Степанко радий старатися, хоч і страшнувато було, але він не боягуз, не осоромиться, тим більше перед Совицьким, узяв довгого дрючка, виліз по драбині на горище та й ну верещати та колошкати сіно. Воно коли кричиш, то не так страшно, а ще ж он який дрюк у нього в руках, гайда, гайда, і тут він почув під хатою глухий постріл, так, наче хто суху гілляку одчахнув у лісі й покотилась луна.

Степанко здригнувся й завмер, дослухався до тієї луни і не знав, що ж йому робити далі, чи штурхати дрючком і тюгукати, чи вже злазити з горища. Постояв, почекав, чи Совицький не подасть якої команди, але за хатою було тихо, і тоді Степанко нерішуче пішов до драбини, довго намацував ногою щабля, а коли зліз і вийшов за хату, то побачив Совицького аж у кінці городу, біля вишняку, побачив його темну спину, над плечем стриміло дуло рушниці, а в руці теліпалося теж щось темне. Він проводжав Совицького очима, аж поки той не сховався у ярку, потім обернувся й помітив біля рогу хати витоптану місцину, помітив на снігу яскраво-червоні краплі, наче хто розтрусив калину. Тоді він ще й не відчув жалю, тільки образливо було, що Совицький отак повернувся до нього спиною, спершу щебетав улесливо, а коли зробив своє діло, то не те що не подякував, не попрощався, а навіть не глянув у Степанів бік.

Увечері він про все розповів батькові, той ніби не здивувався, не розгнівався і не зрадів, лише сказав, що Совицький убив куницю, він, батько, теж бачив її сліди, але думав, хай собі живе, якщо не робить шкоди, а Совицький убив, бо шкурка з куниці тепер дорога, це тобі не заєць і навіть не лис.

Так би воно, може, й забулося, убив — то й убив, однак наступного дня мати вражено загукала з сіней: «Іва, Іва, а йди сюди хутчій!» Батько вийшов у сіни, за ним і Степанко, і вони побачили матір, схилену над старим жлуктом, у яке вже давно ніхто не заглядав, стояло собі в темному кутку порожнє, ніби й не потрібне, та й викинути шкода, може, колись знадобиться. У матері було таке обличчя, наче вона уздріла дідька у тому жлукті, і вони з батьком підійшли, заглянули й побачили, що жлукто до половини повне яєць, вони округло біліли в темноті, чистенькі, аж світилися.

«Що це таке?» — спитала мати, з підозрою дивлячись на батька.

«Хіба ж я знаю?»

«А хто ж знає? Тут наші кури не несуться. Для кого ти оце наховав, признавайся!»

«Господь з тобою, чого б це я їх ховав?»

«Ну, і самі вони тут не знеслися, — сердито сказала мати. — Може, це ти?» — глянула вона на Степанка.

«Нє», — покрутив він головою.

«А може, це Щедрик?» — тільки подумав, але не сказав уголос, бо тоді б мати розгнівалася ще дужче.

«Не робіть з мене дурну, — сказала вона. — Ви мені не дасте віка дожити».

«Чого ти кипиш? — сказав батько. — У нас що, пропадали яйця там, де кури несуться?»

«Наче ні, а може, котрась десь несеться, що я і не знаю. Хто їх розбере, буває, курка одіб’ється і в кущах несеться».

«Слухай! — аж скрикнув батько. — Це ж вона, куниця».

«Ти що — вчадів?»

«Їй-бо вона, я десь чув таке. Це вона крала в людей і носила сюди, щоб її не чіпали».

Мати ще сварилася з батьком: ти з розуму вижив, чоловіче; а Степанко бачив і після того ще не раз бачив, як темної ночі вилазить з їхнього горища куниця, потім повертається з яєчком у зубах, обережно так тримає його, щоб не роздушити, обережненько сходить по драбині у сіни і кладе яєчко у жлукто, щоб її не чіпали, не вигонили з теплого кубельця у сіні, бо вона ж не робить ніякої шкоди, навпаки, ще й віддячує господарям за добро.

Добро? Яке ж добро, коли… он кров на снігу… Це він, він вигнав куницю з горища прямо до Совицького, аби не він, той би її не вбив. Степанко не хотів, він не знає, як це сталося… Не так, не так…

Де ж Катерина, де це можна стільки ходити? За вікном уже сутеніє, а її нема.

Рибка майже готова, зосталося вплести хвостика — ось так, доточити китицю.

З нею щось сталося… Ні, ні… Може ж Катерина трохи спочити від цієї лікарні. Побачила, що йому покращало, пішла трохи розвіятися, може, навіть пішла у кіно або ще кудись, у Києві є куди піти. Швидше б верталася, Степан має щось їй сказати. Він таке вирішив, що не знає, як подивиться на це Катерина. Треба її умовити, а потім разом переконати Муталіба — мабуть, це буде непросто, але Степан умовить… Хай там що, він свого доможеться, зробить так, як воно має бути. Так, як треба…

Але Катерини немає, і він не знає що й думати. Згадує останню їхню розмову: може, сказав їй щось не так?

Вона присіла біля нього на краєчок ліжка. Чудна така — у білому халаті, в білій косинці. Торкнулася його щоки теплими сухими губами.

— Як ти? — спитала.

— Краще за всіх. Як може почуватися чоловік біля такої жінки?

— Не знаю.

— Я хочу танцювати.

— Ти ніколи не танцював.

— Бо не вмію. А тепер хочу. Навчиш мене?

— Звичайно, — сказала вона і повернулася лицем до вікна. — Схоже, збирається на дощ.

— Так, — сказав він. — А я думаю, чого ти пахнеш дощем?

— Не вигадуй.

— Ти справді пахнеш дощем. Так приємно… Чому ти не поїдеш додому? — раптом спитав він.

— А можна — я сама вирішуватиму, що мені робити?

— Хіба ти не скучила за дітьми?

— Ні, — сказала вона.

— Навіщо ти кажеш неправду?

— Я скучила за тобою.

— Давно не бачилися.

— Це навіть добре, що ми тут удвох. Є тільки ти і я, більше нікого.

— Авжеж, — сказав він. — Як на курорті. Нарешті таки вибралися.

Він узяв її руку. Вона теж була тепла й суха.

— Мені всі заздрять, правда ж?

— За що? — спитала Катерина.

— Що в мене така жінка. Що ти в мене є.

— Перестань.

— Я люблю тебе, Катю.

— Справді? Ти мені ніколи не казав такого.

— Я тебе дуже люблю. Але прошу — поїдь на день-другий додому. Мені буде легше.

— Легше? Без мене?

— Не тому, що без тебе. Поїдь.

— І не подумаю.

Коли Катерина вийшла з палати, об шибку легенько зашарудів дощ.

Де ж вона, де? Він так скучив, наче не бачив її сто років.

Ось, здається, хтось іде. Ні, це не Катерина. Її кроки, її ходу він упізнає здалеку. Це не вона…

— О, то ми вже геть молодцем! — весело сказав Муталіб, але радість його була вдаваною, вона призначалася тільки Степанові, бо Муталіб боявся радіти, боявся загадувати наперед. Він знав, що таке полегшення часто буває перед кризою, просвітлення нерідко приходить до хворого перед найстрашнішим. Лихі думки він гнав од себе, проте й важко вірилося, що зрушення це безповоротне, що найгірше позаду; організм, схоже, тимчасово піддався лікам, але хвороба лише причаїлася і невідступно чигає, щоб узяти своє.

— Скоро буду танцювати! — сказав Степан.

— Ану покажи, що змайстрував.

Муталіб узяв оранжеву рибку, покрутив у руках.

— Гарна штучка. Ти що, й раніше займався цим?

— Ні, тільки тут. Нудьга заїла.

— Нічого, підселимо до тебе молодого хлопця, буде веселіше.

— Діло не в тому.

Степан подумав, що самому лежати краще, аби лиш прийшла Катерина. До того ж йому тепер байдуже, кого покладуть у цю палату. Муталіб ще не знає, але Степан йому все пояснить.

— Ти сьогодні не бачив Катерину? — спитав він.

— А що? — насторожився Муталіб.

— Сьогодні вона ні разу до мене не заглянула.

— Я бачив її….

— Де?

— Не переживай, нічого з нею не сталося. Це я… я наказав, щоб сьогодні вона не приходила.

— Чому?

— Тобі вже краще, нехай відпочине.

Муталіб і самого себе переконував, що тільки через це відіслав Катерину з клініки, але десь у глибині душі якийсь чортик підказував, що ні, була ще й інша причина, у якій він собі не хотів зізнаватися.

Муталіб сьогодні зранку нагримав на Катерину і майже вигнав її з клініки. Був у кепському настрої, останніми днями взагалі ходив як у воду опущений: у домі Клавдії Іванівни в неділю ніхто цілий день не брав слухавку, а ввечері відповіла сама Клавдія Іванівна і сказала, що вибачай, вони з Надірою цілий день провели у лісі, авжеж, у лісі, а не в Ботанічному саду, і дитина так надихалася чистим повітрям, що заснула ще в машині, наголосила Клавдія Іванівна, і тепер спить, як після маківок, прогулянок з неї досить.