— Щось хвилює вас, Клавдіє Іванівно?

— А що мене може хвилювати?

— Ну, знаєте, такі часи настали, кому тепер спокійно? Ні, ви не подумайте, що я, може, щось лихе про вас думаю. — Оприщенчиха підійшла до тумбочки і постукала по ній зігнутими пальцями, проте вийшло не глухо, як стукають по дереві, а дзвінко — перснями ковзала об тверду поліровку; ще подряпає, гадина, тенькнуло серце у Клавдії Іванівни. — Але ж придертися можна до кожного, це легше всього, — вела далі Оприщенчиха. — А ви працюєте у торгівлі, тут, як то кажуть…

— Та яка там торгівля! — перебила її Клавдія Іванівна. — Торгівлю знайшли. Сто квіточок прийняла — сто продала, ото і вся робота.

— І я ж так думаю, — згідливо рохнула Оприщенчиха, прикидаючи собі в голові, скільки ж це буде, якщо половину тих квіточок пустити через базар, особливо взимку; і якби Клавдія Іванівна змогла якось прочитати ті куценькі думки, то ще раз подивувалася б із примітивності своєї давньої приятельки. Як її тільки терпить отой Оприщенко, Клавдія Іванівна на його місці давно б розвелася з цією ропухою; але ж спробуй розділитися, коли стільки всього вже надбано, спробуй поділити оті діаманти, що повростали у пальці Оприщенчихи і яких не познімає вже й сам прокурор. Ото і весь секрет. Та й не буде ж Семен Семенович Оприщенко доводити на суді, що ті діаманти він купив за свої зароблені, а японську магнітолу «Шарп» подарував один вдячний пацієнт не Вірі Григорівні, а йому, Семену Семеновичу Оприщенку, і подарував не за красиві очі, а за вдало зроблену операцію. Ні, голубчику, тут уже не розведешся, хоч би й роги тобі наставили, терпи і не рипайся. Пізно!

От Іринці розлучитися ще не пізно, бо, по-перше, цей її «швець» прийшов до них у дім на все готове і не приносить нічого, окрім худенької зарплати, якої не вистачає і на харчі, ну, ще квіти часом приносить (таки бере з пацієнтів), але навіщо, питається, Клавдії Іванівні квіти, якщо цього добра в неї самої вистачає в магазині; а по-друге, можна сміливо розходитися ще й тому, що Клавдія Іванівна передбачливо не прописала його у своєму домі, бо хтозна, що воно буде далі, тепер у людей така совість, що ти пусти його під лавку, а воно не те що на лавку вилізе, а на другий день уже ділить квартиру, не думає, що, може, та квартира комусь кров’ю дісталася, ні, подавай мерщій йому півхати, як велить закон.

Ох, ці закони… Ще треба добренько десь проконсультуватися у юриста, чи не зможе зять викинути якогось коника, коли що, бо розпатякувати про чесність і порядність — то одне, а як засвітить ласий шматок, то хтозна, він може на зло щось устругнути, аби лиш їй, Клавдії Іванівні, допекти. О, тут він не подивиться ні на яку порядність та чесність, хоча страх як любить про це мудрувати, особливо зі своїм братиком Сахібом, коли той прилітає з Ташкент. Відвідує він Муталіба частенько, ніби той Ташкент десь під Броварами. Ну, звісно, поет, гроші лопатою гребе, то чому б і не літати, книжечки виходять у нього, навіть Клавдії Іванівні одну подарував, хоч вона й не знає, що з нею робити, — не прочитаєш, бо узбецькою мовою, і на полицю не поставиш, бо тоненька. То це прилетить той Сахіб, і як сядуть вони на підлозі з чайником та піалами — цілісіньку ніч пробалакають або й мовчать годинами, тільки дивляться один на одного, наче вік не бачилися.

— Мій дорогий Авіценна, — Сахіб чемно переходить на російську мову, коли в кімнату зазирає Клавдія Іванівна, але зі свого високого східного штилю не збивається. — Мій мудрий Муталіб-укя, поет і лікар, погодься, по-різному дивляться на людське серце. Однак я не хотів би, аби ти дивився на нього лише як на мотор, що переганяє кров.

— Так, устоз[1], — схиляє голову Муталіб. — Ти мудро речеш. І щоб ти не боявся за мене, я скажу тобі одну річ. Останнім часом я не можу стиснути свою руку в кулак. Я навіть не можу потиснути тобі правицю, як годилося б рідному братові.

— У чому ж причина, Муталіб-укя? Рука в тебе завжди була міцною, серед нас ти завжди був найдужчим.

— Так, устоз.

— Пригадуєш, коли ми, ще школярами, допомагали колгоспові збирати бавовну? Ти був попереду всіх, одного дня ти назбирав сто сорок сім кілограмів бавовни. Не кавунів, а бавовни, Муталіб-укя.

— Ти так точно запам’ятав цю цифру? — зрадів Муталіб. — Дякую, устоз. Мені здається, і досі чую, як пече мені пучки. Але фізичний біль… це не найстрашніше, Сахібе. Я ніяк не можу звикнути до людської смерті.

— І не дай тобі Боже звикнути до неї, — сказав Сахіб.

— А коли це трапляється… якась незрозуміла судома охоплює мої пальці. Я не можу стиснути руку не тому, що вона квола. Просто мені весь час здається… ввижається, що на моїй долоні лежить людське серце. Ти мене розумієш, Сахібе?

— Я пишаюся тобою, брате, — казав Сахіб, і вони знов надовго затихали і довго дивилися один на одного.

— Вибач, Муталібе, — порушував мовчанку Сахіб, коли Клавдія Іванівна виходила з кімнати, і вів далі знову узбецькою мовою. — Може, я не маю права про таке питати, але я все-таки твій старший брат… Чому у вас з Іриною досі немає дітей? Хочете, як тепер модно, спершу пожити для себе?

— Хай Іринка закінчить інститут… — непевно відказував Муталіб. — Так ми вирішили.

Він не казав, що й тут за них усе вирішила Клавдія Іванівна — розважливо пояснила, що Іринці спершу треба отримати диплом, бо як підуть пелюшки, академвідпустки, то яка вже там наука, про що ви кажете, й Іринка тут повністю стала на мамин бік, хоча Клавдія Іванівна й не виклала їй головного аргументу: ще не вгадано, як воно далі буде, поживемо — побачимо, але ж без дитини таки легше розійтися, це факт. Та й куди тут ще дитину, міркувала Клавдія Іванівна, і так тісно з таким зятем, це якби все по-людському, миром, а цьому ж пальця в рот не клади. Мало того, що сидить у неї на шиї, то ще й огризається, усе йому не так. Недавно Клавдія Іванівна поміняла двері до вітальні, великі, дубові, двостулчасті, то скажи спасибі, так ні ж, треба вкусити, підсміятися треба, що, мовляв, теща так роздобріла, що в старі двері не влізе, цілу браму поставила; а якби й справді поправилася, то не на твоїх же харчах, чого ж розкривати чорного рота, сиди вже там нишком, поки тебе терплять.

Та терпілося Муталібові дедалі важче, не раз просив Іринку, щоб десь найняти квартиру, поки йому щось виділять, Волощук обіцяє; Іринка довго віднікувалася: мама цього не переживе, у неї ж нікого нема, окрім мене, ти її теж зрозумій. Так, характер у неї не подарунок, але що вдієш, її вже не переробиш, треба якось миритися, а ти теж не шовковий, міг би часом і змовчати, вона ж усе-таки мати і готова за мене око собі вийняти. Та вона збожеволіє тут сама, у цих стінам, казала Іринка, ти тільки подумай, скільки ми прожили з нею вдвох, ні, Муталібе, давай почекаємо, все перемелеться.

Довго віднікувалася Іринка, а потім сталося так, що сама сказала йому: підемо, я так більше не можу.

Трапилося це під час зимової сесії, Іринка готувалася до екзаменів часто разом із дівчатами — збиралися в гуртожитку, зубрили, гуртом воно веселіше, й додому вона поверталася інколи дуже пізно. Муталіб хотів було приїжджати по неї, проте Іринка сказала, не треба, добивай свою дисертацію, я краще візьму таксі, не хвилюйся.

І от одного разу, коли її знову не було за північ і Муталіб уже викурив на балконі пачку сигарет, випливла зі своєї кімнати заспана Клавдія Іванівна, видзвонила по телефону, котра година, й, широко позіхнувши, сказала:

— Загуляла наша дитина.

Муталіб спершу не звернув уваги на ті слова, обізвавсь для годиться:

— Післязавтра екзамен.

— Та при чому тут екзамен? — махнула на нього обома руками Клавдія Іванівна. — Не треба себе дурити. — І, позіхнувши, додала вже ніби сама собі: — Навіть не знайшла хвилини, щоб подзвонити. Це добрі мені екзамени. От шльондра.

— Даремно ви так… про свою дочку, — сказав Муталіб.

— Мені то що, — пхикнула Клавдія Іванівна. — Вона мені дочка. А ось тобі… Ні, ти не мужчина, ніякої гордості.