— Приїхали, — повторив Степан.

Поки вибиралися з вокзальних лабіринтів, поки дзвонили по телефону (з’єднатися так і не вдалось) та вистояли довжелезну чергу на таксі, — надворі зовсім обвидніло.

Став день. Недільний день 23 вересня 1984 року.

Муталіб сидів у своїй кімнатині, сидів на повстяному килимку прямо на підлозі і повагом, майже з ритуальною неквапливістю пив чай. У вихідні ранки це було його неодмінною, навіть урочистою церемонією: круто заварював золотисто-зелений трунок (любив саме зелений чай) і подовгу смакував його із міленької, мов блюдце, піали, поринаючи в тиху задуму. Подовгу міг сидіти отак незрушно, із застиглим обличчям — тільки брови, коли присьорбував вогнистий напій, напружено скидалися вгору, наче від подиву.

Ніхто йому не заважав у такі хвилини, бо хоча ця наймана кімнатина — тринадцять квадратних метрів — і не належала Муталібові, однак господар її жив окремо — пристав десь у прийми до третьої чи якої там жінки, з котрою поки що не об’єднався житлом, а може, й не думав об’єднуватись, і з’являвся сюди хіба що раз на місяць узяти данину за комірне.

Щоправда, порушити лад думок, а то й гірше, міг ще телефон, це осоружне створіння, яке може тебе підкликати будь-якої миті й нагадати, що твоє усамітнення відносне, однак ранками телефон обзивався рідко, і Муталіб з ним мирився. Що вдієш, на цьому світі є чимало речей, яких ми не любимо, але обійтися без них уже не можемо.

Телефон Муталіб зненавидів, ще живучи у тещі, там дзвінки взагалі не втихали: любила побазікати з подругами Іринка, ще довше правила теревені її люба матуся Клавдія Іванівна, яка, складалося враження, зовсім не вміла розмовляти з людьми віч-на-віч, а тільки по телефону. Коли ж говорити уже не було з ким, дзвонила по довідкових бюро, дізнавалася, котра година (там найточніше скажуть), де які фільми ідуть, що за погода сьогодні, хоч, здавалося, простіше виглянути у вікно та й самому побачити.

Але це ще півбіди. Найбільшим же, можна сказати, стихійним лихом було те, що Клавдія Іванівна, телефонуючи до когось із своїх знайомих, сама ставала потужним інформаційним центром і, що найгірше, видавала ту інформацію таким голосочком, ніби тримала в руці не слухавку, а мегафон.

— Так-так, я бачила в неї ці шпалери, так, фінські, по десять карбованців за рулон, але на руках… Та що ви кажете, голубий унітаз? Ай-я-я. Ну ти подумай! Держіть мене, упаду.

— Мамо! — часом не витримувала навіть Іринка — тоді вона ще була його Іринкою, яка часто ставала на бік Муталіба. — Тихіше можна? Муталіб дисертацію пише.

— Я у своєму домі! — кидала через круте плече Клавдія Іванівна і вела далі: — Та що ви кажете, з люриксом? Ай-я-яй, це вона по знайомству дістала, ну ти подумай, з ума зійти.

Оте «я у своєму домі» так прилипло Клавдії Іванівні до язика, а Муталібові в’їлося у печінки, що одного разу він не втримався від злого жарту:

— Ця ваша улюблена фраза, Клавдіє Іванівно, — сказав Муталіб, — видається мені оригінальною хіба що як епітафія.

— Що ти маєш на увазі? — насторожилася теща.

— А що, дуже доречний був би напис на могилі: «Я у своєму домі». Як по-вашому?

— Я знаю, — рожевий шар пудри на її обличчі побілів. — Я знаю, що ти давно ждеш моєї смерті. Але не діждешся.

— Ради Бога, Клавдіє Іванівно, ви мене не так зрозуміли, — Муталіб приклав до грудей руки. — Живіть до ста, я тільки хотів сказати…

— Мене не інтересує, що ти хотів сказати. Я й так знаю, що ти готовий мене зі світу звести. О Господи! — Клавдія Іванівна, обхопивши руками голову, забігала по всій квартирі, аж застогнала підлога. — Кого я пригріла у своєму домі!

— Ну, мамо, — намагалася втихомирити її Іринка. — Ти завжди перебільшуєш. Хіба ж він…

— То ти його ще й захищаєш? — кипіла Клавдія Іванівна. — Я на твоєму місці не дозволила б йому отак з матір’ю розмовляти. Я з ним і дня не жила б! Боже, кого я виростила…

Клавдія Іванівна металася по всьому «своєму дому», поки нарешті не вибігла в коридор і тут раптово притихла, наче дитина, якій ткнули пустушку. Вгледіла телефон, здогадався Муталіб і тієї ж миті почув, як теща набирає номер: зараз усі її знайомі і напівзнайомі дізнаються, якому зарізяці вона дала притулок у своєму домі.

— Мамо, перестань, — підійшла до неї Іринка.

— Що, уже й подзвонити не можна? Може, мені зібратися й піти геть, ти цього хочеш? То хай хоч люди узнають, що мене рідна дочка із зятем вигнали з дому.

— Ну, що ти говориш? Муталіб не хотів тебе образити. Якби я отак заводилася від його жартів, то що б це було.

— Бо ти дурна! — відрізала Клавдія Іванівна. — Я і дня його не терпіла б, а ти терпиш. І бач, що з цього виходить?

— Та нічого ж не виходить, мамо, навіщо ти?

— Правильно, нічого! — Клавдія Іванівна усе ще стискала в руці телефонну слухавку, але здавалося, що то в неї мегафон. — Виходить тільки те, — сказала вона, — що вам треба розійтися.

Це була друга улюблена фраза Клавдії Іванівни: «Вам треба розійтися». Тулила вона її у найневинніших і найнесподіваніших ситуаціях, часто так недоречно, що слова ці сприймалися вже не як загрозлива порада, а як звичайнісіньке «апчхи».

— Муталібе, — сердилася Іринка, якщо він інколи десь затримувався до пізнього вечора. — Де ти оце ходив?

— Земляк приїхав, подзвонив з готелю, зустрілися.

— Ще не вистачало, щоб ти по готелях вештався.

— Ти ж знаєш, поки що мені немає куди гостя привести.

— Міг хоч подзвонити, я тут місця собі не знаходжу.

— Дзвонив. Весь час зайнято. Це вже не моя вина.

— Ну да, це я винна, — раптом озивалася десь наче з льоху Клавдія Іванівна. — Це я випивала в готелі з дівками.

— Я не випивав, — казав Муталіб.

— З дівками? — настрахано перепитувала Іринка.

— А хіба я не казала, що вам треба розійтись? — уже крізь позіхи подавала свій голос Клавдія Іванівна.

Або:

— Муталібе, — кликала його Іринка. — Перестав, будь ласка, мені оце крісло до вікна.

— Почекай, я зайнятий.

— Для мене ти завжди зайнятий, — мило копилила губку Іринка. — Тут на секунду роботи.

— Зараз, допишу речення.

— Ну, Муталібе, — тупала ніжкою Іринка. — Який же ти неуважний до мене.

— А я ж казала, що вам треба розійтись, — вставляла своє Клавдія Іванівна.

Муталіб не здивувався б, якби, приміром, одного разу він просипав з чайної ложечки цукор або ненароком узув черевика не на ту ногу й почув од тещі, що їм з Іринкою після такої оказії жити вже ніяк не можна, треба негайно розійтися. Іноді, зустрічаючи в пресі невтішну статистику щодо розлучень, Муталіб не без посмішки думав, що б же оце сталося з нашим грішним світом, якби на цю проблему всі дивилися так, як Клавдія Іванівна?

Але Муталіб навіть вдячний був тещі за ревну прив’язаність до оцього майже військового «розійтись», адже відомо, що тисячу разів повторюване уже втрачає свій первинний зміст. Єдине, про що йому дуже хотілося запитати у Клавдії Іванівни після кожної такої поради, це — як їй вдалося прожити зі своїм чоловіком, тобто Іринчиним батьком, аж два роки?

Однак було б великою несправедливістю сказати, що Клавдія Іванівна незлюбила Муталіба з першого погляду, навпаки, вона зустріла його майже з розпростертими обіймами, коли Іринка наважилася їх познайомити. Більше того, Муталібові здалося, що Клавдія Іванівна знає його давно, навіть переглядала його особову справу, а з деяких делікатних розпитувань видно було, що їй відомі такі подробиці із життя їхньої клініки, про які і сам Муталіб міг лише здогадуватися. Згодом він дізнався, звідки така інформація: серед численних абонентів, котрим постійно дзвонила Клавдія Іванівна, була і дружина його колеги Семена Семеновича Оприщенка.

Але тоді Муталібові було байдуже до всіх тих розпитувань, поруч сиділа Іринка, його маленька Іринка з такими неприродно синіми очима, що в них лячно було дивитися (пізніше він збагнув, що такі вразливо сині очі бувають тільки на смаглявому обличчі, білявкам їх мати веліла сама природа), і Муталіба взяв острах, що в тих незахищених очах усе можна прочитати, що Клавдія Іванівна зі своєю провидністю зараз почне розповідати не лише про батьківську прихильність професора Волощука до молодого хірурга Муталіба Усманова, але й про те, як цей же таки молодий хірург зустрів на деснянському березі синьооке чорняве дівча і… Леле, невже вона знає і те, про що навіть рідній матінці знати зась?