— Ну, що ти на це скажеш? — стоячи навколішки, запитав Координатор Інженера, який копирсався в колекції, вихопленій із «складу» на лотку.

— Поки що нічого. Ходімо далі, — відповів Інженер, підводячись, але було видно, що настрій у нього трохи піднявся.

Вони вже розуміли, що цех немовби ділиться на кілька секцій, щоправда, нічим не відгороджених одна від одної, але відмінних внутрішнім циклом виконуваних процесів. Виробниче устаткування, — весь цей ліс, що звивається, корчиться, маче щупальці, й сопе, — було скрізь однакове.

Через кількасот метрів люди наштовхнулися на секцію, яка, виконуючи ті самі операції, що й попередня, звиваючись, плягмкаючи, сопучи, несла в своїх стравоходах, скидала у відкриті колодязі, спускала згори, поглинала, обробляла, складала й плавила… ніщо.

Скрізь, де в попередніх секціях можна було спостерігати, як ці розпечені заготовки або холонучі вже оброблені предмети мандрують у різні боки, вгору, вниз, тут усі ці складні перетворення замінювала порожнеча.

Вирішивши спочатку, що виріб зовсім прозорий і тому його не видно, Інженер висунувся далеко над викидачами й спробував схопити рукою те, що мало вилетіти з роззявлених пащ, але не виявив нічого.

— Якесь божевілля, — з острахом сказав Хімік.

Та Інженер чомусь нітрохи не був цим приголомшений.

— Дуже цікаво, — заявив він, і всі пішли далі, в напрямку секції, з якої долинав дедалі наростаючий шум.

Здавалося, мільйони важких, вологих шкур падали на великий, слабо напнутий барабан. Нараз довкола посвітлішало.

З десятків схожих на кийки бурульок, які гойдалися високо вгорі, під самісінькою стелею, сипався справжній град чорних на тлі склистого даху предметів, вдарявся в товсті діафрагми, що підставлялися під них то з одного, то з другого боку, розгорталися вертикально й розмірено розбухали, неначе їх роздимав газ, — усі вони були прозоро-сірі, мов пузирі, — і, підхоплений на півдорозі клубками змієподібних рук, опускався до самого низу. Тут вони акуратно шикувалися, предмет біля предмета, квадратами, рівними шеренгами, тимчасом як із протилежного боку через певні інтервали виповзала величезна маса, сплющена, мов у кита лоб, і з протяжним зітханням усмоктувала «готову’ продукцію» по кілька рядів нараз.

— Склад, — флегматично пояснив Інженер. — Згори поступають готові вироби, а це щось схоже на транспортер — воно підбирає їх і знову включає в замкнутий цикл.

— Ти звідки знаєш? Може, тут якраз навпаки? — запитав Фізик.

— Сам бачиш, що склад уже повний.

Ніхто справді тут майже нічого не зрозумів, але всі мовчки простували далі.

Було близько четвертої, коли Координатор наказав вертатися назад. Вони стояли в секції, яка складалася з двох відділів. Перший виробляв товсті диски з вухоподібними ручками, другий відрізав ці ручки й кріпив на їхньому місці фрагменти еліптичних кружалець, після чого диски мандрували в підземелля, звідки незабаром поверталися гладенькими, «оголеними», як сказав Лікар, щоб знову їх було піддано процесові приварювання ручок, схожих на вуха.

Коли всі опинилися на рівнині й закрокували під ще досить високим сонцем у той бік, де залишили намет і рюкзаки, Інженер заявив:

— Ну, потроху прояснюється.

— Справді? — з відтінком іронії кинув Хімік.

— Так, — підтвердив Координатор. — Що ти можеш про це сказати? — обернувся він до Лікаря.

— Це труп, — відповів той.

— Тобто як це — труп? — здивувався Хімік, який нічого не розумів.

— Труп, який рухається, — докинув Лікар.

Кілька хвилин усі йшли мовчки.

— Чи можу я нарешті довідатися, що це означає? — не без роздратування запитав Хімік.

— Дистанційно керований комплекс для виробництва різноманітних деталей, який з плином часу зовсім розрегулювався, бо його залишили без жодного нагляду, — пояснив Інженер.

— Он як! І давно, по-твоєму…

— Цього я не знаю.

— З дуже великим наближенням І з не меншим ризиком можна висловити гіпотезу, що… мінімум кілька десятків років, — сказав Кібернетик.

— А можливо, й ще раніше. Якби я довідався, що це сталося двісті років тому, то теж нітрохи не здивувався б.

— Або й тисячу, — флегматично докинув Координатор.

— Як тобі відомо, контрольні електричні мозки розрегульовуються в темпі, що відповідає коефіцієнтові… — почав Кібернетик, але Інженер урвав його:

— Вони можуть працювати на іншому принципі, ніж наші, і взагалі ми навіть не знаємо, чи це електронні системи. Особисто я в цьому дуже сумніваюся. Будівельний матеріал не металевий, якийсь напіврідкий.

— Не будемо вдаватись у подробиці, — сказав Лікар, — краще давайте з’ясуємо: що ви про все це думаєте? Тобто які висуваєте припущення? Бо для мене це темна ніч.

— Ти маєш на увазі жителів планети? — запитав Хімік.

— Так, я маю на увазі жителів планети.

Пізно вночі люди дісталися до пагорба, над яким високо стримів корпус ракети. Щоб прискорити ходу, а також уникнути зустрічі з жителями павучого гаю, вони перетнули його в тому місці, де зарості розступалися на кільканадцять метрів, неначебто їх вивернув на обидва боки якийсь велетенський плуг — на порослих мохом відвалених скибах буяли тільки оксамитові лишайники.

Раптові сутінки впали на рівнину, коли людям було вже чітко видно скісний силует ракети, отож вони обійшлися навіть без допомоги ліхтарів. Усі були голодні, але ще більше стомлені, через те вирішили розіпнути намет на поверхні. Фізика так мучила спрага, — вода скінчилася в них по дорозі назад, — йому так хотілося пити, що він, не гаючи й секунди, подався тунелем у корабель і довго не повертався. Накачаний намет було вже майже встановлено, коли з глибини тунелю долинув його крик. Двоє підскочили до лазу й допомогли йому вибратися на поверхню. Руки в нього трусилися, й він був такий схвильований, що ледве міг говорити.

— Що сталося? Заспокойся! — навперебій кричали йому товариші.

Координатор міцно схопив його за плечі.

— Там… — Фізик показав на корпус корабля, що темнів над ними, — там хтось був…

— Що?

— Звідки ти це взяв?

— Хто був?

— Не знаю.

— То чому ти вважаєш, що в ракеті хтось був?

— По… по слідах. Я помилково зайшов до навігаційної — там перед цим було повно грунту, а зараз його немає.

— Як то немає?!

— Немає. Там майже чисто.

— А де ж грунт?

— Не знаю.

— Ти заглядав до інших приміщень?

— Так. Тобто я… забув, що в навігаційній був грунт, І спершу не звернув на це уваги, бо дуже хотів пити, пішов на склад, відшукав воду, але мені не було в що її зачерпнути. Тоді я подався до твоєї каюти, — він глянув на Кібернетика, — а там…

— Що там, до дідька?!

— Усе вкрите якимсь слизом.

— Слизом?

— Так, прозорим, липким слизом, мабуть, сліди його ще лишилися на моїх черевиках! Я нічого не бачив і тільки трохи згодом відчув, що мої підошви прилипають до підлоги.

— Може, там витекло щось із цистерн або відбулася якась хімічна реакція, ти ж бо знаєш, що в лабораторії перебито половину посуду.

— Не мели дурниць! Посвітіть-но на мої ноги.

Пляма світла ковзнула вниз й освітила Фізикові черевики, які подекуди блищали, мовби були обтягнені плівкою безбарвного лаку.

— Це ще не аргумент, що там хтось був, — невпевнено сказав Хімік.

— Та я навіть і тоді ще не зметикував, що воно й до чого! Взяв кухоль і повернувся на склад. Я відчув, що підошви мої прилипають, однак не звернув на це уваги. Напився води і коли вже вертався назад, на думку мені раптом спало зазирнути до бібліотеки, сам не знаю чому. Мені було трохи маркітно, але ні про що таке я ще не думав. Я відчинив двері, посвітив, а там чисто — ані грудочки грунту! А я ж сам кидав його туди й відразу згадав про це, а потім уже й про те, що в навігаційній його теж було повно.