— Потерпи ще трохи, — сказав він. — Завтра я піду до Волощука, проситиму…

— Я це чула вже сто разів. Коли те буде? А якщо й буде, то дадуть тобі якусь шпаківню на пустирі.

— Ти казала, що підеш зі мною і в курінь.

— Казала. Коли ти ще любив мене.

— Іринко… не треба. Ти ж знаєш…

— Знаю, знаю! — перебила вона. — Можеш іти й не вертатися.

— Ми обоє знервовані, поговоримо завтра.

Він підійшов до шафи, відчинив дверцята і майже жужмом почав збирати свій одяг, кидати його на диван, і раптом звідти, із шафи, на нього зненацька викотився чималий, як подушка, вузол — щось було туго напхане в білу наволочку, воно впало йому до ніг; Муталіб нахилився, хотів узяти його й запхнути назад, та раптом той вузол розв’язався і щось знайоме майнуло в ньому, першої миті Муталіб навіть не зрозумів що саме, проте вже відчув: знайоме, бачене і… страшне.

Коричнево-золотистий клаптик визирав із туго напханої білої наволочки, Муталіб не хотів вірити своїм очам, якийсь млосно-холодний здогад поповз по всьому тілі — не може бути, не може бути! — але ріжок золотистого смушку бив по очах, аж паморочилося в голові: сталося, сталося, сталося… Випливає, немов із туману. Чапан, тюбетейка, хромовики у запорошених калошах… Чапан… хромовики… калоші… І цей коричнево-золотистий смушок… славнозвісна каракульча, яку могли привезти сюди тільки з Хорезму…

Колись Іринка просила його дістати цієї рідкісної каракульчі на шубу, і він, наївний, їдучи у відпустку додому, обіцяв напитати й купити. Муталіб справді шукав її, цю рідкісну, брунатно-золоту каракульчу, їздив навіть у Ташауз, туркменське містечко за сто кілометрів од його кишлаку, відоме своїми багатими базарами, і там, у Ташаузі, він таки знайшов її, цю каракульчу — найпрекрасніший смушок із рідкісної породи овець, справді ніби відлитий із золота, кожна звивина міниться на сонці; він угледів те диво й зрадів, і вже бачив, як радіє його Іринка, а чого ж, хай ходить його дружина в такій шубі, чому б вродливій жінці та не ходити в золотистій каракульчі. Однак радість його була недовгою, бо виявилося, що одна така шкурка щонайменше коштує двісті карбованців, а шуба затягне… хай йому грець, Іринці він сказав, що таких овець тепер не вирощують у їхніх краях, і вона заспокоїлася, а це… ось про що Клавдія Іванівна шепотілася цілими вечорами з Атаназаром, ось чому її так цікавили невинні овечки… і невже… невже вона посміла… за його плечима… ні, це неможливо, це якесь непорозуміння, зараз Іринка пояснить… але що ж тут пояснювати, коли ось перед його очима наволочка, туго напхана золотистою каракульчею.

— Це… Атаназар? — знизу подивився він на Іринку.

Вона заціпеніла, втягла голову в плечі, ніби боялася, що її вдарять, але сказала майже з викликом:

— Так, Атаназар. А хто ж?

— Ви купили у нього?

— Мати давала гроші, але він не взяв.

— Як це — не взяв?

— Отак. Сказав, що це подарунок.

— Кому?

— Мені. Твоїй дружині. Так він сказав.

— Ти хоч уявляєш, скільки це коштує?

— Дорого, знаю.

— І взяла?

— А що було робити? Мати пропонувала гроші, а він: ні, ні, навіщо мене ображаєте? Муталіб мій найближчий друг. Хтозна, які у вас звичаї, може, й справді то велика образа для нього.

— Звичаї у нас такі, як у всіх людей, — сказав Муталіб. — А не такі, як у звірів. Щоб швидше собі вхопити.

— Ми задурно не просили у нього…

— Як — і ти просила?

— Чого ти причепився? Я ж кажу, що мати пропонувала гроші, не віриш — спитай в Атаназара.

— Вірю! Тому й пропонувала, що знала — Атаназар не візьме. Вона спекулювала на його горі. Та він останню нитку готовий був витягти з себе заради Уктама, заради своєї дитини… Він би їй душу свою віддав, аби попросила, і вона скористалася цим. Боже, яка… підлота!.. У нього шестеро дітей! Ти розумієш, що це таке? Ні, вже п’ятеро, — сказав він. — Уже п’ятеро.

— Вони не бідняки, — сказала Іринка.

— Ні. Бідняки ви. І тепер я не знаю… не знаю, чи подзвоню тобі.

— Подавай на розлучення, не заплачу, — сказала вона.

— Коли ти все зрозумієш, то подзвониш мені сама.

— І не подумаю!

— Подумай. Дуже тебе прошу… Подумай.

Тієї ночі він пішов і більше не повернувся.

У суботу зранку Муталіб, як завжди, почаював на своєму повстяному килимку, потім приготував картоплю з бараниною, якої ще трохи лишилося у холодильнику, і поїхав у клініку: відвідає Степана, а з півдня забере Надіру і вони поїдуть до Ботанічного саду годувати білочок.

Видався гожий осінній день, теплий, прозорий, як велетенська світляна куля, і Муталіб подумав, що такого дня справді не завадило б посидіти десь із вудкою, може, навіть на тому ж Степановому Тікичі, в отій чарівній місцині, де вони колись удвох рибалили і яка нагадувала Муталібові картини давніх художників, хоча ті краєвиди прекрасніші за всякі художні полотна, природа завжди досконаліша за те, що створено людськими руками. У цьому він погоджувався із братом Сахібом, котрий казав, що його дратують поети, які незрозуміло чому порівнюють краплину роси з діамантом, тоді як можна лише навпаки — витончений діамант порівняти з росиною, адже немає більшого ювеліра, ніж сама природа.

Маєш рацію, мій дорогий Сахібе, тут твоя правда, устоз, як правда і в отих рядках з останньої твоєї книжечки: «Спогад — це помах весла назад для того, щоб човен твій плив уперед…» Чи не тому, коли здається, що човник мого життя застигає, як листочок на ставковому плесі, або наштовхується на люту зустрічну хвилю, чи не тому я повертаюся до спогаду, до свого минулого, шукаючи там підтримки, хоч, може, й не завжди знаходжу її, як ось тепер у спомині про той чарівний куточок над Тікичем. Він вабить мене і страхає, ніби я щось колись там загубив, щось дуже важливе для всього мого життя, й ось тепер мене туди тягне, щоб відшукати ту згубу, й відлякує думка: не йди, не знайдеш уже ніколи. Що ж робити, мій брате, коли захитався цей човник, закрутився на місці, ніби я гребу одним веслом, друге зламалося, і от я мордуюся, мов у якомусь вирі, і ніщо не допомагає мені — ні лагідна хвиля Шорколя, ні гострий погляд одноокого Єгяма із рідної далини, ні синє сяйво Іринчиних очей під лагідний подзвін рибальського дзвіночка, такий лагідний, що здавалося, то пташка черкнула його крилом. Ніщо не допомагає мені, брате, навіть твої мудрі вірші.

А день стоїть над землею великий і світлий, прозора аж до небес дзвінка ясна куля, ніде не надщерблена, гладесенько окреслена синьою банею неба, висвітлена білим сонцем до дна.

На алеї, що веде до клініки, горять жовтим листом клени, ці вогняні знаки осені, яким не рівня ніяке золото, ніщо з ними не може зрівнятися, бо тими знаками розмовляє з людиною сама природа. Вона промовляє до всіх однаково, може, не всяк те чує однаково, але слово її рівне до всіх, у неї нема улюбленців, нема обранців, нема підлабузників, вона, як мати дітей, любить усіх однаковою любов’ю, звертається до всіх однією мовою, як зверталася до отих геніїв і простих смертних, що спочивають ген на Байковому цвинтарі, і як розмовляє нині он із тими людьми, яких біда привела на подвір’я лікарні.

Але й тут люди є люди, є хворі і є здорові, ті, що чекають вироку долі, і ті, що прийшли їх одвідати цього світлого суботнього дня. Одні тихесенько гомонять на лавочці, майже шепочуться, наче бояться, що їх підслухає та біда, інші — чоловік і жінка — геть принишкли і лише гладять одне одному руки, хтось витирає хустинкою очі, а хтось сміється, як он та дівчинка, маленька, як Надіра, дівчинка, вона сміється і простягає сивому чоловікові, мабуть, дідусеві, велике червоне яблуко, і дідусь теж усміхається, беручи те яблуко, — можливо, це остання щаслива хвилина в його житті. Ніхто з нас не знає, коли надходить остання щаслива хвилина.

Он безпечно походжає Валерка у синьому спортивному костюмі з генеральськими лампасами, трошки зверхньо поглядає на все, що діється довкола, нудьгує хлопчина, ховаючи у жмені цигарку, димок видає його, однак Валерка не дуже й боїться, хай бачать, може, розгніваються і швидше випишуть його звідси за порушення режиму. Валерці зараз та операція не треба, він і думати не хоче про те, що спіткає його згодом.