РОМАНИ

Переклад з польської Дмитра Андрухова

Художник В. Ф. Яворський

Київ, Видавництво «Молодь», 1987

Післямова В. І. Дмитревського

Перекладено за виданням:

Stanislaw Lem. Solaris. Edem.

«Iskry», Warszawa, 1982.

Рівно о дев’ятнадцятій за бортовим часом я пройшов повз тих, що зібралися довкола колодязя, й по металевому трапу спустився в капсулу. Вона була така тісна, що в ній ледве можна було розставити лікті. Отож коли я вкрутив наконечник шланга в патрубок, який стирчав із стінки капсули і мій скафандр роздувся, я вже не міг навіть поворухнутися. Я стояв, — точніше висів, — у повітряному ложі, злившись в одне ціле з металевою шкаралупою.

Звівши очі, я побачив крізь опукле скло стіни колодязя, а вище — схилене над ним Моддардове обличчя. За мить воно щезло, і в капсулі зробилося темно — це нагорі опустили важкий захисний конус. Вісім разів завили електромотори, які затягували гайки. Потім засичало повітря, яке нагнітали в амортизатори. Очі поступово звикали до темряви. Я розрізняв уже ясно-зелені обриси табло — єдиного в кабіні.

— Ти готовий, Кельвін? — пролунало в навушниках.

— Готовий, Моддард, — відповів я.

— Ні про що не турбуйся. Станція тебе прийме, — сказав він. — Щасливої дороги!

Не встиг я відповісти, як нагорі щось заскреготало, і капсула здригнулась. Я мимохіть напружив м’язи, але вже більше нічого не відчув.

— Коли старт? — запитав я і вловив якийсь шерех, немовби на мембрану посипався дрібненький пісок.

— Ти вже летиш, Кельвін. Бувай здоров! — десь зовсім поруч пролунав голос Моддарда.

Важко було в це повірити, але прямо перед моїм обличчям відкрилася широка щілина, і я побачив крізь неї зірки. Я намагався відшукати Альфу Водолія, до якої прямував «Прометей», але марно. Небо цих обширів Галактики було мені невідоме, я не знав тут жодного сузір’я; за вузьким віконцем вихорився іскристий пил. Я чекав, коли заблимає перша зірка. Але так і не дочекався — зорі просто зблідли й почали зникати, розпливаючись на поруділому тлі. Я зрозумів, що перебуваю вже у верхніх шарах атмосфери. Стиснутий з усіх боків пневматичними подушками там, що й не поворухнешся, я міг дивитися тільки просто себе. Горизонту поки що не було видно. А я летів і летів, зовсім не відчуваючи цього. Лише тіло моє поволі й підступно огортав пал. Іззовні долинав тихий, пронизливий скрегіт, немовби по мокрому склу водили якимсь металевим предметом. Якби не цифри, що мигтіли на табло, я б і гадки не мав, з якою велетенською швидкістю падає капсула. Зірок попереду вже не було. Оглядову щілину затопило руде світло. У моїх скронях лунко гупала кров, обличчя пашіло, в потилицю дув холодний струмінь із кондиціонеру; а пошкодував, що мені не вдалося побачити «Прометея» — коли автоматичний пристрій відкрив оглядову щілину, він опинився вже, мабуть, за межами видимості.

Капсула здригнулася раз, удруге, потім почалася нестерпна вібрація; вона пробивала всі ізоляційні оболонки, повітряні подушки й проникала в глиб мого тіла — ясно-зелені обриси табло розмазалися. Та я не відчував анінайменшого страху, бо не для того прилетів із такої далечі, щоб загинути оце зараз біля самісінької мети подорожі.

— Станція Соляріс! — закричав я. — Станція Соляріс! Станція Солярісі Зробіть що-небудь.

Здається, я втрачаю стабілізацію. Станція Соляріс, говорить Кельвін. Прийом.

І знов я проґавив, важливий момент — появу планети. Вона раптом виникла переді мною, — величезна, пласка; за розмірами смуг на її поверхні я міг визначити, що перебуваю ще далеко від неї, точніше, високо, бо вже поминув ту невловну межу, коли відстань від небесного тіла стає висотою. Я падав. Усе ще падав. І виразно відчував це навіть тепер, коли заплющив очі. Втім, я відразу ж розплющив їх — хотілося побачити якнайбільше.

Почекавши ще кілька десятків секунд, я знову почав викликати станцію. Але й цього разу не отримав ніякої відповіді. В навушниках залпами тріщали атмосферні розряди. Вони чітко вирізнялися на тлі шуму, такого глибокого й низького, неначе то був голос самої планети. Оранжеве небо в оглядовій щілині запливло більмом. Скло потьмяніло; я мимохіть зіщулився, наскільки мені дозволили це зробити пневматичні подушки, та наступної миті зрозумів, що то були хмари. Вони лавиною майнули вгору й щезли. А я все ще планерував, опиняючись то в яскравому сонячному сяйві, то в тіні; капсула оберталася довкола вертикальної осі, і величезний, мовби розбухлий сонячний диск розмірено пропливав перед моїми очима, з’являючись ліворуч і щезаючи праворуч. Нараз крізь шум і тріск просто в вухо мені заторохтів далекий голова

— Станція Соляріс — Кельвіну, станція Соляріс — Кельвіну! Все гаразд. Ви під контролем станції. Станція Соляріс — Кельвіну. Приготуватися до посадки в момент нуль, повторюю, приготуватися до посадки в момент нуль, увага, починаю. Двісті п’ятдесят, двісті сорок дев’ять, двісті сорок вісім…

Між окремими словами лунало уривчасте попискування — очевидно, говорив автомат. Це було принаймні дивно. Звичайно, коли на станцію прибував хтось новий, та ще й прямо з Землі, всі, хто міг, бігли на посадочний майданчик. Однак часу на роздуми, що б це могло означати, в мене не було, бо велетенське кільце, яке описало довкола мене сонце, разом з рівниною, куди я летів, раптом стали дибки; після першого крену почався другий, у протилежний бік; я гойдався, мов важок величезного маятника, намагаючись побороти нудоту, і нараз побачив на поверхні планети, покарбованій, брудно-ліловими та чорнуватими смугами, маленьку шахівницю з білих і зелених цяток — орієнтир станції. Тієї ж миті від верху капсули щось з тріском відірвалося — довге намисто кільцевого парашута гучно залопотіло… В цих звуках було щось до болю земне — перший після стількох місяців шум справжнього вітру.

Далі все відбулося дуже швидко. Досі я тільки знав, що падав. Тепер я це побачив. Біло-зелена шахівниця навально наближалася; вже можна було розгледіти, що її намальовано на видовженому, китоподібному сріблястому корпусі з голками радарних антен, з рядами темних ілюмінаторів, і що цей металевий колос не лежить на поверхні планети, а висить над нею, відкидаючи на чорнильно-чорне тло власну тінь — еліптичну пряму ще густішої чорноти. Водночас я помітив фіолетові хвилі на поверхні Океану, які ліниво перекочувалися, зненацька сліпучо-пурпурові по краях хмари шугнули високо вгору; далеке й пласке небо між ними спалахнуло буро-оранжевою барвою; потім усе розпливлося — я ввійшов у штопор. Перш ніж я встиг подати сигнал, короткий удар повернув капсулу в вертикальне положення; в оглядовій щілині ртутним блиском спалахнув розхвильований аж до самісінького обрію, затягнутого імлою, Океан; стропи й куполи парашута миттю відділилися й, гнані вітром, понеслися над хвилями, а капсула якось особливо, м’яко й плавно загойдалась, як це завжди буває в штучному гравітаційному полі, а тоді ковзнула вниз. Останнє, що я встиг помітити, були ґратчасті злітні катапульти й двоє величезних, заввишки, мабуть, з кількаповерхову будівлю дзеркал ажурних радіотелескопів. Щось зупинило капсулу з пронизливим скреготом сталі, яка пружинисто вдарилася у сталь, щось піді мною відчинилося, і металева оболонка, в якій я летів стоячи, протягло зітхнувши й засичавши, закінчила свою стовісімдесятикілометрову подорож.