— Як ти уявляєш собі подальшу роботу в таких умовах? — спитав я.

Снаут зневажливо пересмикнув плечима.

— Яке це має значення?

— Ах, он як? І що ж ти збираєшся робити?

Він мовчав. Десь за стіною зачовгали босі ноги. Серед нікелю і пластику, високих шаф з електронною апаратурою, скла, точних приладів де ліниве човгання здавалося безглуздим жартом якогось навіженого. Хода наближалась. Я підвівся, напружено вдивляючись у Снаута. Він дослухався, напружившись, але обличчя його не виказувало й тіні переляку. Отже, він боявся не її? — Звідки вона тут узялася? — спитав я.

Снаут зволікав з відповіддю.

— Ти не хочеш мені цього казати?

— Я не знаю.

— Гаразд.

Човгання поволі віддалялося й нарешті стихло зовсім.

— Ти мені не віриш? — спитав Снаут. — Слово честі, не знаю.

Я мовчки відчинив шафу й почав розсовувати важкі, незграбні скафандри. Як я й сподівався, в глибині, на гаках, висіли газові пістолети, котрими користуються для пересування в невагомості. Як зброя, вони були варті небагато. Та все ж краще, ніж нічого. Я перевірив зарядний пристрій, перекинув через плече ремінь футляра. Снаут уважно стежив за моїми рухами. Коли я підганяв довжину ременя, він саркастично посміхнувся, блиснувши жовтими зубами…

— Щасливого полювання!

— Дякую тобі за все, — відповів я і рушив до дверей.

Снаут підхопився з крісла.

— Кельвін!

Я обернувся. Він уже не посміхався. У нього було таке змучене обличчя, якого мені ще ніколи не доводилося бачити.

— Кельвін, це не…. Я… я справді не можу, — насилу видушив Снаут із себе.

Я чекав, що він скаже ще щось, але він тільки беззвучно ворушив губами.

Я мовчки повернувся і вийшов.

САРТОРІУС

Коридор був порожній. Спершу він тягнувся прямо, а потім повертав праворуч. До цього я ніколи не був на станції, але під час тренування шість тижнів прожив у точній її копії в Інституті на Землі. Я знав, куди веде алюмінієвий трап.

У бібліотеці було темно. Я намацав вимикач. Відшукавши в картотеці перший том «Соляристичного

щорічника» разом з додатком, я натиснув клавішу: спалахнув червоний вогник. Я перевірив у реєстраційному пристрої — ця книжка, як і друга, «Малий Апокриф», була в Гібаряна. Вимкнувши світло, я повернувся наниз. Я боявся заходити до його кабіни, хоч недавно чув, як від дверей віддалялися легкі кроки. Вони ж могли туди повернутись! Якийсь час я нерішуче стояв під дверима, а потім, зціпивши зуби, здолав страх і ввійшов…

В освітленій кабіні нікого не було. Я почав перебирати книжки, які лежали на підлозі під ілюмінатором, та погляд мій мимохіть звертався до шафи, де між комбінезонами чорніла прогалина; нарешті я не витримав і, підійшовши, зачинив дверцята. Під ілюмінатором додатку не було. Я методично перекладав том за томом, аж поки нарешті, діставшись до останнього стосу між ліжком і шафою, натрапив на те, що шукав.

Я сподівався знайти в книзі якусь помітку, і справді — в іменному покажчику лежала закладка, а червоним олівцем було обведено прізвище, яке нічого мені не промовляло: Андре Бертон. У книзі воно зустрічалося на двох різних сторінках. Прочитавши згадку про нього на першій, я довідався, що Бертон був запасним пілотом на кораблі Шенагана. Далі про нього згадувалося десь аж через сто сторінок. Висадившись на Соляріс, експедиція діяла дуже обережно. Та коли через шістнадцять днів з’ясувалося, що плазматичний Океан не тільки не виявляє жодних ознак агресивності, а, навпаки, відступає перед кожним предметом, який наближається до його поверхні, і всіляко уникає безпосереднього контакту з будь-якими апаратами й людьми, Шенаган та його заступник Тімоліс скасували частину застережних заходів, бо вони ставали їм на заваді й сповільнювали проведення робіт.

Відтак експедицію розбили на невеликі групи по два-три чоловіки, які здійснювали над Океаном польоти іноді на відстані кількох сотень миль; випромінювачі, які раніше використовувались для захисту й прикривали зону робіт, залишили на базі. В перші чотири дні після цих змін не сталося нічого особливого, якщо не зважати на те, що час від часу псувалася киснева апаратура скафандрів, бо її вихідні клапани, як виявилося, були дуже чутливі до корозійної дії отруйної атмосфери. Через те їх мало не щодня доводилося міняти.

На п’ятий день — чи на двадцять перший, якщо рахувати з моменту висадки експедиції, — двоє вчених, Каруччі й Фехнер (перший був радіобіолог, а другий — фізик), вирушили в дослідницький політ над Океаном на невеликому двомісному аеромобілі. Це був не літальний апарат, а глісер, що пересувався на подушці стисненого повітря.

Коли через шість годин вони не повернулися, Тімоліс, який керував базою під час відсутності Шенагана, оголосив тривогу й вислав усіх, хто був вільний від роботи, на розшуки.

За фатальним збігом обставин того дня приблизно через годину після вильоту дослідницьких груп порушився радіозв’язок. Для цього спричинилася велика пляма на червоному сонці, що викидала сильні корпускулярні потоки у верхні шари атмосфери. Працювали тільки ультракороткохвильові передавачі, які давали змогу підтримувати зв’язок на відстані близько двадцятьох миль. До того ж перед заходом сонця погустішав туман, і розшуки довелося перервати.

І тільки коли рятувальні групи вже повернулися на базу, одна з них на відстані всього вісімдесятьох миль від берега виявила аеромобіль. Мотор працював, і цілком справна машина зависла над хвилями. В прозорій кабіні був тільки Каруччі, та й то напівпритомний.

Аеромобіль допровадили до бази, а біля Каруччі заходились лікарі. Того ж таки вечора він прийшов до тями, але про долю Фехнера нічого не міг сказати. Пам’ятав тільки одне: коли вони вже вирішили повертатися на станцію, він відчув ядуху. Дихальний клапан його апарата заїдало, і в скафандр при кожному вдиху просочувалася невелика кількість отруйних газів.

Фехнер, який хотів полагодити його апарат, відстебнув ремені і встав. Це було останнє, що пам’ятав Каруччі. На думку фахівців, події, можливо, розвивалися так: лагодячи апарат Каруччі, Фехнер відкрив верх кабіни, щоб низьке склепіння над головою не заважало йому вільно рухатися. Це допускалося, бо кабіни в таких машинах були негерметичні й захищали тільки від безпосереднього впливу атмосфери та вітру. Під час цих маніпуляцій кисневий апарат Фехнера, мабуть, зіпсувався і напівпритомний вчений вибрався нагору через піднятий верх і впав в Океан.

Така історія першої жертви Океану. Пошуки тіла — в скафандрі воно мало плавати на поверхні — не дали ніяких наслідків. А втім, може, воно десь і плавало; ретельно обстежити тисячі квадратних миль хвилястої пустелі, майже постійно повитої клаптями туману, експедиція не могла.

До сутінків, — я повертаюсь до подій того дня, — прибули всі рятувальні машини, за винятком великого вантажного вертольота, на якому вилетів Бертон.

Він з’явився над базою майже через годину після настання темряви, коли його долею почали вже серйозно непокоїтися. Бертон був у стані нервового шоку; самотужки вибравшись із вертольота, він одразу ж кинувся тікати. А коли його піймали, почав кричати й плакати. Така поведінка чоловіка, за плечима в якого було сімнадцять років космічних польотів, здійснених іноді в дуже складних умовах, видавалася принаймні дивною. Лікарі припускали, що він теж отруївся.

Через два дні Бертон, який уже трохи наче заспокоївся, а проте не хотів ні на хвилину залишити внутрішні відсіки головної ракети експедиції чи навіть підійти до ілюмінатора, з якого відкривався краєвид на Океан, заявив, що хоче подати рапорт про свій політ. Він наполягав на ньому, твердячи, що йдеться про речі надзвичайної ваги.

Рада експедиції розглянула рапорт Бертона й визнала, що він — плід хворобливої уяви людини, отруєної атмосферними газами, а тому долучила його не до історії експедиції, а до історії Бертонової хвороби. На цьому все й скінчилося.