З вікна війнуло холодом. Клацнув замок, і на порозі застиг Шмот.

— Ого! — гукнув він. — Я — до пташки, а тут ще одна!..

Він схопив Крістіну за руку.

— Що ви тут робите?

Крістіна намагалася відштовхнути Жору, але він легко викрутив їй руку за спину. Видер фотоапарат.

— Ах, так он воно що — шпигувала, стерво! І хто б міг подумати!.. Ну, тепер мене гер Хейніш озолотить!

— Шкура продажна! — вихопилося у Крістіни.

— Не у мене вона продажна, не в мене! — блазнював Жора. — Я ж твою шкуринку продам, не свою…. Мисливська здобич! Боже мій, оце повезло… Так мені за тебе Залізний хрест дадуть!

Він зовсім не звертав уваги на те, що діється у коридорі, тому й не помітив, як однорукий натирач підлоги поспішив до номера, де мешкав Майєр, і грюкнув у двері, як вискочив оберштурмфюрер і розстебнув кобуру…

Жора Шмот раптом відчув на шиї з потилиці такий залізний потиск пальців, що випустив руки Крістіни Бергер. Вона одразу ж зняла рукавички і сунула до кишені халатика.

Майєр повернув Шмота до себе і зацідив йому в зуби.

— Ти що собі дозволяєш, покидьку? Підняв руку на німкеню?

— Пане офіцер, — забелькотів по-німецькому заюшений Шмот, — вона шпигунка! Ось її шпигунський фотоапарат! Вона когось фотографувала! Хай розбереться пан Хейніш!

— Це правда? — насупився Майєр, звертаючись до Крістіни. Він гарячково шукав рятунку і не знаходив ніякого рішення.

— Який нахаба! — сплеснула руками Крістіна. — Я вийшла до туалету і раптом помітила, щось блиснуло в отворі дверей. Це він, цей покидьок, фотографував! Тепер зрозуміло, чому він терся біля гера Готенхауза і має ключ від його номера.

Жора Шмот отетерів. Аж щелепа у нього відвисла.

— Я — шпигун? — зойкнув він, прийшовши до тями. — А хто вікно відчинив? — Він скочив на підвіконня. — Це вона хотіла тікати через вікно, коли я відімкнув двері. А я йшов сюди подивитися на канарку, чи все гаразд… Тільки й того!

Це були останні в його нікчемному житті слова. Нараз Крістіна вихопила у Майєра пістолет і двічі пальнула в Шмота. Він схопився за горло і впав за вікно. Чути було, як важко гепнулося мертве тіло.

Крістіна вклала в руку Майєра пістолет і скоромовкою проказала:

— Ви стріляли, бо шпигун тікав!

І майнула до коридора. Там кинула до відра натирача підлоги другий «Мінокс» і зникла в своєму номері. Однорукий теж покидав у відро своє причандалля й подався геть.

Крістіна знову вибігла в коридор і загупотіла в двері номера, де жив Хейніш.

— Пане оберштурмбанфюрер! У сусідньому номері стрільба!.. Там хтось стріляв!..

— Скажіть Майєру, хай розбереться! — почула за дверима.

— Його у себе немає!

Майєр ще знаходився в номері Готенхауза. Один. Збентежений, з пістолетом в руці. З вулиці лунали вигуки і швидке тупотіння патруля. Він почув за спиною голос оберштурмбанфюрера:

— Що трапилось? Це ви, Майєре?

— Я, пане оберштурмбанфюрер!

— Ви стріляли?

— Так!

— У кого? — Хейніш глипнув на відчинене вікно.

— З цього номера старший адміністратор фотографував — у нього «Мінокс».

— Що? — аж заревів Хейніш. — Де цей нікчема?

— Я стріляв у нього, коли він намагався втекти через вікно.

Хейніш підійшов до вікна і вихилився у двір: там, окрім вартового, товпилися патрульні солдати і офіцер.

— Живий? — спитав оберштурмбанфюрер.

— Труп! — відповіли знизу.

— Фотоапарат є?

— Затиснутий у руці!..

— Добре. Несіть труп до мене! З фотоапаратом обережніше!

Хейніш мерзлякувато пересмикнув плечима і зачинив вікно. Мовив задумливо, не приховуючи професійного здивування:

— Ось вам, Майєре, зразок методів більшовицької розвідки. Його «легенда»: базарна спекуляція, в’язниця, штрафний батальйон, добровільна здача в полон — усе це легко інсценізувати. Але цього мало! Він, щоб втертися до вас у довіру, виказав кількох більшовицьких і комсомольських функціонерів. Уявляєте, яка підступність? Але — розумна! — закінчив з повагою.

— Це дуже жорстоко, — озвався Майєр.

— Ще б пак! Але ж переконливо… А може… Гм! Схоже на те! Мабуть, під наші кулі потрапили люди, які нічим не завинили перед німецькою владою. Тепер зрозуміло, чому вони геть усі вперто заперечували звинувачення на допитах… Так!.. А ще покійний Кеслер казав, що в червоних для нього зашморг давно сплетено… От як у нашому ділі можна помилятися. Вам наказ, Віллі: негайно проявіть плівку.

— Слухаю!

— І, як належить, зніміть з фотоапарата відбитки пальців, хоч усе і так ясно. Для протоколу.

О восьмій годині ранку Віллі Майєр доповів Хейнішу, що на фотоапараті виявлені відбитки пальців рук старшого адміністратора і що він зумів сфотографувати всіх чотирьох агентів.

— Зумів! — зареготав Хейніш. — Але ж росіянам не передав! Операція залишається в силі, агентів ми залишаємо, як планували. Ваша заслуга, Віллі, ваша… В боргу не залишусь… Шкода тільки, що обірвалась ниточка… Розумієте, Віллі, він повинен був комусь передати фотоплівку. А, чорт з ним! — махнув рукою оберштурмбанфюрер. — Зараз не до цього… Нема коли цим займатися…

Наступного дня Віллі Майєр, повертаючись разом з Крістіною зі служби в готель, поклав їй у кишеню магнітофонну плівку і похмуро мовив — свого кепського настрою не приховував:

— Даремно ризикували, фрейлейн. Наша затія не вдалася. Тільки й того, що ви ледь не наклали головою.

— Чому ж не вдалася, Віллі? — лагідно відповіла Крістіна. — Є і фотоплівка.

— У Хейніша! — буркнув Майєр.

— Заспокойтеся, Віллі, я фотографувала двома фотоапаратами.

— О, ви завбачливі!

— Мабуть, такою народилася…

— У Берліні такі витівки будуть неможливі, — жорстко сказав Майєр.

— Я це знаю, — погодилася Крістіна і, щоб підняти настрій у Віллі, додала: — Але ж і нас буде п’ятеро!

— П’ятеро? — здивувався Віллі. — Це для мене новина. Хто ж вони?

— Хто? Є у нас, у росіян, такий вислів: ти та я, та ми з тобою… От і порахуймо: п’ятеро!

— Виходить, Майєрів аж три?

— Так точно, пане оберштурмфюрер!

— Ого! Ви підносите мене до рангу самого господа-бога: один у трьох лицях…

Їх чекали нові випробування і небезпеки, а вони жартували.

За день до від’їзду Крістіна отримала останню зашифровану радіограму, яка несподівано нагадала їй недалекі у часі І такі вже далекі в її житті студентські роки. Такі далекі, що видавалися нереальними. Чому? Мабуть, тому, що радіограма надто нагадувала екзаменаційний білет. Отой, що містить в собі найважчі запитання:

30 січня з «фортеці Сталінград» фюрерові «тисячолітнього рейху» надійшла поздоровча телеграма в зв’язку з десятиріччям приходу нацистів до влади. «Над Сталінградом, — з вірнопідданою манірністю запевняв Паулюс, — ще майорить знамено зі свастикою». А насправді сам у цей час сидів з купою штабістів у холодному й вогкому підвалі Центрального універмагу, уже добре відаючи про близький кінець. За злою іронією долі його генерали Зейдліц, Пфефер, Шльомер, командири знищених дивізій Дебон, Лейзер, Даніельс з тупою байдужістю очікували того ж у міцних, товстостінних камерах вцілілої міської в’язниці. Сидять у тюрмі поки що добровільно, проте все це виглядає вкрай символічно. Самі засіли за грати. Німці здавна кохалися у символіці…

Сухе, тонкогубе обличчя Паулюса, якого геббельсівська пропаганда нарекла «народним генералом», нервово тіпалося. Це було йому неприємно і навіть якось принизливо, бо він не міг подолати це незугарне в очах підлеглих пересмикування лицевих м’язів, що спотворювало його і досі розважливе обличчя. Тому крізь стиснуті, як від болю, зуби наказав полковникові Адаму, першому своєму ад’ютантові, загасити біля себе світло.