Хто зупинить цей жахливий конвейєр смерті? Майєр не бачив порятунку. Були винищені навіть ті, хто не чинив опору, а лише намагався десь зіщулитись осторонь, всі ті, хто сподівався заховатися від коричневої пошесті в своїх чотирьох приватних стінах з усталеним способом філістерського буття. Не кажучи вже про богобоязких католиків, ідеалістичних мрійників і добродушних пацифістів… Одним відрубали голову за середньовічним методом — сокирою ката, інших задушили в зашморгах, на третіх не пошкодували куль. Загинуло багато людей, які намагалися мислити самотужки, а не гаслами з «Фолькішер беобахтер».
Решта нічим не виказує себе — боїться зважитись на самогубство. Це моторошно — люди стали мерцями за життя.
Віллі Майєр так глибоко занурився в свої розпачливі, наглухо замкнені думки, що до його свідомості не одразу пробилося запитання фрейлейн Бергер.
— Які новини, Віллі? — повернулася Крістіна до того, з чого починала в готелі.
— Ви про що? — перепитав він, приходячи до тями і роздивляючись довкола, як людина, що раптом заблудилась.
«Про що? Чи доцільна тут відвертість?» — подумала Крістіна і не знайшла відповіді.
Розрахунок, що склався в її голові, був хитким і непевним, бо успіх мав би забезпечити щасливий випадок або вигідний для неї збіг обставин. Власне, вона покладалася на логічний самотік подій, але вони ринули в непередбачене русло.
Фрейлейн сподівалася штовхнути Кеслера, враховуючи його хижу пожадливість, на злочин, на вульгарний вчинок, який дискредитував би його в очах зверхників. Фашистські бонзи, що не гребували ніяким прибутком, виявляли цнотливість щодо зовнішніх проявів порядності і пристойності у своєму середовищі. Особливо це було поширено серед лицемірної есесівської еліти. Іноді набували навмисного розголосу випадки, коли того чи іншого офіцера-есесівця для підтримки арійських ідеалів суворо карали навіть за розваги з повіями. Ясна річ, явні крадіжки, особливо коли йшлося про валютні цінності, що теоретично геть усі мали надходити за єдиною адресою — до схованок рейхсбанку, не вибачали ніколи. Правда, це не заважало грабувати і гребти в приватне користування фантастичні скарби, але виключно в напівофіційних варіантах, приміром, для службових потреб, відповідно до посади. Хіба личить гаулейтеру побут жебрака?
І от якби Кеслер, дізнавшися про коштовне намисто, яке так легко можна прибрати до рук, спокусився ним і наважився на щось негарне — шахрайство, шантаж, залякування з висот свого службового становища, так званий есесівський суд честі був би йому забезпечений. З усіма відповідними наслідками. Відтак небезпечне розслідування Кеслером справи Мюллера автоматично припинилося б…
Але вбивство? Це одразу зруйнувало її розрахунки. Убивство — це обов’язкове розслідування. До чого воно приведе? На кого впаде підозра? На багатьох. Можливо, навіть… Адже скарано непричетну Есмеральду!..
Вона не додумала: не варто бити на сполох завчасно.
— Я питаю про новини, — м’яко мовила Крістіна, що з жіночою інтуїтивністю зауважила незвичний, якийсь внутрішньо скутий стан Майєра.
— А що ж вас найперше цікавить? — похмуро, як сама негода, запитав він.
— О, Віллі, ви мене змушуєте…
— До чого?
— До визнання, — відповіла, трохи кокетуючи.
— Дива! — знизав плечима Віллі. — На вас не схоже… У чому ж ваша провина?
— Цього разу — аж самій сором! — у чисто жіночій допитливості. Цієї вади представницям слабкої статі, мабуть, ніколи не позбутися.
— І про що ж ваша вада жадає дізнатися зараз?
— Про гарне намисто, — запитала, мило ніяковіючи.
— Яке намисто? — здивувався Майєр.
— Невже ви забули, Віллі? Намисто з монет, що мені так невдало пропонував Шниряєв! Ви ж самі були при цьому.
— Он ви про що! Я теж було згадав про нього, коли ми оглядали труп і місце злочину. Проте Кеслер вважає, що ніякого намиста взагалі не було.
— Кеслер?! — мимоволі вихопилося у Крістіни.
— Він, а що? Кеслер узяв цю справу на себе. У протоколі ніяке намисто не фігурує.
Її сподівання остаточно розвіялись, як марево. Так просто — намиста нема і не було. І його колишній власник, який міг би щось сказати, не зронить і півслова. Мерці не базікають. Проблему вичерпано. Але як їй все-таки скомпрометувати Кеслера?
— Як же так — погарячилась вона, бо не годна була приховати своє прикре розчарування. — Адже є свідки.
— Хто саме? — сухо запитав Віллі.
— Ми самі чули…
— Тільки чули, але не бачили.
— Але Шниряєв? Він же бачив!
— Шниряєв? Його не забуто — Кеслер уже допитував. Той запевнив слідчого, що то був просто своєрідний комплімент з невеличким художнім домислом. Мовляв, він тільки тому сказав, що вам до лиця золото. Ну, а далі — міф, казочка… Кеслер не наполягав. А компліменти до справи не стосуються. І все-таки, якщо намисто справді було…
— Звідки у вас сумнів?
— Шниряєв — не дурень, щоб наражатися на небезпеку. Адже небезпечний свідок у даній ситуації дуже просто може стати другим трупом.
— А коли намисто справді було, що тоді?
— На жаль, нічого суттєвого. Тоді лишається задовольнитися думкою, що діяла розумна і спритна людина. Чисто зроблено.
— Як і де вбито перекладача?
— Удома. Ударом в потилицю. Точно у те місце, куди стріляють, виконуючи вирок, — надійно, і крові майже нема. Видно, що діяла досвідчена рука.
— Це…
— Не поспішаймо робити безпідставні припущення, фрейлейн! Я догадуюся, кого вам хочеться звинуватити. І знаю, чому ви цим цікавитесь. Але збагніть самі: навіщо даремно дратувати Кеслера? Він уже визначив це вбивство як політичне, а не кримінальне. Отже, найвірогідніше, що ця справа незабаром припаде пилом забуття як нерозкрита. Особисто я у цьому певен. І припинять марудитись з нею, хоча б за браком часу… Зараз турбот і клопотів — море. Що важить якийсь миршавий перекладач, коли блоковано армію Паулюса і загрожує оточення нам?
— Нам? — звела очі Крістіна.
— Так. Одержано наказ про нове перебазування. Далі на Захід…
Крістіна раптом відчула себе маленькою і беззахисною у великому, жорстокому і байдужому до неї світі. Як вберегти себе хоча б для дитини? Не стрималася — нервово пересмикнула плечима.
— Вам холодно? — помітив її мимовільний порух Віллі.
— Вогко, — відповіла ухильно. — Мжичка пробирає до кісток.
— Може, повернемося?
— А Віт? Невже ви хочете, щоб він потягнув мене у цю негоду вдруге?
Вони замовкли і в дощовій імлі чалапали далі по мокрій вулиці, аж поки Крістіна тихо не запитала:
— Віллі, вам ніколи не приходять до пам’яті слова Кеслера? Пригадуєте, він усю дорогу бурчав на генералів, коли ми їхали до Ставрополя. Мовляв, усі вони мерзенні здирники.
— Марно намагатися усе запам’ятати, — насторожився Майєр. — Людина — не диктофон. Що конкретно ви маєте на увазі?
— Якщо не помиляюся, він дозволив собі образливі вирази про улюбленця фюрера барона фон Макензена. Як же воно було мовлене дослівно? Якось навіть дотепно… Здається, так: «Фон Злодій».
— Пам’ять вам не зраджує, — зазначив Майєр. — Але що з того?
— А ще він звинуватив у хабарництві зондерфюрера СС гауптштурмфюрера Краллерта. Мовляв, він за хабарі затуляє очі на привласнення цінностей, що належать рейхові.
— Чому ви повели про це мову?
— Просто так. Чомусь згадалося.
— Не нарікайте на мене, але я неодноразово пересвідчувався у тому, що просто так у вас не буває.
— Це комплімент?
— О ні!.. — у голосі Майєра забриніла іронія.
— Ну, хай так, коли вам хочеться… Скажіть мені, що сталося б з Кеслером, якби про його заздрісні наклепи і безпардонне паплюження вищих чинів вермахту дізнався, приміром, зондерфюрер Краллерт?
— Гадаю, Кеслера грунтовно познайомили б з методами дізнання, які практикує політична поліція.
Він скоса зиркнув на Крістіну і застеріг:
— Ви сподіваєтесь прибрати Кеслера? А може, ви колекціонуєте трупи? Попереджаю: ця гра дуже небезпечна. Насамперед для вас. Одне потягне за собою інше. Кеслер не дурень — він теж згадає, де, коли, що й кому казав. А коли йдеться про власну шкуру, чужої не шкодують. Тут він знехтує навіть службовими інтересами та перспективами кар’єри!