Поворухнувшись, я відчув притиснуту до стегна пласку коробку магнітофона. Ага, Гібарян. Це його голос зберігся на стрічці. Мені навіть на думку не спало воскресити його, послухати. А це ж було єдине, що я міг для нього зробити. Я витяг магнітофон із футляра й хотів заховати його під ліжко. В цю мить почувся якийсь шерех, ледь рипнули двері.

— Крісе?.. — озвався тихий, схожий на шепіт голос. — Ти тут, Крісе? Як тут темно!

— Нічого, — сказав я. — Не бійся. Іди сюди.

Я лежав навзнаки, ні про що не думаючи. Голова Гері спочивала на моєму плечі.

Темрява, яка виповнювала кімнату, поволі оживала. Я чув кроки. Стіни зникли. Щось підносилося наді мною все вище й вище, у неосяжність. Щось пронизувало мене наскрізь, обіймало, не торкаючись. Я застиг, відчуваючи нестерпну прозорість темряви, яка оточувала мене з усіх боків. Десь дуже далеко билося моє серце. Я зосередив усю свою увагу, зібрав останні сили, чекаючи агонії. Вона не приходила. Я тільки ставав дедалі меншим, а незриме небо, незримі обрії, простір, позбавлений форм, хмар, зірок, відступаючи й збільшуючись, робили мене своїм центром. Я намагався втиснутись у те, на чому лежав, однак піді мною вже не було нічого, й морок нічого вже не заступав. Я затулив руками обличчя. Але його в мене вже не було. Пальці пройшли наскрізь. Хотілося закричати, завити…

Кімната була сіро-голубою. Меблі, полиці, кутки — все немовби намальоване широкими матовими мазками, все безбарвне — самі тільки обриси. За ілюмінатором — сліпуча, перламутрова білина, тиша. Весь мокрий від поту, я скосив очі вбік —

Гері дивилася на мене.

— У тебе затерпла рука?

— Що?

Вона підвела голову. Її очі були такого ж кольору, як і кімната, — сірі, променисті, облямовані чорними віями. Я відчув тепло її шепоту, перш ніж зрозумів слова.

— Ні. А, так.

Я поклав руку їй на плече й здригнувся від цього дотику. Потім повільно пригорнув її другою рукою.

— Ти бачив поганий сон?

— Поганий сон? Так, і справді. А ти не спала?

— Не знаю. Може, Й не спала. Я не сонько. Та ти спи. Чому ти так на мене дивишся?

Я заплющив очі. Її серце рівномірно й спокійно билося поруч із моїм. «Бутафорія», — подумав я. Однак мене вже ніщо не дивувало, навіть власна байдужість. Страх і відчай лишилися позаду. Я був від них тепер так далеко, як ніхто в світі. Я торкнувся губами її шиї, потім нижче, маленької, гладенької, мов стінки мушлі, западинки біля горла. Пульс бився й тут.

Я підвівся на лікті. Ні зорі, нї пастельних барв світанку-весь обрій заливала голуба електрична заграва; перший промінь стрілою лронизав кімнату, все засяяло, відблиски веселкою заграли в дзеркалі, на ручках дверей, на нікельованих трубках; вдавалося, світло б’є в кожну площину, яка трапляється йому на шляху, немовби хоче визволитись, розсунути це тісне приміщення. Дивитись було боляче, і я примружився. Зіниці в Гері звузилися. Сірі райдужні оболонки глянули на мене.

— Уже день? — запитала вона глухим голосом.

Це був напівсон-напів’ява.

— Тут так завжди, люба,

— А ми?

— Ти про що?

— Ми довго тут пробудемо?

Мене так і поривало зареготати. Але коли глухий звук вихопився з моїх грудей, він дуже мало був схожий на сміх.

— Думаю, що довгенько. Тобі не хочеться?

Гері, не кліпаючи, пильно дивилася на мене. А може, вона таки кліпнула? Я не був цього певен. Вона підтягнула ковдру, й на її руці зарожевів маленький трикутний знак.

— Чому ти таж на мене дивишся?

— Бо ти гарна.

Гері усміхнулась. Але тільки з ввічливості й вдячності за комплімент.

— Справді? Та дивишся так, наче… наче…

— Що?

— Наче щось шукаєш.

— Не вигадуй!

— Ні, не шукаєш, а думаєш, що зі мною щось сталося або я тобі чогось не розповіла.

— Таке скажеш.

— Якщо ти так відмагаєшся — значить, так і є. Нехай, як хочеш.

За рожевими ілюмінаторами народжувалася мертва, голуба спека. Затуливши долонею очі, я пошукав окуляри. Вони лежали на столі. Я звівся навколішки, надів їх і побачив у дзеркалі відображення Гері. Вона чогось ніби чекала. Коли я знову ліг поруч неї, вона усміхнулась.

— А мені?

Я відразу зрозумів, що вона мала на увазі.

— Окуляри?

Я встав і почав порпатися в шухлядах, на столику під ілюмінатором. Знайшов дві пари окулярів, але і одна, й друга були надто великі. Я дав їх Гері. Вона приміряла одні, потім другі. Окуляри сповзали їй на кінчик носа.

У цю мить протяжно заскреготали, затуляючи ілюмінатори, заслінки. Хвилина — і всередині станції, яка, мов черепаха, сховалася у свій панцир, запанувала ніч. Я навпомацки зняв з Гері окуляри й разом із своїми поклав під ліжко.

— Що робитимемо? — запитала вона.

— Те, що роблять уночі всі люди — спатимемо.

— Крісе…

— Що?

— Може, покласти тобі новий компрес?

— Ні, не треба. Не треба… люба.

Не знаю, щиро чи ні, але я в темряві обняв її тонкі плечі й, відчуваючи, як вони тремтять, повірив, що це вона. А втім, хтозна. Мені раптом здалося, що це я обманюю її, а не вона мене, що Гері така, як є.

Потім я засинав ще кілька разів, бо час від часу мене вихоплювала з дрімоти судома, серце моє шалено калатало, але поступово заспокоювалось, і я, смертельно стомлений, знову пригортав Гері до себе. Вона, легенько торкаючись мого обличчя, лоба, обережно перевіряла, чи нема в мене жару. Це була Гері. Справжня Гері. Іншої й бути не могло.

Від цієї думки в мене щось змінилось, я заспокоївся і майже відразу ж заснув.

Розбудив мене легенький дотик. На чолі відчувалася приємна прохолода. Моє обличчя було накрите чимось вологим і м’яким; потім те вологе і м’яке повільно піднялося, і я побачив схилену наді мною Гері. Обома руками вона віджимала над фарфоровою мисочкою марлю. Поруч стояла пляшка з рідиною від опіків. Гері усміхнулася до мене.

— Ну й сонько, ти! — сказала вона, знову накладаючи мені на обличчя марлю. —

Болить?

— Ні.

Я наморщив лоба. Справді, опіки вже не відчувалися. Гері сиділа на краю ліжка, загорнувшись у чоловічий купальний халат, білий, з оранжевими смугами; чорне волосся розсипалося по коміру. Рукава вона підкотила аж до ліктів, щоб не заважали. Мені страшенно хотілося їсти, — вже минуло годин двадцять, як я не мав і ріски в роті. Коли Гері зняла з мого обличчя компрес, я встав. Погляд мій раптом упав на двоє однаковісіньких білих платтів з червоними ґудзиками: вони лежали поруч — одне, яке я допоміг їй зняти, розрізавши його на спині, і друге, в якому вона прийшла вчора. Цього разу вона сама розпорола шов ножицями. Сказала, що, мабуть, заїло замок.

Ці двоє однакові плаття були найстрашніші з усього, що я досі пережив. Гері вовтузилася біля шафки з ліками, наводячи там лад. Я крадькома відвернувся й до крові вкусив собі кулак. Не спускаючи очей з цих двох платтів, точніше, з одного й того самого, повтореного двічі, я позадкував до дверей. Вода все ще з шумом лилася з крана. Я відчинив двері, тихенько вислизнув у коридор і обережно зачинив їх за собою. До мене долинав приглушений плюскіт води й дзенькіт скла. Зненацька всі ці звуки урвались. Коридор освітлювали довгі лампи під стелею, розпливчаста пляма відбитого світла лежала на дверях. Я зціпив зуби й чекав, схопившись за ручку, хоч і не сподівався, що зможу її втримати. Різкий ривок — і я мало не випустив її з рук, але двері не відчинилися, а тільки затремтіли й почали жахливо тріщати. Приголомшений, я відпустив ручку й відступив — з дверима діялося щось неймовірне: гладенький пластик вигнувся, немов його вдавлювали з мого боку всередину, до кімнати. Емаль відскакувала дрібненькими шматочками, оголюючи сталь одвірка, який дедалі більше напружувався. Раптом я зрозумів: Гері замість того щоб натискати на двері, бо вони відчинялися в коридор, щосили тягла їх до себе. Відблиск світла переломився на поверхні дверей, наче у ввігнутому дзеркалі, пролунав оглушливий хрускіт, і монолітна, гранично вигнута плита тріснула; водночас ручка, вирвана з гнізда, впала в кімнату. В проломі відразу ж показалися скривавлені руки й, залишаючи на лакованій поверхні дверей червоні сліди, усе ще тягли двері до себе. Раптом двері переламалися навпіл, косо повисли на завісах, і оранжево-біле створіння з посинілим, мертвим обличчям кинулося мені на груди, заходячись від ридань.