— Незабаром тобі стане краще.

— Де Катерина? — спитав Степан. — Ти прогнав її?

— Ні, що ти? Вона прийде, коли переведемо тебе в палату. Сюди не можна…

— Передай їй, що мені краще.

— Добре, я скажу.

Степан заплющив очі. Видно було, що він ще хоче щось сказати, але чи не здужає, чи не наважується

— Не треба розмовляти, — сказав Муталіб. — Це тебе втомлює.

— Ні, тут інше.

— Кажи.

— Розітри мені ноги, — попросив Степан. — У мене набрякають ноги.

Муталіб відгорнув простирадло і долонями став масажувати йому ступні, холодні й набряклі од води.

— Спасибі, — прошепотів Степан посинілими губами і знов розтулив повіки. — Аби мені ще води хоч краплю, то воно б попустило.

— Не можна, — сказав Муталіб.

— Один ковточок.

— Ти ж не слабак, Степане.

— Воно попустило б. У мене всередині пересохло, дихати не дає.

— У крапельниці є все, що тобі зараз потрібно. Там твої і вода, і їжа. Терпи, Степане, це від води так набрякають ноги.

— Я ж зовсім не пив.

— Вона є у всьому, вода.

Степан знов заплющив очі, потім спитав:

— Знаєш, чого я хочу?

— Чого?

— Хочу тієї картоплі, що ми їли в тебе… Що ти сам готував… Я давно вже не можу дивитись на їжу, а це чомусь закортіло тієї картоплі.

— Справді? — зрадів Муталіб. — Я приготую тобі. Приготую і довезу ще гарячу.

— Вибачай, що я так… просто з тобою. Ти ж мені все-таки брат.

— Постарайся заснути. Я ще зайду.

— Ні, побудь ще трохи. Мені не важко. Так і Катерині передай. Мовляв, поговорили, пожартували, все добре.

— Звичайно, передам. Вона десь тут, — сказав Муталіб, і йому здалося, що Степан усміхнувся, хоча жоден м’яз не ворухнувся на його обличчі. І очі дивились — нічого не бачили.

— Який сьогодні день?

— П’ятниця.

— Завтра вихідний… Муталібе, поїдь у праліс.

— Куди?

— У праліс. Це наш старий ліс над Тікичем. Ти ж був там, Муталібе. Візьми вудки і поїдь, це ж зовсім близько. Півночі поїздом… Поїдь… Там… там Щедрик… Він поможе нам…

І, напружуючись з останніх сил, Степан розповів Муталібові про мене, Щедрика. Говорив він не зовсім зрозуміло, час від часу впадаючи в забуття, і Муталібові спершу здалося, що Степан марить. Та згодом помітив, як у його спорожнілих очах сухо спалахують вогники, і зрозумів, що це не марення, навпаки, розповідь про чудернацьке безтілесне створіння додає Степанові сили. Мабуть, він відчув сумнів у Муталібовому голосі, сумнів у видужанні, й подумав, що якби той поїхав до пралісу, то я, Щедрик, знайшов би спосіб, щоб якось його підтримати, розрадити, чи що, а може, навіть навіяти магічного духу. А коли Муталіб не зможе поїхати, то хай хоч дізнається, що вони не вдвох зараз стали супроти однієї смерті, їх троє, третій — це я, Щедрик, дарма що ніколи ніким не бачений чоловічок, адже смерті, цієї старої карги, з якою вони борються, теж ніхто ніколи не бачив. То тільки малюють її кістяною потворою з косою за плечима, а насправді жоден чоловік не бачив її, вона теж примарне створіння, і хтозна, може, смерть найдужче й боїться саме такої ж безтілесної істоти, як я, Щедрик, може, саме такий чоловічок і здатний вибити косу з її кістлявих рук або підставити ніжку цій карзі у найнесподіваніший для неї момент.

Степан розповів Муталібові, як я карав його кривдників, розповів про Пилипа Затірку, про інші мої подвиги, до яких відніс і чудодійне зцілення баби Улити, ні, не могла вона видужати від кухлика звичайної води, якої до того ж Степан набрав не з Маріцьончиного джерела. Може, це навіть я, Щедрик, казав Степан, допоміг Катерині бути в клініці такою невидимкою, що її тут ніхто не помічає, не вигонить, вона тінню проникає куди завгодно.

Поїдь, Муталібе, у праліс, поїдь… Тобі ж нічого не треба робити там, лишень посидиш із вудочкою, спочинеш, наберешся сил, погрієшся біля багаття глодового куща, біля шипшини, що зараз горять вогнем, послухаєш гомін очеретів, які вже підсохли, але шурхотять на тихому вітерцеві, шепочуться, мов живі; ти все те побачиш, почуєш, а потім розкажеш мені…

Муталіб слухав його уважно, ні в чому не заперечував, ніби теж повірив у Щедрика, та, коли Степан притих, похитав головою, сказав:

— Ні, не можу я зараз поїхати. Я завтра прийду до тебе. Який вихідний, про що ти говориш?.. Хай, колись разом поїдемо. А завтра я приготую тобі картоплю з «дичиною» і привезу ще гаряченьку.

Але Степан наче його й не чув.

— А я, аби міг, зараз поїхав би… Не знаю, що це зі мною… Отак заплющу очі і бачу… все-все. Кожну рибину під водою… кожну пташину… І село своє… Кожну стежечку бачу, кожне деревце, кущик, травину… І все це разом бачу… Не окремо, а разом. Хіба так буває, Муталібе? Що це зі мною діється?

Він притих, мовби чекаючи відповіді, та Муталіб мовчав.

І Степан відповів собі сам:

— Буває, бач. Заплющу очі й ходжу тими стежками, бачу кожну комашку, росину, порошинку бачу… кожну… — Він напружився і вперше повів очима, побачив перед собою Муталіба. — Якби ти знав, як хочеться жити… Якби ти знав… Мені б ще хоч раз усе те побачити насправді…

— Не падай духом, Степане.

— Ні, це я так… Вибач.

— Мені пора, — сказав Муталіб. — Ти поспи.

— Пожди…

— Я ще зайду до тебе.

— Пожди, хотів спитати…

— Кажи.

— Як там Стратон Митрофанович? Йому ж мали робити операцію.

— Ще не знаю, — збрехав Муталіб і швидко вийшов у коридор.

Уже виходячи з реанімаційного відділення, спиною відчув на собі чийсь погляд, ніби щось штовхнуло його, і швидко обернувся: там, у кінці коридору, до тих дверей, із яких він щойно вийшов, майнула біла тінь, вся біла, він навіть устиг помітити на ногах бохіли.

Муталіб якийсь час постояв, потім, не викликаючи ліфт, швидко пішов східцями в ординаторську. На серці лежав такий камінь, що хотілось кричати. Здається, йому ще ніколи не було так тяжко. Хіба тоді, коли він оперував Уктама. Тоді йому самому хотілося померти…

Із Хорезму, з рідного Муталібового кишлаку, добився до Києва товариш його дитинства Атаназар зі своїм семилітнім сином Уктамом, гострооким хлопчиною, який Муталібові, мов дві краплі води, нагадував того маленького Атаназара, з котрим вони крали кавуни на баштані одноокого Єгяма, разом пасли овець, купалися в Шорколі, ходили до школи. Тільки потім життя закинуло Муталіба аж до Києва, Атаназар же так і зостався у кишлаку, де й досі пасе овець, щоправда, уже колгоспних, але на долю не скаржиться. Востаннє, коли вони зустрілися у кишлаку під час Муталібової відпустки, казав, що нічого кращого й не бажає, один раз потрапив до Ташкента, то насилу витримав ту штовханину, не зрозуміло, як там люди живуть, казав Атаназар, для нього і в Ургенч поїхати — каторга, інша річ пасти овець, а вечорами бавитися з дітками, яких у нього вже п’ятеро, проте вони з Гюльнарою і не думають зупинятися, чекають шосте.

Та найдужче з усіх він любить Уктама, може, таке й гріх казати, але він обожнює свого другого сина, зізнався Атаназар, такої розумної дитини ще світ не бачив, у два роки воно вже говорило таке, що дорослий не скаже. Це, Муталібе, буде якийсь академік чи міністр, жаль тільки, що для цього йому доведеться виїхати з кишлаку, але нічого, всі не роз’їдуться, трохи лишиться й біля мене. А ще от здоров’я підводить мого Уктама, я вже й туди, і сюди, але лікарі нічого путнього не можуть сказати, той лікує йому бронхи, той нирки, один радить пити травичку, а другий мумійо. Може, ти, Муталібе, подивишся, ти ж у нас лікар, вчений чоловік, можна сказати.

Муталіб подивився, хлопчик справді розумний, і, послухавши його, з сумом подумав, що вони, ці діти з пороком серця, завжди розумніші за своїх ровесників. Ніби хворе серце відчуває все глибше.

Атаназарові він сказав, що малому треба робити операцію, хай привозить його до Києва, а той витріщив очі, наче йому пропонували летіти на Марс, хоча й розхвилювався дуже через Уктама. Атаназар спитав, чи не ліпше поїхати до Ташкента, він уже якось переживе те стовпотворіння заради сина, зате хоч назад вернеться, а їхати за тридев’ять земель, до Києва — це, вибач, Муталібе, я не хочу тебе образити, але навряд чи мені знадобиться твоя адреса.