Редактор явно хизувався своїми спекулятивними пізнаннями.

— Чи не надміру ви щедрі на чуже? — з неприхованим сарказмом обірвала його Крістіна. — Мабуть, своїм коханкам ви щедро обіцяєте зірки з неба та гойдалку на веселці, а з кишені не дістаєте й пфеніга. Так можна обіцяти торішній сніг, дірку від бублика, від жилетки рукави.

— А ви злі, фрейлейн! Я запропонував вам лише спробу якось домовитись з нашим загребущим перекладачем. Щоправда, діло це не просте. Проте є шанси… Приміром, натякнути йому про імперський- закон, згідно з яким всіма коштовностями рейху та окупованого простору опікується відомство Гіммлера. І пообіцяти неприємне знайомство з вельмишановним зондерфюрером Краллертом. І так далі…

— Тобто шантаж?

— Ну навіщо так грубо? Хіба не можна побудувати розмову як товариську пересторогу? Збагатіти хочуть усі, та лише деякі стають багатіями… Словом, не так багато зусиль, і справу було б залагоджено! Ризик мінімальний, якщо він взагалі для вас існує… Можна спробувати…

— А потім? Тремтіти? Наприклад, заявитесь ви і люб’язно запропонуєте знайомство з паном Краллертом…

— Завбачливо мислите, фрейлейн! Справді: мати скарб — постійно наражатися на смертельну небезпеку, — засміявся Шниряєв.

— Слухайте, Шниряєв, — похмуро заговорив Віллі, — я не розумію одного: чому ж ви самі не хочете заволодіти намистом?

— Тут усе ясно: я — росіянин, він — фольксдойче. Расова і суспільна перевага на його боці. Я належу до реалістів, пане оберштурмфюрер! Хто я? Лише капітан РОА, хоч і нагороджений німецьким хрестом, але ж мені, як до неба, навіть до личок шарфюрера СС, що їх носить наша чарівна фрейлейн. Інакше, будьте певні, я б свого шансу не упустив!

«А чи упустив би Кеслер?» — подумала Крістіна.

Але тут «золота» розмова урвалася, — увійшов Хейніш.

— Мали час на роздуми? — спитав він Шниряєва.

— Так точно, пане оберштурмбанфюрер! — виструнчився той.

— Зараз ми їдемо і залишаємо вас — кличуть більш термінові і вагоміші справи. Але, сподіваюся, вам не треба розтлумачувати, що робити, з ким робити і як?

— Так точно, не треба! Дорогу до гестапо знаю…

— Зер гут! Проте безкарно й вам не минуться оці газетні вибрики. І не раджу надалі посилатися «а інструкції згори. Звідти надходять загальні директиви, а статті до газет пишуться і редагуються на місці. За це ви й відповідаєте! Утямили?

— Безумовно, пане оберштурмбанфюрер.

— І останнє запитання. — На пухких губах Хейніша досі блукала холодна, зла посмішка. — Хто для вас Адольф Гітлер і Беніто Муссоліні?

Шниряєв розгубився, відчув нову пастку, обережно перепитав:

— Що саме ви маєте на увазі?

— Прошу відповідати! — гарикнув Хейніш.

Шниряєв весь зібрався, мов пружина, і чітко відкарбував кожне слово, благально зазираючи в байдужі очі німця.

— Адольф Гітлер і Беніто Муссоліні — найбільші величини світового поступу всіх часів і народів! Особливо це стосується великого фюрера-визволителя, що започаткував еру світового рейху! Хайль Гітлер! — Він старанно, мов на параді, викинув перед себе правицю.

— Чому ж поряд з ними на стіні й ваша фотокартка? — не приховуючи огиди, спитав Хейніш. — Ви теж належите до світових величин?

От тобі й усміхнений Хейніш — приберіг на кінець розмови ефектний фінал, хоча зразу звернув увагу на портрети. Це був нищівний удар, який у пересічного лакузи відібрав би мову, уклав би на підлозі, поставив на коліна. Шниряєв виявився міцнішим. Він лише помітно зблід, але не розгубився. Рвучко повернувся до стіни, зірвав власний портрет, мовчки пошматував його вздовж і впоперек, кинув на підлогу, зачовгав по ньому чобітьми і лише тоді гарячково спитав:

— Ви задоволені, пане оберштурмбанфюрер?

Хейніш схвально крутонув головою і несподівано зареготав:

— Ви починаєте мені подобатись, пане Шниряєв! Рішучість і дія — ось що я найбільше ціную. Сподіваюся, що так само рішуче ви покінчите й з іншим мотлохом у редакції.

— Обов’язково, пане оберштурмбанфюрер!

— Перевірю.

Пан редактор біг за ними до самої машини. У коридорі насмілився прошепотіти Крістіні:

— Фрейлейн, молю вас усім святим, принагідно замовте слівце за мене… Адже і вам я щиро бажав зробити приємність…

Крістіна Бергер стримано нагадала:

— Але ж ви запевняли, що належите до реалістів?

— Тому й уклінно прошу… Я помітив — пан оберштурмбанфюрер прихильний до вас…

— Добре. Та з однією умовою: якщо не варнякатимете зайве, особливо про чуже майно…

— Розумію, фрейлейн. Будьте певні!

А Крістіна знову згадала про Кеслера, про його пожадливу заздрість, про його валізи з награбованим добром, з котрими він має таки забагато мороки.

…Увечері чарівна фрейлейн у формі шарфюрера СС вдруге за час перебування у Ставрополі йшла на зустріч до конспіративної квартири з бентежними думками, з тонким цигарковим аркушиком, списаним стовпчиками п’ятизначних цифр, готова до будь-яких несподіванок.

Тоді, вперше, її мучило питання: чи гаразд з явкою, чи не провалена? Йшла обачно ось цією вуличкою, тихою, між зелених чайних кущів, крізь які непросто продертися. Пригадалося, як знайшла цей непоказний одноповерховий будиночок з входом із двору і трьома вікнами на вулицю. Згадала, як спершу проминула його, не притишуючи ходи, хоч сигнал був у порядку, — третє вікно від входу з холодним тьмяним відблиском блідого скла темніло з розчахнутими навстіж віконницями.

Минула будиночок з трьома вікнами і цього разу. Мала підстави оберігатися.

Тоді, минулої зустрічі, вона енергійно постукала, як людина, якій нема чого критися, і на звичне запитання: «Хто?» — коротко й вимогливо відрубала: «Гестапо!»— хоч усвідомлювала, наскільки це неймовірно в її ситуації, бо здоровані з таємної поліції не промовляють дівочими голосами. Тиша. Шарудіння. Зарипів засув, брязкнула клямка. Двері прочинилися. Не навстіж. Рівно на стільки, щоб з’явилася рука з каганцем і похмуре обличчя господаря, зморшкувате та горбоносе, освітлене знизу тремтливим вогником, від чого очі на ньому запали в глибоку темінь. Лише коли обмінялися паролем, двері відчинилися.

Господар квартири Астан Мірза-Хатагов виявився чоловіком вже непризовного віку навіть за умов війни. Але, як і більшість горян, ще був далекий від скарг на старечі недуги. Високий, ставний, рухливий. У темряві, що згладжувала зморшки і молодила обличчя, скидався на людину середнього віку, треновану й повносилу. А втім, ні — зовсім сиві вуса зраджували. Залишившись боротися з ворогом у підпіллі, спромігся забезпечити себе чудовим легальним прикриттям — працював пакувальником ставропольської філії зондеркоманди «Кюнсберг», через що мав певні побутові пільги і надійний аусвайс-посвідчення. З перебазуванням до Ставрополя й штабу зондеркоманди на чолі з гауптштурмфюрером СС Краллертом роботи побільшало, але поширшали й можливості. Усе це створювало непогані умови для порівняно легкого контактування з іншими членами їхньої наглухо законспірованої, нечисленної підпільної групи. Тому й виконував у ній функції зв’язкового. Та от біда: від початку окупації група не мала рації — прямого й безпосереднього зв’язку з зафронтовим керівництвом, що було конче необхідно для Крістіни.

Проте фрейлейн Бергер завбачила й цей прикрий для неї варіант. А поки що знайомилася з господарем, розмовляючи про менш суттєве. їй подобався старий Астан неквапною діловитістю і навіть несподіваним відкриттям — Мірза-Хатагов був першою людиною з усіх, кого зустрічала вона, цілком задоволеною тим, що залишилася «під німцем».

— Змалку ненавиджу грабіжників, — у дещо незвичний спосіб мотивував він сій є, на перший погляд, дивне вдоволення. — Батько завжди казав: вкрав — клади злодійську руку під сокиру! Більше не крастиме. У давні часи так і робили…

— А ці німаки, гади повзучі, — ти лишень уяви собі, дочко! — возвели пограбування і крадіж серед білого дня в державний закон! І якщо людина боронить своє добро, то не грабіжників, а невинну людину карають — розстрілюють або вішають. Воістину світ перевернувся догори ногами! Та це дарма не минеться: я в тій зондеркоманді пакую накрадене та награбоване і все запам’ятовую, а потім тайкома записую. Все записую — що вкрали, в кого поцупили і куди відправили. Уявляєш, доню, яка моїй праці честь? А чому? Бо прийде час, переможемо фашистів, подамо рахунок, моєю рукою писаний. З подробицями… Усе повернемо до нитки!