Марков зупинився, про щось подумав, а потім додав:

— Повторюю: як нареченій Адольфа Шеєра. І не тільки виїхати, а й оселитися у матері Адольфа фрау Патріції Шеєр. Підстава: фрейлейн чекає дитину, спадкоємця роду Шеєрів…

— Як же це?! — не зміг приховати свого збентеження Віллі Майєр. — Я ж гадав… Але ж вони не одружені!

— У тому й складність, — сухо, щоб уникнути недоречних емоцій, констатував Марков. — Ви повинні потурбуватися долею молодої жінки як дружини свого загиблого бойового товариша, котрому завадив узяти з нею шлюб лише трагічний кінець. Хіба не так?

— Це справді відповідає дійсності, — погодився Майєр. — Я сам питав його про одруження, і він мені відповів…

— Усе це нам відомо.

— Ах, так? Фрейлейн Бергер…

— Тому не будемо гаяти час на перелік подробиць. Зараз ідеться про головне: фрейлейн Бергер будь-що повинна стати повноправною фрау Шеєр! І в цьому ви мусите їй всіляко сприяти. Для успішного досягнення мети використайте можливості свого впливового шефа — оберштурмбанфюрера Хейніша. Він з молодих літ — друг Шеєра-старшого, що загинув на початку війни під Брестом. Врахуйте, для пані Патріції Шеєр війна — це життєва катастрофа. її сина не врятувало й письмове моління до господа-бога, яке вона потайки вшила в комір його офіцерського мундира.

— Дещо про це чув…

— Не відволікайтеся: ще раз нагадую про час! Поточні й наступні завдання вам дійсно даватиме фрейлейн Бергер. Вона ж більш докладно змалює вам загальну ситуацію, і ви разом обмізкуєте спільні дії. І ще одне: можливо, до вас з’явиться людина, передасть привіт від Максима і мовить: «Вітри дмуть зі Сходу». Це пароль. Ваш відгук: «На Заході дмуть теж». Всі доручення цієї людини слід виконувати беззастережно!

— Яволь! — мимоволі підтягнувся Майєр.

— І останнє: чи бажаєте обрати собі псевдонім?

— Як вас розуміти? — запигав Віллі і пояснив, що має на думці: —У нас в таких випадках відбирають письмове зобов’язання про співробітництво…

По лиці Маркова пробігла усмішка.

— Тож як з псевдонімом?

— В ім’я перемоги хай буде Ніка[15], — не вагаючись, обрав Майєр.

— Погоджено — Ніка! Ну що ж, на цьому — край. Час нашої зустрічі вичерпався. Прошу, візьміть свою зброю.

Коли Віллі з Крістіною у супроводі Віта поверталися до готелю, Віллі, ще не знаходячи доладних слів до Крістіни, пробурчав безвідносно:

— Усе ж повної довіри до мене у вас нема…

— З чого цей сумнів, Віллі? — звела на нього очі Крістіна.

— Гауптман повернув мені пістолет без обойми. Невже боявся, що стрілятиму? І це після всього, що відбулося!..

— Ах, Віллі! — заперечила вона. — Ваш докір — на мою адресу. Я теж схвильована і просто забула… Ось ваша обойма, візьміть її.

Мало не навпомацки, слово до слова, торували вони нові стежки одне до одного.

Розділ 10

КЕСЛЕРОВІ ТЕЛЕФОНУЄ СМЕРТЬ

Іноді життєва стихія підтасовує такі обставини, що не дають часу на тривалі роздуми або зволікання і примушують людину, якщо вона сповнена рішучості, кинутися у вир подій. Трапляється небезпека, котра змушує забути про обачливість. І тоді кожна мить важить чиїмось життям.

Саме такий іспит доля приготувала Віллі Майєру і почала випробовувати його міць прямо зранку наступного дня. Від куцих щедрот долі він тільки й мав передиху— ніч майже без сну.

Втім, він з’явився на службу добре виголений, підтягнутий, зібраний. Зайняв своє звичне місце на телефонах у приймальні до кабінету Хейніша, замкненого до повернення господаря. Це мало трапитися завтра, а сьогодні оберштурмфюрер Віллі Майєр службово ще підлягав слідчому Кеслеру, чий кабінет був по коридору навпроти.

І хоч Майєр приступив до виконання службових обов’язків за півгодини до належного часу (в номері, на самоті, йому не сиділося), доля не зволікала жодної хвилини.

Він ще вішав плащ й кашкета, коли до приймальні, гупаючи забрьоханими чобітьми, в теплому мотоциклетному комбінезоні, з туго напханою планшеткою і міцною валізкою, товстошкірою і окутою сталевими обручами на замочках, ввалився заморений далекими мандрами обер-лейтенант Франц Рейніке. Той самий Рейніке, котрого кілька днів тому відрядив пан Кеслер з певним дорученням. Слідчий, коли мав таку змогу, завжди віддавав перевагу ретельному обер-лейтенантові перед іншими підлеглими. Рейніке не відзначався розумом, але був по-спортивному витриманий і неухильно виконував будь-які розпорядження, якщо йому їх викладали точно і ясно: взяти те і оте, з’ясувати про отаке у таких-то, розстріляти за списком о такій годині… Отже, ранкова поява Рейніке свідчила, що діло зроблено, і невтомний обер-лейтенант жадає нових розпоряджень будь-якої складності і терміновості.

— Радий бачити тебе, Франце, — привітно сказав Майєр. — Сідай! Начальства ще нема. Доведеться понудьгувати зі мною.

— Жартуєш? — озвався Франц. — Ти і нудьга — поняття несумісні!

— Франце, змилуйся наді мною! — молитовно склав руки Віллі. — Я не жінка, щоб нашпиговувати мене компліментами.

Обидва приязно засміялися.

— Що у нас нового, Віллі? — запитав обер-лейтенант, нарешті всідаючись біля столу Майєра. Валізку він акуратно поставив на підлогу поміж ніг.

— У нас? Нічого особливого. Марудимося, як паперові душі… А ти з новинами? Щось розкопав?

— Звичайно! — самовдоволено відповів Рейніке. — У Кеслера просто-таки собачий нюх. Але я теж не з останніх гончаків. Ми б нічого нового у справі Мюллера не виявили, якби я не дотямив завітати до графа фон Ферстера.

— Стривай, — удав здивованого Майєр, — ти сказав у справі Мюллера?

— Авжеж.

— Її ж закрито і списано в архів.

— Кеслер поновив розслідування і не помилився. Правда, якби не я… Ну хто б іще подався до фон Ферстера?

— А що граф?

— Що граф! Мюллер йому імпонував, і граф, як міг, дбав про комфорт небіжчика.

— Яке ж це відношення має до вбивства?

— Пряме! Виявляється, граф подарував Мюллерові елегантного «вальтера». Але у графа залишилися фотознімки пістолета і вистріленої з нього кулі.

— І що з цього випливає?

— А те, що Мюллера вбито саме з цього подарованого пістолета — знімки балістичної експертизи і ті, що я їх взяв у графа, ідентичні. Не стріляв же Мюллер сам у себе!

— Чому б ні? — сказав Майєр, аби не мовчати.

Але обер-лейтенант Рейніке сприйняв це запитання як суттєве. Він морщив свій низький лоб, напружуючись дати вичерпну відповідь. Нарешті переможно прорік:

— Але ж стріляти собі в спину незручно. Може, Мюллера уколошкав хтось із своїх? Як ти, Віллі, гадаєш?

Схвильований не на жарт, Віллі Майєр зусиллям волі надав своєму голосу цілковитої байдужості.

— Я нічого не гадаю. Пан Хейніш закрив цю справу як повністю з’ясовану. Невже забули, за що Кеслер власноручно пристрелив Есмеральду?

— І справді! — знову зморщив лоба Рейніке. — Чого ж тоді слідчий ганяв мене до Новоазовська? Робити йому нема чого, чи що?

— Каліф на годинку, от і пнеться, — з байдужістю стенув плечима Майєр. — Хай собі поцарює. Повернеться завтра пан оберштурмбанфюрер, і Кеслер знову принишкне, як миша. А тобі, Франце, я щиро раджу просто забути про цей службовий дріб’язок. Наша справа — виконувати накази. Будь-які. Навіть дурні.

— Це точно! — охоче погодився обер-лейтенант.

— Нехай начальство саме поміж собою чубиться. Нам до цього діла нема.

— Маєш рацію, Віллі! Так і зроблю. Я своє виконав, а на інше мені начхати. Чого це я маю сушити собі голову дідько знає над чим? А з паном Хейнішем нікому з нас не тягатися. Ясна річ!

Цієї миті двері приймальні відчинилися, і в них поважно впливла опасиста постать слідчого Кеслера.

— А, Рейніке! — мовив він, не вітаючись. — Виконали завдання?

— Яволь! — виструнчився обер-лейтенант.

— Доповідайте. Тільки коротко! Саму суть.

— Мюллера вбито з «вальтера», подарованого йому графом фон Ферстером.

вернуться

15

Ніка — ім’я старогрецької богині перемоги.