Добро не може бути силуваним, продиктованим законами чи кодексами, воно, як дихання, як безпосередність і невимушеність дитини, вустами якої промовляє істина… Як це там сказала Надіра? Смішно сказала і зворушливо. Це після тієї розмови з Іринкою, коли наступного дня він із Надірою пішов до зоопарку, і, находившись та надивившись, вони сиділи в затишному і майже порожньому кафе, мала ласувала тістечками, щось щебетала про верблюдів і зебр, потім він дав їй велике красиве яблуко, подумавши, що в такому красивому неодмінно виявиться черв’ячок, і сказав: «Обережно їж, дивися не надкуси черв’ячка», — на що мала відказала з тривогою: «Ні, що ти, я обережненько, бо йому ж буде боляче».

І він засміявся, і, дивлячись на її кругле, налите, як і те яблучко, личко, подумав, що, може, нічого кращого в житті і немає за ось таку теплу і лагідну мить. То тільки здається кожному, що його чекає попереду багато-багато див, незвіданих радостей та втіх, і ось, самі себе ошукуючи, готуючись до якихось сподіваних і несподіваних благ, до ілюзійних жар-птиць і казкових щедрот, ми часто виявляємося неготовими до сприйняття звичайних земних радощів, і вони проходять повз нас, глухих і сліпих, проходять непоміченими, зневаженими і непотрібними. Так і йдемо з цього світу, не натішившись уволю прохолодою дерева в спеку, не пам’ятаючи, коли востаннє бачив повен місяць на небі, не знаючи, скільки карих зерняток у яблуці, не встигнувши зрадіти навіть тому, що ти з’явився на світ…

То чого ж ми ждемо-виглядаємо?

— А до нас ходить дядьо Володя, — раптом сказала Надіра.

Муталіб мовчав, і вона спитала:

— А ти чому не приходиш до мене?

— Роботи багато.

— Хіба ти роботу дужче любиш?

— Ні, тебе я люблю найдужче.

— То прийдеш?

— Прийду. Колись прийду.

— Дядьо Володя хороший. Він приносить мені цукерки.

— Звичайно, хороший.

— І на машині катав.

— Он як.

— Ми їздили аж у ліс.

— Це добре.

Мабуть, Іринка знала, що мала розкаже про дядю Володю, подумав Муталіб. І, може, навіть хотіла цього. Втім, яке це вже має значення? Попутного вітру їм. Годі!

А його човен захитавсь-закрутився — і ні вітру, ні весел.

Й ось тепер розривається телефон, дзвонить Сахіб, і що казати йому, щоб не кривити душею і не тривожити, бо ще, чого доброго, завтра він сам прилетить до Києва, Сахіб довго не думатиме, але й тоді навряд чи щось до пуття випитає у Муталіба, не кожною тривогою можна ділитися, буває така біда, що діли її не діли — не поменшає.

А для будь-якого пояснення і виправдання — чому не прийшов, не приїхав, не зробив? — є у людей слівце, яке нічого конкретного не означає і ні до чого не зобов’язує: справи. Вибачай, справи… Округле, гладеньке слівце; хоч з якого боку підходь — не зачепишся.

Муталіб узяв слухавку й почув голос телефоністки, яка перепитувала його номер — ні, не Сахіб, Сахіб набирає його телефон по коду. А це: «Будете розмовляти з… ополем… (не розібрав і з ким), хвилиночку, з’єдную». І поки вона з’єднувала, не розчуті одразу звуки якось самі по собі, уже в його свідомості, стали на свої місця, і Муталіб згадав, що так називається Степанове село, це дзвонять звідти, і чорна тінь, яка переслідувала його усі ці дні, тепер налягла на Муталіба зі всією своєю чорною силою, здавила, увійшла в нього.

— Алло! Алло! — він упізнав голос Катерини, хоча цей голос належав уже не тій Катерині, яку знав Муталіб, він пересох, як пересихає струмок, і Муталіб здогадався, що вона скаже, й, коли відгукнувся, те й почув: — Помер Степан…

Більше він не пам’ятає, про що і як вони розмовляли, тільки пізніше, коли уже поклав слухавку, ні, набагато пізніше, десь серед безсонної ночі, напружуючи пам’ять, він відновив у собі ті звуки, слова й зрозумів, що Степан помер ще два тижні тому; перед смертю він просив, щоб Муталіб приїхав пом’янути його на сороковини… тобто… двадцять шостого листопада… здається, так сказала Катерина… в суботу… Просив перед смертю… Вже знав, знав…

Два тижні тому…

«Все…» — сказав Степан.

Це було його останнє слово, може, у його згасаючій свідомості воно вмістило більше, аніж усі слова, які є на світі. Цього вже ніхто не скаже і заперечити не заперечить.

Зупинилося серце, і зупинилось дихання — все.

— Е, не кажіть мені, Онисиме Кіндратовичу, бо не повірю, — стояв на своєму гостролиций щупленький дідок, що заскочив лише на хвилину пом’янути Степана («Мені ще по січку їхати, он коні мерзнуть коло воріт») і, присівши край столу, ближче до дверей, бгав у руках потерту дерматинову шапчину, до якої поналипала солом’яна потеруха. — Не повірю, що разом із людиною щезає і її душа. Зостається вона отут-о, на землі, поміж нами.

— Якби душі усіх померлих зоставалися на землі, Дем’яне, то їм би і місця тут уже не було, — сказав Онисим Кіндратович. — Ти про це подумав? Ні. А природа подумала. Це ж скільки людей одійшло відколи світ! Тісно було б.

— Душам ніколи не тісно, — не здавався Дем’ян. — Я вам розказав би, та нема коли. Коні мерзнуть. Мені по січку їхати.

— Душі на небо возносяться, — тихо озвалася баба Січавичка, висячи на тонкій ліщиновій паличці, і звела вгору сльозаві очі. — Сорокового дня одлітають у царство небесне, через те й поминають на сороковини.

— Я не знаю, що там насправді, — сказав Дем’ян, — але знаю, що душа людська вічна. Я, коли хочете знати, у Бога по-своєму вірю. Він не на небі живе, а ближче.

— Ох, біда, — похитав головою Іван Побережний. — Сама біда, що тут іще казати. Краще б мене ще отам, під Яссами…

— Ти не правий, Іване, — перебив його Мостовий. — Тоді б і Степана не було. Ти повинен пишатися, що мав такого сина.

— Мав… Отож і воно.

— І хтозна, може, за свої тридцять з гаком років він прожив більше, аніж дехто за сто.

— Не жалів себе, ніколи за себе не думав, — сказав Онисим Кіндратович. — Таких людей мало.

— Хай би був, як усі, та жив, — зітхнув Побережний.

— А мені він і сьогодні снився.

Це сказала Катерина, і Муталіб знову завважив, що в її голосі щось пересохло, відмерло, таке, чого вже не оживити ніколи.

— Снилося, наче стоїть він у засніженому лісі і тулить до грудей білого птаха з обмерзлими крильми — відігріти його хоче. Я гукаю, а він не чує.

— Отож воно і є, — закивала баба Січавичка. — Відлетить його душечка сьогодні.

— Та нікуди вона не відлетить, — розсердився чогось дід Дем’ян. — Я вам розказав би, та по січку треба їхати. Коні мерзнуть.

— Він мені теж завжди у лісі або коло річки сниться, — сказав Онисим Кіндратович. — Кожне деревце там знав, звірину розумів, як людей.

— Що було, то було.

— Пам’ятаю, їхали ми з ним його ж мотоциклом через Хлипнівський ліс на рибу. Ранок такий ясний видався, як умитий, сонце за нами летить поміж соснами. Дивлюся — заєць біжить понад дорогою, отак-о майже коло нас, і теж не відстає. Що за чудасія, думаю, таке полохливе звіря, а тут біжить, наче наввипередки з мотоциклом, і не звертає нікуди. Потім десь дівся. А як верталися ми ввечері додому, дивлюся — знов той заєць понад дорогою біжить. Часом зупиниться, нюхне повітря — і далі гайда. Тоді Степан став, каже, давай одійдемо за дерева, побачимо, що воно буде. Одійшли ми, дивимось, а той заєць підбіг до мотоцикла, коляску обнюхує, наче собака. І худий такий, облізлий, не сірий, а якийсь рудий. Мабуть, думаю собі, хворий, через те й поводиться дивно так, місця собі не знаходить. А Степан мені тоді й каже: ні, не хворий, це зайчиха, видно, привела недавно зайчат, а хтось натрапив на кубло й забрав їх. Мабуть, каже, той бузувір у мотоцикл їх забрав, тому вона й бігає за мотоциклом. Це ж подумати тільки, дядьку Онисиме, яке горе у неї, щоб отак збороти в собі страх. Нічого не боїться, лиш би діток своїх знайти. А ми кажемо: полохливий, мов заєць. І от вам, дивіться. Що то все-таки мати!

— Такий він був, Степан. Таке чуйне серце мав, — сказав Мостовий. — Може, того й слабе, що чуйне таке. Було, як наскочить десь на неправду, то ним аж трусить, давай, щоб усе по правді було, давай сюди винних нагору, хоч би там хто. І добре, як доб’ється свого, а ні — то горить усередині. Я ж бачив за ним не раз: зверху притихне, а всередині печеться. Тепер і думаю собі: може, не хвороба його доїла, може, такого серця й не вистачає на довше життя?