— Пане Майєр, — поважно проказав Краллерт, — ваш коментар освітив усю справу. Висновки зробити неважко — вони на поверхні… Ви чули, панове? Погляньте на цього Кеслера, якого ми ще кілька хвилин тому так жаліли… Цей покидьок — злодюга і вбивця! Він ганебно заплямував офіцерський мундир! — Зондерфюрер вже забув про так гаряче схвалений ним староримський принцип. — Це ж до якого морального падіння треба дійти, щоб підняти руку на свого співвітчизника! І де? На фронті.

Краллерт передихнув, але ще не завершив своїх високопатріотичних сентенцій, які проголошував з явною насолодою:

— Цьому покидьку не пощастило — його спіткала смерть. Воістину, це небесна кара! Чи уявляєте ви, як вищала б і що брехала б ця свиня, якби потрапила на суд честі СС?

Офіційну версію щодо обставин загибелі слідчого Кеслера було виголошено. І досить авторитетно.

На зворотному шляху Рейніке, що гордовито віз детальний рапорт, осяяний «золотою» приключкою, сказав:

— Тепер я розумію, чому Кеслер ганяв мене до Новоазовська.

— Чому ж? — насторожився Майєр, що вкотре за день сів за кермо.

— Бо я одразу б про все догадався. — Істина ця після промови Краллерта була для Рейніке цілком очевидною. — Кому як, а Кеслерові були добре відомі мій лисячий нюх і бульдожа хватка. Зі мною не до жартів!

— Світла у тебе голова, Франце, — охоче підхопив цю несподівану розмову Майєр, бо вона давала йому змогу поставити останню крапку. — Тепер і я розумію, чому Кеслер не зареєстрував у мене привезені тобою документи, а потім спалив їх. Неприємна історійка…

— Як це так? — витріщився Рейніке. — Чому ж він спалив?

— А навіщо вони йому? Адже справу давно закрито. Усю веремію з Мюллером він підняв лише для того, щоб відвернути увагу від власного злочину. Тому й тебе відіслав…

— А й справді! — ще не дуже впевнено погодився обер-лейтенант. — Що ж тепер буде? Якщо оберштурмбанфюрер дізнається про папери…

— Від кого? Вони не зареєстровані, а це все одно, що ніяких паперів не було. Головне — не патякати зайве…

— Віллі, — прозрів Рейніке, — як друга, благаю…

— Не турбуйся — мовчатиму.

Із Берліна, міста одвіку чиновного, похмурого, графічно одноманітного, позначеного помпезним несмаком і навіть в своїх лицарсько-кайзерівських прикрасах трафаретного, оберштурмбанфюрер Хейніш повернувся теж немов закам’янілий.

Визначеність!

Ось те слово, що концентрувало в собі його розмаїті враження. І ще додаткові до нього слова: суворість, рішучість, непохитність. А це завжди відповідало його плакатним уявам про істинний арійський дух.

У Берліні до нього поставилися понад усякі сподівання.

Хейніш мав широкий доступ для загального ознайомлення до поки що секретних матеріалів. Поки що, бо незабаром вони будуть оголошені по радіо для всіх, подеколи — з подробицями. Проте, оскільки втілювати в живу практику нові настанови фюрера потрібно було вже зараз, не зволікаючи, не гаючи жодного дня (з огляду на безупинний наступ росіян), шеф СД, обергрупенфюрер Кальтенбруннер сам розпорядився, щоб прибулого ознайомили з максимумом матеріалів, що змальовували в перспективі нові орієнтири. Для розуміння. І чіткого усвідомлення нових завдань в обширах загальної політики «тисячолітнього рейху».

Ця виявлена довіра немовби піднесла Хейніша, прилучила до найвищої еліти, яка вирішує долі фронтів, народів, держав.

Кому дякувати за це? Насамперед собі. Його практичне гасло було коротке і недвозначне — «Кулі і шибениці!» Воно не зрадило його і було оцінено належним чином. Війна нищить м’якотілих навіть на тилових посадах… А його порядкування кулями і шибеницями спочатку підвищило у званні, а тепер оздобило руку есесівським перснем, ознакою належності до еліти з еліт, другою за значенням після золотого партійного значка.

Найбільше враження на Хейніша справила стенограма наради, яка відбулася у ставці фюрера «Вольфшан-це» 10 січня 1943 року.

Гітлер виголосив тригодинну промову перед прибулими до нього румунськими союзниками. Разом з Антонеску і віце-прем’єром Румунії його слухали начальник румунського генерального штабу Штефля, Ріббентроп, Кейтель, Йодль, Цейтцлер — уся вища військова і цивільна ієрархія.

Ця нарада мала насамперед пропагандистський характер, але водночас вносила в загальну політичну стратегію нові мотиви. Точніше — поновлювалися старі, оті, що, мов непотрібний мотлох, були відкинуті з пропагандистського обігу геть з початком відвертої і неприхованої боротьби за світове панування. Є точна дата і точне джерело — виступ фюрера 1 вересня 1939 року.

І тепер — крутий поворот до старого, до оманливих гачків, які в тридцяті роки ловили державних мужів Європи. «Більшовицька загроза» — ось жупел, на який тоді нанизувалися їхні вчинки і який перекраював на картах кордони. Магічна формула, яка кидала під ноги солдатів вермахту чужі території, поневолювала країни без війни. «Великонімеччина — бастіон західної цивілізації у боротьбі з червоною навалою». Це визначення Хейніш пам’ятав із старих часів.

Щоправда, кінцева мета і тепер лишалася незмінною: світове панування нордичної раси. Проте внаслідок зміни воєнної ситуації, яка остаточно поховала розрахунки генштабу на блискавичну перемогу, фюрер вважав за доцільне знову підняти на щит примару «більшовицької загрози». «Третій рейх», що стер кордони багатьох країн, тепер величався під промовистою вивіскою — «Фортеця Європа». Фортеця, яку слід надійно захищати. А відтак боротьба з червоною небезпекою — спільна справа всіх європейців. Не лише німців… І насамперед нехай замисляться над цим діячі з англо-американського тандема! Чи не сприяють вони, воюючи з «фортецею Європа», власній загибелі? Цей трюк колись давав чудовий ефект…

Щоб бути певним у своїх висновках, що їх незабаром доведеться викласти і розтовкмачити підлеглим, Хейніш старанно виписав із стенограми слова фюрера, з яких випливало усе інше:

«Якщо його, фюрера, запитають, як і коли може завершитися війна, він скаже, що це, певно, єдине запитання, на яке за всю історію не спромігся дати точної відповіді жоден державний діяч або полководець… У такому величезному конфлікті, як світова війна, необхідно лише виразно бачити мету, ясно усвідомлювати передумови її здійснення і піклуватися про досягнення цієї мети. Головне — духовна зібраність, тобто фанатична рішучість за будь-яких обставин не капітулювати».

Фюрер повідомив, що віднині рейх вступає в тотальну війну. Невдовзі про це всім оголосить рейхсміністр пропаганди…

Що таке тотальна війна?

Передусім використання всіх наявних людських ресурсів для потреб Східного фронту. У наказі «Про загальну участь чоловіків і жінок в завданнях оборони рейху» фюрер закликає до лав вермахту біля мільйона тилових працівників. Це десятки свіжих дивізій. Їх місця заступлять жінки, підлітки, чоловіки похилого віку. Але цього мало, оскільки планується збільшення воєнної продукції втричі. У нагоді стануть унтерменші…

Під вікнами кабінету, в які задумано дивився Хейніш, саме тяглася понура колона «мобілізованих до праці у рейху» підлітків і жінок, оточена звідусіль собачо-вояцькою вартою. На залізниці їх усіх ковтнуть роззявлені пащі вагонів для перевезення худоби…

Ніби продовжуючи свої думки вголос, Хейніш повчально мовив до фрейлейн Бергер, яка сортувала йому пошту за ступенем терміновості:

— Цікаво, що найвитонченішу в історії людства цивілізацію створило рабство. З ліквідацією рабовласницької системи Європа поринула у морок духовного здичавіння. І тільки зараз ми, німці, відроджуємо моральні цінності античного світу. Ми спадкоємці тих арійців, що відвоювали собі життєвий простір у Стародавньої Еллади і лишили нам нетлінний скарб — культуру, на якій базується європейська цивілізація. Хіба не так?

Але він не чекав відповіді на це чисто риторичне запитання. Так само поважно вів далі:

— Чого ми вже зараз чекаємо від рабів конкретно? Відправка до рейху кількох мільйонів забезпечить вирішення проблеми задоволення потреб промисловості і сільського господарства. У майбутньому новий німецький народ матиме невичерпне джерело власних рабів. Вони коштуватимуть пфеніги. Східні недолюди тільки й здатні на те, щоб стати двоногим реманентом, найдешевшим, але прибутковим майном.