— Правда, я от що подумав. Він же наймав квартиру, то міг десь і переїхати, — ніби вгадуючи її думки, виправдовувався Степан. — Так що й адреса могла помінятися, це ж таке діло.

— Там нам скажуть, куди переїхав, — не падала духом Катерина. — Знайдемо!

— Воно так. Але боюся, Катю, що його і зовсім може не бути в Києві. Я ж тобі колись розказував, яка в нього печаль. А раптом виїхав?

— Навряд.

— Чого ти так думаєш?

— Чує моя душа. Не такий він.

— Раз бачила чоловіка і говориш.

— Я бачила його очі, Стьопо.

— То й що? — ніби аж розсердився Степан.

— А те, що в нього дочка. Не поїде він.

— Багато ти знаєш. Все-таки спершу тре’ було подзвонити. А то як з мосту та в воду.

— От ти знов за старе. Почни ще дзвонити, писати! Надумав — їдь.

— Та вже ж, вертатись не будемо.

— Давайте сядемо на дорогу, — покликав з веранди Іван Побережний. — Думайте, чи не забули чого. Ганно, де ти? — примружився в темряву.

— Іду, йду, — виринула на подвір’ї Ганна. — Курку загонила, бо одбилася від сідала, на вишні ночує.

— Тобі зараз та курка тре’?

— Еге, потім шукай її, кхм. Це ж ота ґалаґаночка, несеться нівроку, а сідала не визнає. Хоч прив’язуй.

— У тебе вдалася.

— Ой, Степаночку, їдь та вертайся скоренько, — враз тонко заголосила Ганна, обняла Степана й прихилила його голову до своїх сухих вуст. — Нам нічо’ більше не треба, аби ти лиш при хаті був, аби дивитись на тебе.

— Тихіше, дітей побудиш, — сказав Іван Побережний. — Присядьмо.

Сіли. Мовчали.

Дивились одне мимо одного.

— Рушили, — сказав Іван Побережний, підвівся і швидко пішов до мотоцикла. Завів його з першого оберту, загримотів на весь куток.

Степан сів у люльку, Катерина — на заднє сидіння. Минулого разу, коли їхали до Ленінграда, Степан сам вів мотоцикла до станції. Тепер кожен про це подумав, але ніхто не сказав уголос.

Ганна відчиняла ворота й дивилася на мотоцикла, зовсім не мружачись у світлі потужної фари «Уральця», дивилася, мов сліпа. Вона й справді нічого не бачила, окрім більмастої фари, довкола якої розтікалась пітьма.

Навіть тоді, коли мотоцикл поминув її, виїхавши за ворота, і сліпуче світло подаленіло, вона не встигла нічого розгледіти. Їй лиш здалося, що Степан обернувся, але насправді вона нічого не бачила.

Подаленіло, хитаючись, світло, і стукіт мотора подаленів у крутій пітьмі.

Вона ще довго стояла, боячись зачинити ворота.

Степан таки озирнувся на матір. І коли вона розтанула в темряві, все одно бачив, як мати стоїть біля воріт. Стоїть і боїться зайти в хату. В хату, де сплять його діти.

Хотів поцілувати їх, сонних. Не поцілував. Схоже було б, ніби прощається. Недавно почув, як мати сказала батькові зі сльозами в голосі: «Як подивлюсь на ці діти…» Вона не вірить. Не вірить, що все буде добре. А головне ж — вірити.

Сьогодні вранці він ходив аж до річки. Хтось ніби повів його крізь туман. І Степан знову подумав про мене, Щедрика. Мені часом здається, що він через те й не хотів нікуди далеко їхати, що боявся лишатись без мене, своєї надії, адже саме я, вірив Степан, мусив зцілити його.

Хіба ж не було такого з бабусею Улитою, коли лежала вона уже геть знеможена, коли з неї, здавалося, витекла остання крапелька сили, — а потім ураз підвелася? Було. І таємниця того зцілення відома лише йому, Степанові. Навіть бабуся не довідалася, як воно все було насправді. Бо якби довідалася, то хтозна, чи й видужала б. Тоді її геть висушила якась хвороба, ніщо вже не допомагало, не могла ні їсти, ні пити — і такою бабу Улиту привезли з лікарні. Степан пригадує, як везли її підводою, він, малий, чомусь теж сидів на тій підводі, і найдужче запам’яталося, як цвіли соняшники за селом — золоте соняшникове поле. Світ здавався жовтогарячим від того цвітіння. Увесь світ.

— Степанку, — раптом озвалась бабуся Улита. — А сходи-но поглянь, чи багато бджіл на соняшниках. І подивись, як вони сидять на них. Чи зверху повзають, чи так повлазили в цвіт, що тіки жальця стирчать.

Він гайнув до соняхів, придивлявся, аж навшпиньки ставав, і дивувався: навіщо бабусі це треба? Хіба не однаково, як їм сидиться отут, цим бджолам? Однак пильнував слухняно, прибіг і сказав:

— Глибоченько повлазили, ба.

— Гм, — бабуся Улита знов заплющила очі, і Степанко відчув, що вона усміхається. — Виходить, буде мед, — сказала вона.

А вже в хаті, як лежала на ліжку, вибрала хвилинку, коли нікого з дорослих не було поруч, підкликала його до себе й зашепотіла:

— Ти не забув, де Маріцьончине джерело? Я тобі в лісі показувала.

— Чого ж, знаю. З-під кореня б’є вода. Дуб там старий.

— Еге ж, ото воно. Мені б, Степаночку, водички тієї хоч кухлик. Вогнем пече отут-о, а та вода погасила б жар.

— Я збігаю, ба.

— Це далеко. Не заблудиш?

— Ні, чого б це я заблудив. Дубняк там.

— Катни, щоб ніхто й не знав.

Спершу полем, а там через балку та понад річкою, — на два кроки подовшала його тінь, — і вже був у дубняку. Незабаром і джерело Маріцьончине — чому Маріцьончине? Треба спитати в бабусі Улити. Але де ж воно, де? Ось дуб-нелинь, якого і вп’ятьох не обхопиш, ось корінняччя з-під землі визирає, а джерела нема. Ні, не міг він помилитися, видно, пересохло, бо он же й болітце зосталося, ще натягується вологою, а води не видно. На тому болітцеві сліди знать козячих копитець, кози теж, мабуть, приходили напитися.

Що ж він скаже бабусі Улиті? Крутив у руках суху пляшчину з тонкою журавлиною шийкою. І чим вона погасить вогонь у грудях?

Довго стояв біля того дуба, ніби ждав, що зненацька прокинеться і заб’є джерело чи бодай козяче копитце наллється водою і він зачерпне хоч краплю, однак дива не сталося.

Що ж він скаже бабусі?..

І досі не знає, як воно спало йому на думку. Ніколи не обманював бабу Улиту, а тут наче хто напоумив його: зірвався й помчав до Арсенового яру, побіг до кринички, яку викопали пастухи (там він уперше побачив жабку-джерельничку з оранжевим черевцем), і набрав із неї у пляшку води. Ще й сам перед тим напився — чиста й холодна, аж зуби ломить, — ще й здивувався — хіба ж та вода не однакова? — і приніс бабусі Улиті, і подав, теж улучивши хвилину, щоб ніхто не побачив, наче боявся, що впіймають його на брехні. Та найдужче потерпав, що сама бабуся про все здогадається, адже, мабуть, знала вона смак тієї води, якщо попросила, і найпростіше було б сказати їй правду, тільки щось не давало Степанкові зізнатися в тому, щось тримало його за язик.

— Приніс?

— Ось, — він простягнув пляшку, ховаючи очі.

— Із Маріцьончиного джерела? — перепитала бабуся Улита, аж похололо Степанкові в грудях, однак він швидко закивав головою.

— Я наллю в кухлик, — заметушився.

— Дай тобі Боже здоров’я.

Він налив білий алюмінієвий кухоль води й підніс бабусі. І вперше, відколи привезли її з лікарні, побачив, як вона звелася на лікоть і простягла руку. Рука та дрібно тремтіла — насилу донесла кухоль до впалого рота, але жодна краплина не пролилася. Пила жадібно, проте довго, поволі, розтягуючи кожен ковток, і, коли подала кухоль, він помітив, що губи в бабусі сухі.

— Налий іще, — попросила.

А наступного дня бабуся Улита стала на ноги.

— Рятівничок мій, — сказала Степанкові. — Це все Маріцьончине джерело.

Багато води спливло відтоді у Тікичі. Давно вже немає баби Улити, а він і тепер часом думає: що ж підвело її тоді на ноги? Не Маріцьончине ж джерело, це він добре знає. І раптом ще одна думка: воно, воно… Віра в нього.

Чудний ти, світе! Отак живеш десь у тихому куточку, день при дні робиш свою роботу, радієш, журишся своїми клопотами і думаєш, що так скрізь. Сходить і заходить сонце, прокидаєшся і лягаєш спати, і здається, все живе засинає разом з тобою, і на землі настають тиша і спокій. А потім якась турбота поведе тебе в дорогу і бачиш, що воно зовсім не так, що ти, світе, вируєш день і ніч, немає тобі спочинку ні на хвилину. Гуркотять крізь тебе поїзди, їдуть і їдуть кудись люди, і краю тому немає.