— Чи не розголошуєте ви військову таємницю? — вкрадливо запитав Майєр повітряного аса.

— Я?! — щиро здивувався Густав. — Перед ким?

— «Ворог підслуховує!» — процитував Віллі поширений плакат.

— Який ворог? — розгубився ас. Майор Штюбе зневажливо скривився:

— Віллі, хоч тут забудьте службові надмірності. Хіба вам не цікаво, що насправді робиться під Сталін-градом?

— Віллі має рацію, — буркнув Кеслер. — Для істинного арійця досить радіозведень. Виходить, в абвері не вірять Геббельсові? Виходить, радіо бреше? Що ви скажете на це, Штюбе?

— Скажу, Кеслере, що ви впилися або обжерлися. Ви дуже приємний, коли мовчите!

— Зупиніть свій фонтан, — брутально відрік слідчий. — Теж мені знайшовся мовчун. Ще добазікаєтеся!

— Панове, годі сваритися, — сказала Крістіна. — Надходить різдво — свято миру і спокою, свято ялинки і дарунків доброго Санта-Клауса, а ви чіпляєтесь до дурниць… Скажіть краще, що надішле Санта-Клаус під ялинку в будиночок у Шварцвальді?

Готтфрід вдячно всміхнувся:

— Усім би таку лагідну вдачу, як у вас, фрейлейн! А про подарунок слід потурбуватися. Але що суттєвого вкладеш в кілограмовий пакунок?

— Нічого вкладати і не треба, — розважливо прорік Кеслер, втираючи масні губи. — Про подарунки на різдво подбав наш фюрер. За останніми зведеннями, протягом року, окрім інших цінностей, вивезено мільйони тонн зерна, м’яса, масла. А зараз в усі частини розіслано наказ не залишати ані зернини, ані крихти хліба. Лишати пустелю! А місцеве населення перевозити до рейху. Як це полегшить працю наших жінок!

— Проте це не забороняє нікому надсилати «сувеніри з фронту», — ущипливо зауважила Крістіна. — Якусь цінну дрібничку, хутро, коштовний камінець… Або таке намисто, як оце днями пропонував мені редактор Шниряєв… Віллі, ви пригадуєте?

— Цей Шниряєв дав монетам зразкову рекламу.

— Монетам? — не втримався Кеслер і почав буряковіти. — Чи можете сказати ясніше?

— Можу, — Віллі поважно поставив чарку на стіл. — Шниряєв запевняє, що у редакційного перекладача є намисто з дванадцяти унікальних монет зі знаками Зодіака, а в середині його ще підвішено стародавній златник, каже, що цьому намисту ціни нема. А перекладач носить його на собі і ніколи не знімає. Навіть до лазні не ходить, щоб ніхто не побачив…

— Ці-цікаво! — сопучи, вичавив із себе явно схвильований Кеслер. — Він багато просить?

— Не знаю, — недбало відповів Майєр. — Фрейлейн Бергер не торгувалася — вона відмовилась. На мій погляд, даремно… Адже іншої нагоди не трапиться.

Коли повернулися в готель і Віллі з Крістіною зупинилися біля дверей її кімнати, він спроквола мовив:

— Для вас, Крістіно, теж є різдвяна новинка. Правда, подарунком її не назвеш… Днями Хейніш відбуде у Берлін. На який строк — невідомо.

— То й що з цього?

— А те, — з притиском зазначив Віллі, — що на час відсутності оберштурмбанфюрера його заступатиме Кеслер. Безглуздо думати, що він не скористається з певних можливостей… Зрозуміло? Кеслер — амбіційна людина! На добраніч, фрейлейн.

Він круто повернувся і пішов.

Що це? Він сьогодні знущається? Грає, мов ситий кіт з наполоханою мишею? Чи знову попереджає про небезпеку?

Мабуть…

Пес терпляче очікував, поки хазяйка розгорне пакунок. Побачив кістку з м’ясом і облизався. Затиснувши їжу між лапами, не квапився їсти, довго дивився блискучими лагідними очима на хазяйку, що втомлено присіла на ліжко. Крістіні ввижалося в собачих очах співчуття.

Крістіна нахилилася до Віта і почухала поза вухами. Пес заскавучав і повалився на бік в чеканні пестощів. Ось зараз хазяйка візьме гребінця!.. Але цього разу він нічого більше не дочекався. Тому знову зручно уклався на підлозі з кісткою в лапах.

Фрейлейн душевно спочивала, вдивляючись в миготливі, зблискуючі теплими зеленими спалахами очі цього справжнього друга в її житті.

Навіть полярнику-досліднику легше перебувати десь на далекому крижаному острові, аніж їй серед ворогів, де нема з ким поділитися ні думками, ні мріями. Полярник знає, коли минеться строк перебування на острові, і прийде на зміну такий же, як він дослідник, а він повернеться на Велику землю. А над її життям весь час тяжіє наперед відомий вирок. Все просто… І щоб цей безжальний вирок не було виконано, вона була приречена на самотність, мусила ув’язнити себе в самій собі. Тепер, щоб зберегти життя двох — своє і дитини, про яку ще ніхто не знає. І тільки Віт давав їй мовчазну розраду. Тому ввижалося в добрих собачих очах розуміння і співчуття.

Хейніша викликали в Берлін. Для чого? Чи не позначиться цей виклик і на її долі?

Тільки Кеслера призначили на посаду оберштурмбанфюрера, він негайно відрядив дорученця обер-лейтенанта Рейніке до Новоазовська, де раніше розважався катуванням дівчат Мюллер… З якою метою відряджено? Чи не тому, що Кеслер потайки поновив слідство у справі вбивства обер-лейтенанта? Надто вірогідно, бо він тільки чекав слушного моменту, щоб це зробити.

І ще: сьогодні вранці стало відомо, що вбито перекладача місцевої газети. Того самого немитого, що носив на тілі намисто з старовинних монет… Хто вбив? Та не варто поспішати з висновками. Слід дочекатися Майєра, який разом з Кеслером виїжджав на місце злочину. Треба гадати, вбивця не лишив по собі жодних слідів. І намиста на тілі покійного теж…

Фрейлейн глянула на годинник. Ось-ось має прийти Віллі — вони домовились сьогодні удвох повести на прогулянку Віта. Пильно подивилася на себе в дзеркало. Врода — її зброя. Крутнула головою. Віялом майнуло волосся і знову облягло пухнастим шоломом. Легкий розгардіяш на голові їй до лиця.

Вона сіла за стіл, відімкнула шухлядку і вийняла мініатюрну руду коробочку. Обережно відкрила її. На чорному оксамиті ясніла тонка золота обручка з плоским прямокутним агатом. Вкотре за останні дві доби вона роздивляється її?

На камені делікатними лініями було вирізьблено сплячого лелеку, що стояв на одній нозі. Другою спирався на довгий тевтонський меч, схожий на хрест з видовженим держаком. Типова зброя середньовічних завойовників ордену мечоносців, що першими почали несамовитий «дранг нах Остен» і перші загинули, поступившись місцем новим войовничим натовпам «культур-трегерів». І хоч напису під візерунком не було ніякого, девіз легко спливав у думці сам собою: «Не збуди мене». Над головою сплячого лелеки — мініатюрна баронська корона. Герб баронів Шеєрів. І хоч одна парость з генеалогічного дерева Шеєрів згубила аристократичну частку фон, а спадкову обручку зберегла… її одягали тільки нареченій, коли вона приходила в їхній дім. Тепер, можливо, її одягне Крістіна. І тоді далеко заведе її ця обручка. Дуже далеко. Як у казці з небезпечними пригодами. Ех, якби ж то, як у казці: в казках завжди щасливий кінець…

І обручка прийшла, як у казці, — здається, з краю світу, з далекої Москви, від коханого, від нареченого… Хіба це не диво? І тепер ця золота обручка належить їй і, мов казковий талісман, відкриє їй шлях до порятунку. їй з дитиною…

…Це сталося тоді, коли Крістіні нарешті вдалось без перешкод зустрітися з Марковим. Вона, як могла, відтягувала час інтимної сповіді, проте сказати було необхідно… Окрім Маркова, перевтіленого в гауптмана Отто Лоренца, їй ні перед ким сповідатися.

Перед Крістіною постало два завдання: підготувати вербування Віллі Майєра і викрити ворожу агентуру, що, мов гадючий розплідник з отруйними жалами, лишав по собі Хейніш на визволеній землі. І все це необхідно було впорати найближчими днями, бо рухливий фронт міг перекреслити сприятливі для виконання завдань умови. Час не дозволяв зволікати. І тоді вона думала про заповітне, що тамувалося у серці. Зараз це тільки її таємниця, хоч незабаром стане очевидною для всіх…

— А що далі? — тихо запитала вона.

— Тобто? — не розуміючи її, перепитав Марков.

— Подейкують, що Хейніш віднині працюватиме на терені рейху — у нього є впливові приятелі навіть в самій імперській канцелярії безпеки. Коли так, то Майєра він обов’язково візьме з собою. У цьому нема сумніву…