту.

— Ну, що там ще? — грубо запитав Торес.

— Грошей, трішки грошей! Заради Бога, сеньйоре, трішки грошей! — скиглив старий.

— Ти ж одержав своє, — гаркнув на нього Торес. — Коли я їхав, я дав тобі вдвічі більше того, що тобі потрібно, щоб прожити не два тижні, як звичайно, а цілий місяць. Так що тепер ти в мене ще два тижні не одержиш жодного сентаво.

— Я всім заборгував, — продовжував пхикати старий, весь аж тремтячи від алкогольної спраги.

— Хазяїну пулькерії “У Петра й Павла”? — безпомилково вгадав Торес.

— Хазяїну пулькерії “У Петра й Павла”, — відверто зізнався той. — І дошка, на якій він записує мої борги, уже вся заповнена. Мені тепер ні краплі в борг не дадуть. Я бідний, нещасний чоловік: тисяча чортів гризе мене, коли я не вип’ю пульки.

— Брудна свиня, ось хто ти!

Старий раптом випростався з дивною гідністю, немов осінений найбільшою мудрістю, і навіть перестав тремтіти.

— Я стара людина, — урочисто мовив він. — У моїх жилах і в моєму серці холоне кров. Бажання молодості згасли. Моє розбите тіло не дає мені можливості працювати, хоч я і добре знаю, що праця дає полегшення і забуття. А я не можу ні працювати, ні забутися. Їжа викликає в мене відразу й біль у шлунку. Жінки для мене — то чума; мені огидно подумати, що я колись жадав їх. Діти? Останнього зі своїх дітей я поховав дванадцять років тому. Релігія лякає мене. Смерть? Я навіть у сій з жахом думаю про неї. Пулька — о боги! — це єдина моя розрада, тільки вона і залишилася в моєму в житті! Ну й що ж, якщо я п’ю занадто багато? Адже це тому, що мені потрібно багато чого забути й у мене залишилося занадто мало часу, щоб погрітися на осонні, перш ніж пітьма навіки затьмарить мої старечі очі.

Торес зробив нетерплячий рух, ніби збираючись піти: просторікування старого явно дратували його.

— Кілька песо, лише кілька песо! — благав старий пеон.

— Жодного сентаво! — рішуче відрізав Торес.

— Гаразд! — так само рішуче сказав старий.

— Що це означає? — роздратовано запитав Торес, запідозривши недобре.

— Ти що, забув? — відповів старий настільки багатозначно, що І Пин нагострив слух: з якої це причини Торес виплачує старому щось на кшталт пенсії чи допомоги?

— Адже я плачу тобі, як ми й домовилися, за те, щоб ти забув, — сказав Торес.

— Я ніколи не забуду, того, що бачили мої старі очі. А вони бачили, як ти всадив ніж у спину сеньйора Альфаро Солано, — відповів старий.

Хоча І Пин продовжував нерухомо сидіти за колоною, вдаючи людину, що гріється на осонні, внутрішньо він “підхопився на ноги”. Солано — люди імениті й багаті. І те, що Торес убив одного з них, — секрет, за який можна одержати чималий куш.

— Тварюка! Брудна свиня! Бидло! — Торес люто стиснув кулаки. — Ти смієш так говорити лише тому, що я занадто добрий до тебе. Тільки бовкни що-небудь — і я миттю вишлю тебе до Сан-Хуана. Ти знаєш, що це означає. Тебе не тільки уві сні буде переслідувати страх перед смертю, а й наяву. При одному погляді на мишоїдів ти тремтітимеш від жаху — адже ти знатимеш, що вже незабаром вони роздовбають твої кістки. І там немає пульки. Ті, кого я відправляю туди, забувають навіть, який у неї смак. Ну, що ж? Га? Ось так краще. Ти почекаєш ще два тижні, і тоді я знову дам тобі грошей. А не будеш чекати — не бачити тобі ні краплі пульки до самої смерті; я вже постараюся, щоб мишоїди Сан-Хуана зайнялися тобою.

Торес крутнувся на підборах і пішов геть. І Пин дивився вслід йому і двом його супутникам доти, поки всі троє не зникли; тоді він вийшов з-за колони і побачив, як старий, утративши надію похмелитися, упав на землю і, охаючи, стогнучи, завиваючи, тіпався всім тілом в агонії; пальці його безтямно шарпали лахміття разом зі шкірою, немовби він зривав з себе безліч сколопендр. І Пин сів поруч з ним і розіграв спектакль — він був великий вигадник і мастак на такі штуки. Витягши з кишені кілька золотих і срібних монет, він заходився перелічувати їх; цей мелодійний і чистий брязкіт здавався вухові збожеволілого від спраги пеона дзюркотом і бульканням цілих фонтанів пульки.

— Ми з тобою мудрі люди, — сказав йому І Пин у пишномовному іспанському стилі, продовжуючи бавитися монетами, тим часом як п’яниця знову заходився пхикати і клянчити кілька сентаво на скляночку пульки. — Ми з тобою мудрі люди, старий. Посидьмо тут і розповімо один одному, що нам відомо про чоловіків і жінок, про життя і кохання, про гнів і раптову смерть, про лють, що спалює серця, і про холодну сталь, яку встромляють у спину. Коли ти розповіси мені щось цікаве, я дам тобі стільки пульки, що вона в тебе з вух потече і затопить очі. Ти любиш пульку, га? Ти хочеш випити зараз скляночку, зараз, незабаром?

Ця ніч, коли начальник поліції і Торес споряджали під покровом ночі свою експедицію, знаменна була і для родини в гасієнді Солано. Події розгорталися досить швидко. По обіді на широкій веранді гасієнди усі чоловіки Солано, включаючи Генрі, який увійшов тепер до родини через Леонсію, пили каву і палили сигарети. Раптом на сходах, осяяних місяцем, з’явилася якась дивна постать.

— Неначе якась мара! — сказав Альварадо Солано.

— Але мара досить товста, — додав його брат-близнюк Мартінес.

— Зовсім це не мара, а звичайний китаєць, такого не проткнеш пальцем! — розсміявся Рікардо.

— Та це ж той самий, котрий завадив нам із Леонсією побратися, — зауважив Генрі Морган, упізнавши гостя.

— Продавець секретів! — зі сміхом докинула Леонсія. — І я вельми шкодуватиму, якщо він не приніс нічого новенького.

— Чого тобі треба, китайцю? — різко запитав Алесандро.

— Симпатичний новий секрет, надто симпатичний новий секрет. Може, купите? — радісно заговорив І Пин.

— Твої секрети занадто дорогі, — збив його запал Енріко.

— Так, і цей новий симпатичний секрет вельми дорогий, — смиренно ствердив китаєць.

— Забирайся геть! — наказав старий Енріко. — Я сподіваюся ще довго прожити, але до самої своєї смерті більше не слухатиму твоїх секретів.

Проте І Пин, незважаючи на смиренний тон, тримався досить упевнено.

— У вас був гарний брат, — сказав він. — І цей ваш гарний брат, сеньйор Альфаро Солано, якось помер від удару ножем у спину. Чи не цікавий секрет, га?

Але Енріко, весь тремтячи, уже схопився на рівні із нетерпінням закричав:

— Ти щось про це знаєш?

— Скільки дасте? — запитав І Пин.

— Усе, що в мене є! — крикнув Енріко і, повернувшись до Александро, додав: — Ти домовся з ним, синку. Добре заплати йому, якщо він може підтвердити свої слова свідченням очевидця.

— Атож, — сказав з гідністю І Пин, — свідок є. Він бачив усе на власні очі. Він бачив, хто застромив у темряві ніж у спину, сеньйора Альфаро. Його ім’я…

— Ну, ну? — задихався Енріко.

— Тисячу доларів за його ім’я, — сказав І Пин, обмірковуючи, в якій валюті зажадати цю суму. — Тисячу доларів золотом, — нарешті проговорив він.

Енріко забув, що всі грошові переговори він доручив вести старшому сину.

— Де твій свідок? — заволав він.

І Пин тихенько покликав когось, і з кущів біля веранди виліз старий п’яниця. Він, як справжня мара, повільно наблизився до сходів і, похитуючись, почав підніматися.

Саме цієї пори на околиці міста двадцять вершників, — серед яких були й жандарми Рафаель, Ігнасіо, Августіно і Вісенте, — охороняли караван із двадцяти мулів, очікуючи наказу шефа вирушати в Кордильєри в якусь таємничу експедицію.

Вони знали тільки те, що на спині в найбільшого мула, якого тримали осторонь від інших тварин, навантажено двісті п’ятдесят фунтів динаміту. Ще вони знали, що затримка відбувається через сеньйора Тореса, який поїхав кудись узбережжям зі страшним убивцею з племені кару — Хосе Мапчено, котрий з ласки Божої та їхнього шефа ось уже скільки років уникає шибениці, яка вже давно за ним плаче.